Королівська обіцянка - Дяченко Марина и Сергей. Страница 16

— Як вони… вони живі чи мертві? Це Майстер-Генерал ними командує?

Він косо посміхнувся:

— Як багато запитань… І всі безкоштовно.

— Шкода тобі відповісти?

— Не шкода. Гратимемо?

— А якщо ти збрешеш?

— Є засіб, — хлопчисько посерйознішав. — Щоб і мені не брехати, і тобі не брехати. Ну? Давай?

Лізти назад у трубу мені, на щастя, не довелося. Хлопчисько знав тут усі входи й виходи — вузенькими сходами (Уймі б не протиснутися) новий знайомий привів мене в маленьку круглу кімнату, де й підлога, і стіни були обвішані й вистелені старими-старими полотнищами. Вузькі двері, тільки-но зачинившись, сховалися під парчевими й оксамитовими, кольоровими й чорними тканинами.

Крізь високе віконце ледве проникало сонячне світло. Я придивилася: на обгорілих, продірявлених, порваних ганчірках подекуди збереглася золота й срібна вишивка. Орли в польоті, коні на скаку, схрещені мечі…

— Це прапори?

— Це питання?

— Ні, — не чекаючи запрошення, я сіла на низьку табуретку. — Це я так. Сама із собою розмовляю.

Хлопчисько знову посміхнувся. При тому, що він поводився просто по-свинськи, і від його погляду в мене мурашки бігли по шкірі, проглядалося в ньому щось симпатичне. Може, тому, що в цей момент у мене з’явилася надія?

— Ну от, — хлопчисько відчинив дверцята в стіні, витяг щось, моментально зачинив, і я так і не зрозуміла, як його схованка працює. — У мене тут трошки залишилося.

І він висипав на дерев’яний темний стіл жменю крупинок. Чи то горошин, чи то цукерок — жовтих, зелених й сірих.

— Це насіннячко правди. Ти береш одне і я одне. Ковтаємо на рахунок «три».

Я насторожилася:

— Ти навіть не сказав, що це таке!

— Я сказав — це насіннячко правди. Я ковтаю — ну й ти ковтаєш. Усе чесно.

У ньому було щось заворожливе. У мене ніколи, навіть у дитинстві, не було бажання тягти до рота всяку погань. А тут я, як загіпнотизована, піднесла до губ жовту крупинку.

Він теж узяв жовту:

— На рахунок «три».

Я раптом подумала: що, якщо я проковтну, а він ні? Якщо це отрута, і він задумав обдурити мене?

— Давай поміняємося, — сказала я рішуче. — Давай свою.

— Обережна, — він блиснув білими зубами. — Вони однакові. Але — як хочеш.

Ми помінялися горошинами.

— Раз, — дуже серйозно сказав хлопчисько, — два… Три!

Я все-таки дочекалася, поки він проковтне, і тоді тільки — так уже й буде! — проковтнула й свою горошину. Хоча безпечніше, напевно, було б сховати її за щокою.

— Ти хотіла змахлювати, — сказав хлопчисько.

— Ні. Просто…

— Досить. Тепер вирішуємо, хто перший запитує. «Камінь-ножиці-папір».

У цю гру я грала із хлопчаками ще в дитячому садочку, але ніколи б не подумала, що вона популярна тут, у колишньому загробному царстві.

— Раз-два-три, — знову сказав хлопчисько.

Треба віддати йому належне — він не шахраював ні крапельки. Ми одночасно викинули руки — у нього був кулак, тобто «камінь». У мене простягнута долоня, тобто «папір». Папір накриває камінь, а виходить, першій випало запитувати мені.

— Давай, — хлопчисько звів брови. — Швидше.

Його бліде лице ще більше сполотніло під сажею.

— Як тебе звуть? — випалила я.

Він зітхнув з полегшенням. Просто-таки обм’як:

— Максиміліан. Чогось безглуздішого ти запитати не могла?

— Ти справді маг?

-Це друге питання. А тепер моя черга… Дивися тільки, не збреши. А то знаєш, що буде.

— Не знаю, — мені раптом стало незатишно.

Він звів білясті брови:

— Погано, якщо не знаєш. Збрехати з насіннячком правди в животі… М-да. Слухай моє питання. Ти можеш піти назад, за Печатку?

Я облизала губи. Все це було якось… начебто не насправді. Начебто не із мною. Ця кімната, завішена прапорами переможених армій. Цей хлопчисько з негарними очима. Це «насіннячко правди» у мене в животі…

Живіт раптом як заболів! Я охнула й скорчилася на табуретці.

— Відповідай швиденько. Воно не чекатиме довго.

— Так, — видихнула я. — Так.

Біль зник так само миттєво, як і з’явився. Хлопчисько переможно посміхався:

— Ще по питанню?

— Зачекай, — я важко дихала, мені було страшно. — Що робить насіннячко правди, якщо з’їсти його й збрехати?

— Я б тобі показав, — хлопчисько покосував на свої крупинки. — Але в мене їх мало. Шкода просто так витрачати… Ну, коротше, хто збрехав — умирає. Тому не бреши.

Я втупилася на розсипані по столі горошини. Оце-то гра. Оце-то розвага. І треба ж мені було так по-дурному проґавити питання! «Максиміліан»… Що мені до його імені? Треба було запитувати про принців!

— Ще? — він бачив, що я боюся.

— Добре, — я придушила тремтіння. — Ще по одному.

Ми одночасно взяли горошини. Я ледь не поперхнулася — «насіннячко правди» стало мені поперек горла.

— Раз-два-три!

Цього разу в мене були «ножиці», а в нього, — як і раніше, «камінь». Камінь тупить ножиці. Перший хід дістався Максиміліану.

— У тебе є ключ, щоб відчинити Відьмину Печатку? — відчеканив він, дивлячись мені в очі.

Я закусила губу. От попалася так попалася; у животі занило, начебто я проковтнула кнопку. Біль наростав зі швидкістю поїзда.

— Так, — виплюнула я крізь зуби. В очах Максиміліана з’явився негарний блиск.

— Тепер ти.

Я набрала побільше повітря:

— Які тут є принци?

Він здивувався. Закліпав очима. Поморщився, приклав долоню до живота, заговорив швидко:

— Принц-деспот. Він зараз атакує наш замок. Принц-бранець. Це його брат, він сидить у темниці невідь-де. Принц-саламандра, він живе в країні вулканів. Був ще принц-риба, але потонув… Принц-чума, будь він проклятий. Усе, більше нічого не знаю!

Він зітхнув з полегшенням і помасажував живіт:

— Ну в тебе й питаннячка.

— У тебе не ліпші.

Максиміліан примружився:

— Ще по одному?

Я знала, що він запитає. Він запитає, де ключ, і я йому покажу — або помру із цим клятим «насіннячком» у животі.

— Ні, — сказала я. — Досить.

— Але ж ти нічого про мене не довідалася. Крім імені.

— Виходить, обійдуся, — я встала. — Спасибі за частування, спасибі за розвагу. Я йду.

Максиміліан залишився сидіти:

— Перш ніж вийти, тепер доведеться запитати, де двері. І як знайти дорогу назад.

Я розсунула дрантя на стіні у тому місці, звідки ми увійшли. Кам’яна кладка і жодних ознак дверей. Я зірвала прапор, що висів поряд, — те саме. Максиміліан за моєю спиною голосно хіхікнув.

Змієня.

Я повільно обернулася. Одним витонченим рухом зірвала ганчірку із посоха. Піднесла смарагдово-рубіновий набалдашник до лиця хлопчиська, який, як і раніше, сидів за столом:

— Понюхай, чим пахне.

Він захіхікав ще голосніше:

— Ти мені нічого не зробиш, мала.

Я вдарила блискавкою в стіл — несильно, тільки щоб налякати. Максиміліан подався вперед, піймав вогонь долонькою й відправив мені в обличчя. Ще мить — і я б сама себе засліпила.

Розкотились по всій підлозі крупинки — насіннячка правди. А Максиміліан підхопився, підняв руки, наче диригент, і по-павучому зарухав пальцями й випустив у мій бік струмінь сірого диму. У кімнатці запахло вогкістю, цвіллю, ще якоюсь поганню, з пальців потвори полетіли іскри. Я широко змахнула посохом: іскри згасли, запах миттю щез.

— Теж мені, маг, — Максиміліан змахнув кистями рук, наче фокусник. — Недоучка. Віддавай ключ.

Я розлютилася, але, на щастя, розуму не втратила. Зібрала свою злість у животі, перекотила тугу грудку в груди, потім у ліву руку — і виштовхнула із посоха, як зі шланга, струмінь дійсно злого вогню.

Максиміліан вивернувся — швидкий і чорний, як кажан. За його спиною задиміли прапори на стіні. Язички вогню поповзли по фігурках вершників, що вціліли колись у бою. Максиміліан знову підніс руки, але тут я щосили тріснула його посохом по голові — без усяких чарів, просто як палицею.