Королівська обіцянка - Дяченко Марина и Сергей. Страница 15

У суєті, що настала потому, Уйма кудись зник. Я знайшла собі куточок, сіла, прилаштувавши посох у темному місці, і задумалася: умирати зараз чи зачекати?

Уйма з’явився хвилин через десять. Спершу я почула плямкання, потім запах смаженого м’яса, і нарешті у коридорі з явився людожер. У правій руці в нього був меч, у лівій — величезна кістка із залишками м’яса. Не інакше, убив когось і доїдає.

— Ідемо.

— Куди?

— Тут кухня.

У прорізі між двома вікнами Уйма зупинився. Рвонув зі стіни стару портьєру. Затріщали нитки.

— Ти чого?

— Посох замотай. Хтось запитає, скажеш, що лижі.

— Що?

Уйма, не слухаючи мене, віддалявся по коридору. Волочачи в одній руці посох, а в другій обривок портьєри, я поспішала за ним. Ну звідки, скажіть, будь ласка, волосатому людожерові з островів знати, що таке лижі?

І хто потягне із собою лижі до замку в облозі?

— Ти знущаєшся, — сказала я жалібно. — Ти знову смієшся наді мною.

— Ні.

І він заштовхнув мене в просторе приміщення, що пропахло димом і жиром. Тут нікого не було, якщо не зважати на пацюка, який з нашою появою навіть не втік — просто пішов у нору, неквапливо й перевальцем.

Я зі стогоном повалилася на дерев’яний стілець.

— Замотуй посох, — Уйма заглянув у казан, що висів на тринозі поруч зі згаслим вогнищем. — Кашу будеш?

— Пити хочу.

— Вино будеш?

— Ні.

Уйма фиркнув:

— Тоді водичка.

Я згадала морс, яким мене пригощав Оберон.

— Навіщо ми сюди прийшли, якщо тут немає принців?

— На, — Уйма поставив переді мною тарілку каші й чашку з водою. — Скажеш Гарольду — Уйма піклувався.

Якщо я ще хоч колись побачу Гарольда… Що йому скаже Оберон? Як він пояснить Оберону? Що там у них зараз відбувається?

— Зараз я піду битися, — Уйма розглядав свій меч. — Ти сиди тут. Хтось запитає — скажи, я звелів сидіти й нікуди не витикатися.

— Навіщо ти будеш битися? З ким? Проти кого?

— Потім довідаюся, — волосся й борода У йми стояли сторчма, вся його голова нагадувала коричневе сонце, намальоване похмурим дитсадківцем. Він усією душею радів майбутній битві невідомо кого невідомо з ким і збирався взяти в ній якнайдієвішу участь. Фу, природжений убивця; мені й без того було сумно, а тепер узагалі туга здолала.

— Не бійся, магу дороги, — у бороді людожера мелькнули вискалені зуби. — Знайдемо принців… Е-ех! Жритраву!

І, помахуючи мечем, він зник, залишивши мене саму в порожній кухні, що просмерділась жиром.

Розділ дев’ятий

Максиміліан

Не знаю, скільки я спала. Просто впала на дерев’яну лаву й так, не знімаючи чобіт, відключилася, наче електрична іграшка. Міг приходити хто попало, відбирати посох, красти восковий ключ, різати мене чи їсти живцем — я б і бровою не повела.

А коли прокинулася — за вузенькими віконцями вже був день, віддалік щось гуркотіло, і стіни замка трусилися.

Бій!

Я намацала посох, загорнутий у залишки портьєри. Треба було принаймні подивитися, що там відбувається, хто перемагає і чи живий ще Уйма. І, може, непогано б з’явитися на полі бою, ударити в піднебесся зеленою блискавкою, і нехай вони визнають у мені могутнього бойового мага, а не старшого куди пошлють?

Я підійшла до вогнища подивитися, чи не залишилося в казані ще каші, і цієї миті в трубі шурхнуло. Геп! — у вистигле вогнище вивалилася людина; я звела посох.

Він був невеликий. З мене зростом. Хлопчик, одягнений у чорне, з наполовину чорним від сажі лицем і білим, але брудним волоссям.

А очі в нього були чорні-чорні, так що навіть зіниць майже не розгледіти.

Він уп’явся в мене цими своїми чорнющими очами, і в мене раптом від страху жижки затрусилися. Хоча він зовсім не виглядав сильним — худий, ніби його рік не годували. Вузькі плечі. Гострий ніс.

