Дракула - Стокер Брэм. Страница 33

— Але чому не зараз? — спитав я. — Можливо, це щось покращить, адже разом ми зможемо дійти певного висновку.

Він глянув на мене і мовив:

— Друже мій! Коли кукурудза росте, перш ніж вона достигне і поки ще потребує живлення соками матінки-землі, а сонце ще не встигло зафарбувати її у золотистий колір, землероб витягне качан, потре його своїми грубими руками, очистить його від зеленого лушпиння і скаже тобі: «Дивись, яка добра кукурудза, з неї вийде добра крупа, коли настане час».

Я не зрозумів, що він хотів мені цим довести, і сказав йому про це. Перш ніж відповісти, він наблизився до мене, взяв за вухо і пустотливо потягнув, як інколи робив це багато років тому на лекціях, і мовив:

— Добрий землероб так скаже тоді, коли знатиме, але не раніше. Але ти не побачиш, щоб добрий землероб викопував кукурудзу, щоб поглянути, чи вона росте. Так тільки діти роблять, граючись. Ну як, тепер зрозумів, мій друже Джон? Я посадив свою кукурудзу, а природа, виконавши свою роботу, дала мені паростки, а я зачекаю, поки качани почнуть набухати, — і він замовк, вочевидь, побачивши, що я зрозумів. Потім він похмуро продовжив:

— Ти завжди був старанним студентом, і в твоєму портфелі завжди було більше книг, ніж в інших. Я сподіваюся, що ця добра звичка не зникла. Запам’ятай, друже мій, що знання сильніше за пам’ять, а ми не повинні покладатися на слабшого. Навіть не маючи доброї практики, скажу тобі, що цей випадок із нашою любою дівчинкою є одним із найцікавіших для нас та інших вчених, а всі інші порівняно з ним, як у вас кажуть, яйця виїденого не варті. Отже, ретельно занотовуй усе, не пропускаючи ані найменшої дрібниці. Раджу тобі записувати навіть свої сумніви і здогади. Тим більше, що тобі цікаво буде перевірити, наскільки вони справджуватимуться. Ми вчимося на помилках, а не на тому, що мало успіх!

Коли я описав симптоми Люсі так само, як і раніше, але конкретніше, він мав похмурий вигляд, але мовчав. У нього із собою був саквояж із великою кількістю інструментів і медикаментів — «страшними атрибутами нашого цілющого ремесла», як колись він висловився про нього на одній із своїх лекцій, — багаж професора, що займається зціленням.

Коли ми прибули, нас зустріла місіс Вестенра. Вона була стривожена, але не так сильно, як я очікував побачити її. Природа, маючи свої примхи щодо зцілення, зробила так, що навіть смерть має протиотруту. І зараз, коли будь-який струс може виявитися фатальним, прикрощі посипалися на неї як із мішка, причому вони не стосуються безпосередньо її. Навіть жахливі зміни, що відбулися з її дочкою, до якої вона так прив’язана, здавалося, не вплинули на неї, ніби сама природа створила навколо неї захисну оболонку, яка позбавляла її чутливості. Якщо це був спрямований прояв егоїзму, то перш ніж засуджувати когось через егоїзм, ми повинні зупинитись і подумати, адже причини цього можуть бути набагато глибшими і лежати поза межами наших знань.

Я скористався своїми знаннями щодо цієї духовної патології і вирішив, що місіс Вестенра не слід бути біля Люсі або думати про її хворобу більше, ніж було необхідно. Вона з готовністю погодилася, і в цій готовності я знову побачив руку природи, що бореться за життя. Ван Гелсінґа і мене відвели до кімнати Люсі. Якщо вчора я був зворушений, побачивши Люсі, то, вздрівши її сьогодні, я жахнувся.

Вона була схожа на примару — біла, немов крейда. Здавалося, що навіть губи і ясна втратили червоний колір, а вилиці помітно погострішали. Було боляче чути чи дивитися, як вона дихає. Обличчя Ван Гелсінґа зробилося мармуровим, а брови з’єдналися в одну лінію, майже торкнувшись перенісся. Люсі лежала непорушно. Здавалося, в неї не було сили навіть говорити. Якийсь час ми всі мовчали. Потім Ван Гелсінґ подав мені знак, і ми тихенько вийшли з кімнати. Тільки-но ми зачинили по собі двері, як він швидко попрямував коридором у отвір наступних дверей. За мить він похапцем утягнув мене в кімнату і зачинив двері.

