Дракула - Стокер Брэм. Страница 34

— Ви можете поцілувати її, поки я принесу стіл. Друже Джон, допоможи мені.

Ні я, ні професор не дивилися на них, коли він схилився над нею.

Повернувшись до мене, Ван Гелсінґ сказав:

— Він такий молодий і дужий, а кров у нього така чиста, що немає потреби дефібрувати її.

Потім швидко, але абсолютно методично, Ван Гелсінґ розпочав операцію. Під час трансфузії, здавалося, саме життя повертається до обличчя Люсі, і хоча Артур ставав дедалі блідішим, його обличчя світилося від радості. Спливло зовсім трохи часу, як я почав непокоїтися за Артура, бо втрата крові відбивалася на ньому, попри те, що він був міцним чоловіком. І мені спало на думку: якого ж жахливого удару зазнав організм Люсі, якщо це так сильно послабило Артура, а її відновило лише частково!

Але обличчя професора було серйозним, і він стояв, уважно спостерігаючи і за пацієнткою, і за Артуром. Я чув, як б’ється моє серце. Нарешті він м’яко мовив:

— Не рухайтеся деякий час. Цього достатньо. Ти займаєшся ним, я спостерігаю за нею, — сказав він до мене.

Коли операція завершилася, я побачив, наскільки Артур ослаб. Я перев’язав рану і взяв його під руку, щоб допомогти вийти з кімнати, коли Ван Гелсінґ, не обертаючись, ніби мав очі на потилиці, сказав:

— Я вважаю, що відважний коханець заслужив і на другий поцілунок, який він зараз же і отримає.

Закінчивши операцію, доктор поправив подушку під головою нашої пацієнтки. Коли він робив це, чорна вузька оксамитова стрічка, яку вона, здається, ніколи не знімала з шиї, застібнута старовинною діамантовою застібкою, що їй подарував коханий, трохи посунулася, оголивши червону пляму на шиї.

Артур цього не помітив, але я почув, як Ван Гелсінґ гучно зі свистом втягнув повітря, а це свідчило про те, що він ледь стримує емоції. Він ніяк не прокоментував цього, але обернувся до мене і сказав:

— А тепер допоможіть спуститися вниз нашому відважному юнакові, налийте йому келих вина, і нехай полежить який час. А потім він має їхати додому і відпочивати, багато їсти і багато спати, щоб відновити свої сили після того, що він щойно зробив задля своєї коханої. Йому не можна тут залишатися. Стійте! Сер, вас, певно, турбує результат нашої операції. Повідомляю вам, що операція минула успішно. Цього разу ви врятували життя Люсі. Ви можете вирушати додому і відпочивати зі спокійною душею, бо все, що тільки було можливо, ми зробили. Обіцяю, я розповім їй про це, коли вона одужає. Вона кохатиме вас іще палкіше за те, що ви для неї зробили. До побачення!

Коли Артур поїхав, я повернувся до кімнати. Люсі мирно спала, але її дихання стало глибшим. Я бачив, як піднімається і опускається її стьобана ковдра, коли вона робила вдих і видих. Професор сидів біля ліжка, уважно дивлячись на неї. Оксамитова стрічка знову затуляла червону пляму. Я пошепки спитав професора:

— Що ви думаєте про цю пляму на шиї?

— А ви що думаєте?

— Я ще не вивчив її, — відповів я. Потім звільнив її шию від стрічки. У місці, де проходить зовнішня шийна вена, червоніли два маленькі проколи, невеликі, але досить помітні, і не було жодних ознак запалення, але шкіра навколо тих проколів мала білий відтінок, і здавалося, що її розірвали. Мені одразу ж спало на думку, що ці ранки, абощо, можуть бути пов’язані зі значною втратою крові. Але я відкинув цю думку, щойно вона сформувалася в моїй голові, бо такого не могло бути. Все ліжко було би залито кров’ю, бо дівчина втратила її надто багато, судячи з того, якою блідою була її шкіра до того, як ми зробили трансфузію.

— Отже? — запитав Ван Гелсінґ.

— Отже, — відповів я, — я не маю жодного здогаду щодо цього.

Професор підвівся:

— Я мушу вертати до Амстердама сьогодні ввечері, — сказав він. — Там книги і деякі речі, які мені потрібні. А ти маєш сидіти тут цілу ніч і не спускати з неї очей.

— Може, мені взяти сиділку? — спитав я.