— Привіт, — сказав він, наче нічого й не сталося. — А я щось про тебе знаю.

— Привіт, — відгукнулася я, намагаючись дивитися глумливо. — Я теж про тебе щось знаю. Ти сажотрус.

— Я такий же сажотрус, як ти — слуга цього волосатого, — він посміхнувся.

— А хто я? — мені дуже хотілося, щоб голос звучав якомога твердіше.

— Ти маг, — він перестав скалитися.

Це було так зненацька, що я опустила посох.

— Із чого ти взяв?

— Але й це не головне, — він вибрався з вогнища, заглянув у казан, поморщився, неквапом оглянув кухню, начебто вирішуючи, чим тут можна поживиться. — Головне — ти відтіля. З-за Печатки.

— Ні, — сказала я поспішно.

— Так, — він примружився, наче кіт на сонці. — Тут десь були яблука в цукрі. Ти не знаєш?

— Не знаю, — я ледве стрималася, щоб не перевірити в кишені восковий ключ.

— Жаль, — він потягнув носом повітря. — По-моєму, перша атака відбита. Ти як вважаєш?

— Я не знаю, — повторила я похмуро. — А ти-то сам хто такий?

Він зупинився переді мною. Йому було років дванадцять, і богатирською поставою він, як і я, не вирізнявся.

— Я? — він посміхнувся, на забрудненому сажею білому обличчі проступили милі ямочки. — Я тобі розповім. Але спершу давай подивимося, як там справи на полі бою?

Ну, хто там зазвичай лазить по трубі, крім трубочистів? Санта-Клаус з великим мішком? То-то ж бо я йому не заздрю.

Хлопчисько підіймався першим, я бачила його черевики, що вправно переступали з одної скоби на іншу. Скоби були далеко одна від одної, з розрахунку на дорослу людину, і виявились такими брудними, що страшно було доторкнутися. Звідусіль летіла сажа. Коли ми нарешті вибрались із труби на дах, я безкінечно чхала, кашляла і була така ж замурзана, як і мій супутник.

Із-за рваних хмар виглянуло сонце. Я озирнулася, і в мене захопило подих: ми сиділи на даху башточки, яка височіла над усім іншим, як бліда поганка над сімейством псевдоопеньків. Віддалік диміли руїни сусіднього замку, а наш власний проглядався як на долоні. Просто над нами метушились люди на зубчатій стіні — підносили каміння, заряджали ним катапульти і вистрілювали, не прицілюючись, аж повітря посвистувало.

Завмираючи від страху, я підібралась до самого краю даху (намагаючись не забувати про хлопчика — хтозна, що спаде йому на думку!). Звідти стало видно ворогів — велике строкате військо у цей момент саме відступало від стін. Ворогам наступали на п’яти захисники замку, і коли я їх розгледіла, то ледь з даху не звалилася!

Із флангів билися звичайні люди: хто в обладунках, хто без, а Уйма (я і його змогла розгледіти) — був узагалі голий до пояса. Але в центрі, у передніх рядах, стояли великоголові, у півтора людського зросту, чудовиська!

— Що це?

— Ляльки, — зневажливо сказав мій супутник. — Бойові іграшки Майстра. Безнадійна справа, замок не взяти. Принц-деспот може просто зараз розвертатися й іти.

— Хто?

— Принц-деспот, — хлопчисько стрельнув на мене чорними очима. — Тільки прибульці з-за Печатки можуть бути такими незнайками.

Він помовчав і додав зарозуміло:

— Особливо, якщо це дівчиська.

Ось як. А я-то думала, що в чоловічому одязі схожа на хлопчиська.

— Хто тобі сказав, що я з-за Печатки? — я зробила вигляд, що не помітила глузування.

— Сам здогадався. Я теж маг. І розумніший за тебе.

— Хвалився б менше, — сказала я, відповзаючи від краю даху і ближче підтягуючи до себе посох.

Хлопчисько примружився:

— Хочеш, зіграємо в цікаву гру?

— Не хочу. Мені зараз не до ігор.

— Це особлива гра. Називається «питання-відповідь». Адже ти хочеш мене розпитати?

Він втрапив у яблучко.

— От-от, — він глянув на обрій, прикривши очі долонею, потім знову на мене. — Я теж дещо хочу знати. Чесна відповідь в обмін на іншу чесну відповідь. Годиться?

Вороги, які атакували замок, відступали. Чудовиська, справді схожі на невміло зшитих ляльок, у якийсь момент завмерли, як за командою, одночасно повернули назад.