— Боже праведний! — сказав він. — Це жахливо. Не можна втрачати ані хвилини. Вона може померти від нестачі крові, бо через це може зупинитися серце. Негайно слід робити переливання крові. Чию кров переливатимемо, твою чи мою?

— Я молодший за вас і сильніший, професоре. Переливатимемо мою.

— Тоді готуйся негайно. Я принесу свою сумку. Я готовий.

Я спустився сходам разом із ним. Коли ми спускалися, хтось постукав у вхідні двері. Слуга саме відчиняв, коли ми спустились у хол, і всередину швидко зайшов Артур. Він кинувся до мене і нетерпляче прошепотів:

— Джоне, я хвилювався. Я прочитав твого листа між рядків і смертельно перелякався. Моєму батькові ліпше, тож я помчав сюди, щоб пересвідчитися у її стані на власні очі. Цей джентльмен — доктор Ван Гелсінґ? Я дуже вдячний вам, сер, що ви приїхали.

Спочатку професор розсердився через те, що йому завадили у такий момент, але, змірявши поглядом Артура і побачивши, що той — неабиякий здоровань, мужній на вигляд, він трохи охолов. Доктор миттю звернувся до нього, взявши його за руку:

— Сер, ви нагодилися дуже вчасно. Ви — коханий чоловік нашої дорогої дівчинки. Їй зле, дуже і дуже зле. Але ж, дитя моє, не треба так… — сказав професор, бо в цей момент Артур раптово зблід і всівся на стілець, ледь не знепритомнівши. — Ви маєте допомогти їй. Ви можете зробити більше, ніж будь-хто, і ваша мужність буде найкращою допомогою.

— Що я можу зробити? — спитав Артур захрипло. — Ви тільки скажіть — і я зроблю це. В ній — моє життя, я готовий віддати заради неї все до останньої краплі крові.

Професор, з притаманним йому почуттям гумору, яке я одразу ж вловив, бо знав його надто давно, відказав:

— Мій юний сер, я не прошу так багато, не треба до останньої!

— То що ж мені робити? — його очі палали вогнем, а ніздрі надималися від хвилювання. Ван Гелсінґ поплескав його по плечу.

— Ходімо! — сказав він. — Ви чоловік, а саме чоловік нам і потрібний. Ви кращий за мене і мого друга Джона.

Артур здавався спантеличеним і професор м’яко пояснив йому ситуацію.

— Юна міс почувається погано, дуже погано. Їй потрібна кров. Якщо вона не отримає крові, то помре. Ми з моїм другом Джоном порадились і вирішили зробити те, що називається переливання крові, це переливання з однієї повної вени до іншої порожньої вени, яка потребує крові. Джон погодився надати для цього свою кров, бо він молодший і сильніший за мене. — Тут Артур узяв мене за руку і мовчки з силою стиснув її. — Але зараз ви тут, і ви задля цього більше годитеся. Наші нерви не такі міцні й наша кров не така світла, як ваша.

Артур повернувся до нього і сказав:

— Якби ви тільки знали, який би я був радий померти заради неї, ви би зрозуміли… — він запнувся, бо у нього зірвався голос.

— Ти хороший хлопець! — сказав Ван Гелсінґ. — І незабаром будеш на сьомому небі від щастя, що зробив заради коханої все. Тепер ходімо, але зберігайте тишу. Ви можете поцілувати її, перш ніж ми почнемо, але коли ми закінчимо, вам доведеться піти, я дам вам знак. І жодного слова мадам. Ви ж знаєте, як це може вплинути на неї. Не треба струсів. Ходімо.

Ми увійшли до кімнати Люсі. Артур за наказом професора залишився за дверима. Люсі обернула голову і подивилася на нас, але нічого не сказала. Вона не спала, просто надто заслабла. За неї промовляли її очі, і це було все.

Ван Гелсінґ дістав зі своєї сумки потрібні інструменти і поклав їх на маленький столик так, щоб вона не бачила. Потім змішав наркотичні речовини і, підійшовши до ліжка, весело сказав:

— А тепер, юна міс, ви отримаєте ліки. Випийте це до дна, як чемна дівчинка. Бачите, я піднімаю вас так, щоб легко було ковтати. Ось так.

Вона успішно проковтнула ліки.

Мене вразило те, як довго довелося чекати, поки наркотики подіяли. Але причиною цього була її слабкість. Час тягнувся нескінченно, аж ось вона мало-помалу задрімала. Нарешті, коли наркотик почав діяти, вона занурилася у глибокий сон. Професор був задоволений і запросив Артура до кімнати, запропонувавши зняти сюртук, а потім додав: