Королівська обіцянка - Дяченко Марина и Сергей. Страница 19

— Ходімо звідси, — сказала я, помовчавши.

— Ти вечеряла?

Ще півгодини тому я була готова проковтнути слона. Зараз у мене начисто зник апетит.

— Ходімо, Уймо, будь ласка…

Він знизав плечима.

Ми вийшли за ворота без зайвого шуму, але ні від кого особливо не ховаючись. Поле перед замком було витоптане, біля воріт лежало перевернуте стінопробивне знаряддя. Трохи далі — уламки катапульти. Віддалік височіла купа мішків, накиданих один на одного; я придивилася. Мішки дуже приблизно нагадували людські фігури з руками-ногами, а подекуди на мішковині були навіть намальовані лиця. Велетенські ляльки були порубані, розпороті, пісок з них висипався, залишилася купа ганчір’я.

— Що це?!

— Сам дивуюсь, — промурмотів людожер. — Наробили ляльок, набили піском, прийшов Майстер-Генерал — ляльки встали й пішли. Страх Божий. Стріли в них застрягають, мечі тупляться… Його в клоччя треба порубати, щоб він розсипався, а хіба він дасть себе рубати?

Я пригадала слова Максиміліана: «Ляльки. Бойові іграшки Майстра». Сонце схилялося до обрію. Купа ганчір’яних бійців відкидала довгу тінь.

— Цей Майстер-Генерал… Він їх якось оживив, так?

— Майстер-лялькар, — пробурчав Уйма. — І не тільки ж ляльок водить.

— А кого ще?

— Людей, звичайно. Я бачив. Коли він скомандував «В атаку», всі, наче скажені, вперед ломанулись…

— А ти?

Людожер довго мовчав.

— І мене пробрало, — зізнався нарешті. — Спершу нічого, нічого… А потім як-к… Барабани у вухах, в животі бойова пісня. Згадав молодість, розумієш!

На обличчі Уйми заграла незнайома посмішка. Може, вся річ у тім, що в нього обличчя виголене? Я спробувала впоратись з неспокоєм, що чимраз посилювався. Далі ми йшли мовчки кроків зі сто.

— Потім прокидаюся, — промовив раптом Уйма, — посеред м’ясорубки. Ті й раді б уже відступити, та наші фланги зімкнулись, й гамселять направо й наліво. А я взагалі вже не розрізняв — хто наші, хто їхні…

— Ти знаєш, що таке м’ясорубка?

— Аякже!

І знову його відповідь мені не зовсім сподобалась. Навіщо їм на островах м’ясорубка, людожерам? Уйма знову замовк, і я його більше не розпитувала.

Відійшовши на пристойну відстань, ми оглянулися.

Похмура сіра будова з високими стінами, із двома вежами обабіч і масивним виступом у центрі — замок був схожий на бойового носорога, який усе життя провів у сутичках. Ні тобі балів, ні турнірів, ні інших утіх життя — тільки бойня, атака за атакою, коротка перерва на вечерю — й знову війна.

— Хто це там? — запитав Уйма.

— Де?

Я придивилася. З такої відстані мої очі нічого не могли розібрати.

— Хлопчисько? — запитала я з поганим передчуттям.

Уйма кивнув, не зводячи з замку очей.

— Він далеко, — сказала я. — Він нас не дістане.

— Хто це?

— Та так, — я відвела погляд. — Просто один знайомий.

Розділ одинадцятий

По дорозі, заповненій шибеницями

Ми йшли на північ. Уже вечоріло, коли біля дороги ми натрапили на першу шибеницю.

— На правильному шляху, — сказав Уйма.

На моє превелике щастя, шибениця була порожня. Чорна петля погойдувалася, прикидаючись нешкідливою мотузкою.

— Сядемо й перекусимо, — запропонував Уйма.

Я погодилася. Запасливий людожер потяг зі святкового столу цілий мішок м’яса, сиру, коржів і кислих блідо-синіх слив. Від дивних фруктів зводило вилиці, зате вони тамували спрагу.

Я їла й поглядала на Уйму. Неможливо було звикнути до його нового обличчя. Щойно я притерпілася до того, що мій супутник — людожер, як раптом знайомий дикун без усіляких чарів перетворився на незнайомого лицаря. І це мене швидше тішило, ніж лякало: дикуна, як відомо, можна обдурити, ошукати, ну, якось «перемудрувати». А від цього нового Уйми я не знала, чого й очікувати.

Приблизно так я міркувала, але в міру наповнення власного шлунку настрій мій усе поліпшувався, і незабаром уже зовсім не хотілось замислюватися про неприємні речі.

— Справи не такі вже й кепські, — узялася я мудрувати, коли з вечерею було покінчено. — Принц-деспот — це раз. Принц-бранець — це два…

— Ніхто не знає, де принц-бранець, — зазначив Уйма.

— Ну братик же його повинен знати? Я так зрозуміла, що принц-деспот його й полонив… Запроторив… Посадив, коротше.

— Він запроторив його не тому, що женити зібрався, — заперечив Уйма.

— Тоді ми повинні вмовити — нехай випустить, — сказала я не дуже впевнено. — Все-таки брат… Ти випадково не знаєш, через що вони посварилися?

— Жритраву, — замислено сказав Уйма, поглядаючи на порожню петлю. — Через що лаються принци? Через трон. Я так думаю.

Я сумно дивилася на обгризену кістку в його руках. Ну чому, чому все так складно? Чому за Відьминою Печаткою нас не зустріла мирна процвітаюча країна, де прекрасні шляхетні принци рвуть ромашки, мріючи про наречених?

— Може, нам варто почати із принца-саламандри?

— Гмурри, — коротко відповів Уйма.

— Хто це?

— Не знаю. Але всі кажуть, що до принца-саламандри тільки на вогненній кулі можна добратися. Через гмуррів.

— А де тут зупинка вогненних куль?

— Зупинка?

— Ну, станція. Пристань. Гніздо.

— На захід за лісом, на високому пагорбі. Але спершу нам треба награбувати грошей.

— Ми не грабіжники.

Уйма не удостоїв мене відповіддю. Він ліг на спину, витягнувшись на повний зріст, і закинув руки за голову. Залізні пластинки панцира трохи розійшлися, наче лусочки, на його грудях. Напевно, це були дуже гарні обладунки.

— Ми дарма йдемо до принца-деспота, — вирік Уйма лежачи. — Він уб’є тебе, а мене прилаштує крутити якесь колесо. На млині. Чи на копальні.

— Він же переможений, — нагадала я. — Він зазнав поразки. У нього не залишилося війська.

— Мій батько, Охра Кісткогриз, ніколи не йшов у похід, не залишивши вдома, у селі, запасний загін. Чому ти думаєш, що принц-деспот має бути дурніший за мого батька?

Я мовчала. Мені нічого було відповісти. Уйма розлігся, відпочиваючи, розстеливши по траві широкі кольчужні рукави.

— Навіщо тягати на собі цю вагу? — запитала я, ні до кого не звертаючись.

— А мені подобається. У нас на островах такого немає.

Вечоріло. Я страшенно втомилася. Нили ноги. Хилило на сон. Ми тільки добу за Печаткою, а здається — ніби рік. І нічого ще не зроблено. Треба вставати і йти, а сил немає.

— Уймо, давай тут заночуємо.

— З дороги б забратися, — людожер дивився небо, що стрімко темніло. — Невідомо, хто тут їздить…

Наче у відповідь на його слова, звіддалік, там, звідки ми прийшли, почувся неголосний тупіт.

— Ходімо! — я підхопилася. І звідки тільки сили взялися? Уйма залишився лежати:

— Троє коней. Один візок. Піших з десяток, не більше. Нічого вони нам не зроблять, а от запитати — запитати в них можна.

Я знову сіла й поклала посох на коліна.

Подорожани з’явилися за півгодини. Коней справді було троє: один запряжений у віз. Двоє з поклажею, їх вели за вуздечку худі жінки у порваних плащах. Попереду виступав старий із сивою і кудлатою бородою, на голові його виблискувала дивна шапка. Тільки коли він підійшов ближче, я зрозуміла, що це корона! За коронованим ішли, похнюпивши голови, чоловіки й жінки різного віку, одна несла на руках дитину.

Король? Принц?!

— Здрастуйте, люди добрі, — сказав Уйма із добродушністю щирого людожера. — Куди прямуєте? І що везете?

Він витягнув шию. Я подивилася на візок і заціпеніла: на дні його, вистеленому плащами, лежав, дивлячись у вечірнє піднебесся, Майстер-Генерал! Я закліпала віями; навіть у сутінках помилитися було неможливо, адже я бачила його і вчора, живим, і сьогодні, мертвим. Це був точно Майстер-Генерал, тільки сорочка на ньому була не біла, а синя, і з грудей стирчав не стилет, а відразу дві стріли. Я швидко відвела погляд.

— Ідемо у своїх справах, — глухо відповів старий у короні. — Шукаємо справедливості.