— Найкращі сиділки — це ми, ти і я. Чергуй біля неї цілу ніч. Простеж, щоб її добре нагодували і щоб її ніщо не турбувало. Ти маєш не спати всю ніч. Ми з тобою зможемо відіспатися пізніше. Я повернуся якнайшвидше. А коли повернуся, почнемо знову.

— Почнемо що? — спитав я. — Що ви маєте на увазі?

— Почнемо! — кинув він, похапцем полишаючи кімнату. За хвилю він повернувся і, просунувши голову у дверний проріз, сказав, із застереженням піднявши вказівний палець:

— Пам’ятай, ти відповідаєш за неї. Якщо ти залишиш її без нагляду і з нею станеться щось погане, ти більше ніколи не знатимеш спокою!

Щоденник доктора Стюарта. Продовження

8 вересня

Я всю ніч просидів біля Люсі. Опіат утратив силу, коли засутеніло, і Люсі, як і слід було очікувати, прокинулася. Вона мала цілком інакший вигляд, ніж до операції. У неї був веселий гумор, і вона була сповнена життя. Але деякі ознаки того цілковитого занепаду сил, який вона пережила, залишалися й досі. Коли я сказав місіс Вестенра, що доктор Ван Гелсінґ наказав мені чергувати біля Люсі, вона не сприйняла це серйозно, посилаючись на те, що до її дочки повернулися сили і чудовий настрій. Однак я наполіг на своєму і приготував усе необхідне для тривалого чергування. Я повечеряв і повернувся до кімнати Люсі, коли її покоївка приготувала кімнату на ніч.

Я поставив фотель біля її ліжка. Вона не заперечувала, а, перехопивши її погляд, я прочитав у ньому подяку. Після нічниці вона, здавалося, поволі засинала, проте докладала зусиль, щоб відігнати від себе сон. Було очевидно, що вона чомусь не бажає засинати, тому я одразу ж вирішив з’ясувати причину:

— Ви не хочете спати?

— Ні. Я боюся.

— Боїтеся заснути! Але чому? Це благо, що його ми всі пристрасно бажаємо.

— О, ви на моєму місці теж не захотіли б, якби для вас сон був ознакою жаху!

— Ознакою жаху? Що ви маєте на увазі?

— Я не знаю. Справді не знаю. І це найстрашніше. Вся ця слабкість приходить до мене уві сні, я досі боюся про це думати.

— Але сьогодні вночі, моя люба дівчинко, ви можете спати. Я чергуватиму біля вас і обіцяю, що нічого не трапиться.

— О, я вам довіряю! — сказала вона. — Це правда? Ви не вигадуєте!? Ви такий добрий до мене. Тоді я спатиму! — і майже на цьому слові вона зітхнула з полегкістю і, відкинувшись назад, заснула.

Цілу ніч я чергував біля неї. Вона жодного разу не поворухнулася. Сон Люсі був міцним, спокійним, життєдайним і здоровим. Її вуста були трохи напіврозтулені, а груди раз по раз здіймалися й опускалися. Вона посміхалася уві сні, і це було свідченням того, що у її внутрішній світ не вривалися погані сни.

Рано-вранці прийшла її покоївка, і я залишив Люсі на неї і поїхав додому, бо мав чимало причин для хвилювання. Я надіслав короткі повідомлення Ван Гелсінґу й Артурові про ефект від операції. Я цілий день займався власною роботою, якої накопичилося багатенько. Вже стемніло, коли я поцікавився, як ведеться моєму пацієнтові-зоофагу. Звіт про нього мене задовольнив. Він був цілком спокійний весь минулий день і ніч. Коли я обідав, прийшла телеграма від Ван Гелсінґа з Амстердама з пропозицією прибути ввечері у Гілінґем, бо він хотів, аби я був під рукою, і повідомлення про те, що він вирушатиме на поштових і приєднається до мене рано-вранці.

9 вересня

Я був страшенно стомлений і виснажений, коли дістався Гілінґема. Дві ночі я майже не склепив очей, і мій мозок відчував те заціпеніння, яке свідчить про виснаження. Люсі прокинулася і була у веселому гуморі. Потискаючи мені руку, вона проникливо зазирнула мені в обличчя і сказала:

— Сьогодні вночі жодного чергування. Ви виснажені. Я знову почуваюся досить добре. І якщо тут хтось і має чергувати, то це буду я.

Я не став сперечатися і пішов повечеряти. Люсі пішла разом зі мною, пожвавивши своєю чарівністю атмосферу за столом. Їжа була смачною, і я випив пару келихів найсмачнішого вина. Потім Люсі повела мене нагору і показала мені сусідню з її спальнею кімнату, де затишно палав коминок.