Ключ від Королівства - Дяченко Марина и Сергей. Страница 23

Я не втрималася й позіхнула, прикривши рота долонею. Гарольд, побачивши це, заразився і теж позіхнув. Оберон щось шепнув йому на вухо. Гарольд здивовано поглянув на нього. Потім кивнув і поплівся до виходу, не озираючись на мене.

— Гарольде, ти зовсім заснув?

Я поквапилася за ним, проте Оберон м’яко перехопив мене за плече:

— Ліно… Залишся.

Опустилася запона шатра за начальником варти, котрий вийшов останнім. Ми з королем залишилися вдвох. Я запитально глянула на нього.

Оберон простягнув долоню над моєю головою.

— Оживи…

Р-раз!

Захотілося стрибати м’ячиком, бігати перекидьки, битися з кимось, скоювати подвиги… І літати! Ех, як мені захотілося літати!

Я не втрималася і підстрибнула. Ще і ще, а Оберон ані крапельки не змінився. Наче й не поділився зі мною цілою купою власних сил!

— Спасибі, — пробурмотіла я. — Е-е-е… ваша величносте. Я тепер точно не засну!

— Власне, спати тобі не доведеться, — майже винувато сказав Оберон. — Я збираюся взяти тебе з собою на розвідку. Що ти про це думаєш?

Фіалк не стояв, прив’язаний з іншими кіньми, не жував овес — він з’явився з темноти, молочно-білий, вільний, по-лебединому вигнув шию, зблиснув крокодилячими зубами. Каре око допитливо втупилося в мене.

— А де твій посох? — запитав Оберон.

Ой леле! Я була в такому захопленні від його слів про розвідку, що забула свою зброю в шатрі! Ганьба на мою голову!

Я чекала, що ось зараз він скаже: ну, коли ти так поводишся з посохом, я не візьму тебе з собою. Я була до цього абсолютно готова, проте Оберон тільки докірливо похитав головою:

— Іди й негайно принеси.

Я повернулася із посохом напереваги, захекавшись, з червоними від сорому вухами.

— Я більше ніколи його не забуду, чесне слово… ваша величносте! — палко запевнила я.

Замість відповіді Оберон узяв мене попід пахви, легко підняв і всадовив у сідло. Я одразу ж підібгала ноги, бо Фіалку забажалося у цю мить розпрямити тонкі шкірясті крила. Коли Оберон скочив у сідло за моєю спиною, крокодилокінь склав крильця, і я коліньми відчула, які вони теплі, майже гарячі.

— Ти бачиш у темноті?

— Ні, — зізналася я.

Він підніс долоню до мого обличчя. Крізь щілинку між його пальцями я побачила світло — дерева й скелі ніби світилися зсередини, кожен камінчик виступав з мороку, але не відкидав тінь.

Оберон прибрав руку. Знову стало темно.

— Не бачу, — жалісливо сказала я.

— Це просто. Заплющ очі…

Я скорилася. Він легко притиснув мої повіки долонею.

— Уяви, що у тебе на лобі, трохи вище від перенісся, прожектор. Як у поїзда в метро.

Я засміялася. Надто вже кумедною видавалася тут, у невідкритих землях, у чужому дивному світі, згадка про метро.

— Ти не смійся, ти роби…

Я намагалася уявити себе поїздом. Вдалося майже відразу: останніми днями, тренуючись із посохом, я чудово приручила свою фантазію. От у мене зажевріла, засвербіла цятка на лобі…

Оберон прибрав руку. Я розплющила очі — навколо посвітлішало. Ну не зовсім, звичайно, а так, ніби на освітленій багатьма ліхтарями нічній вулиці. Тільки тіней не було, і все навколо скидалося на об’ємний малюнок.

— Вдалося?

Я озирнулася на Оберона. Борода його в нічному світлі видавалася сталевою, шкіра — мармурово-білою, а очі взагалі страшними — вони світилися зсередини, блідо мерехтіли зеленим.

— Ой, — я навіть здригнулася.

— Що?

— У вас очі… світяться.

-А в тебе, думаєш, ні?.. Ти ж застосовуєш нічне бачення.

— А-а-а…

Оберон просто з місця пустив Фіалка вчвал. Я вхопилася за сідло. Щоправда, на спині крокодилоконя було не так тряско їхати, як на моєму Сірому. Здавалося навіть, що Фіалк не торкається землі, а якщо й торкається її кошлатим копитом, то лише для годиться. Я пильно видивлялася навколо — праворуч від нас тягнувся кам’янистий пустир, зліва гойдав своїми волохатими лапами чорний ліс. Між деревами мені ввижалися спалахи, проблиски, чиїсь очі.

— Ондечки! Онде!

— Це птахи. Вони не посміють напасти.

— Нічого собі птахи — з такими очищами.

— Це дрібниці, Ліно. Справжня небезпека буде згодом. А поки що все спокійно. Ми ввійшли на територію нашого ворога, а він і носа не показує. З одного боку, це добре. З іншого — підозріло. Ніби чекає, щоб ми заспокоїлися, розслабилися, втратили пильність…

— Але ж ми не втратимо?

— Звичайно, ні. Ми будемо спостережливими, дуже спостережливими. Ти ще про щось хотіла запитати?

— Так, — я пригадала холодок у животі від тих його слів: «карається смертю». — Що означає «залишити службу в дорозі»? Хіба є такі дурні, які тут, у цих місцях, кинуть нас і втечуть?

Просто під копитами Фіалка раптом з’явилася бездонна тріщина. Я роззявила рот. Фіалк, ніби нічого й не сталося, розпустив крила, на мить завис у повітрі й, перелетівши прірву, м’яко приземлився на другому боці.

— Розумієш, Ліно… Дурних, звичайно, нема. Усі чудово розуміють: поки ми разом, у нас є шанс. Однак у дорозі бувають такі ситуації… Нам буде страшно. Усім. А страх пробуджує в людях відчуття, про які вони раніше навіть не підозрювали. Почнуться сварки, розбрати…

— Як у канцлера й коменданта?

Оберон зітхнув.

— Ти думаєш, вони раніше не сварилися? Лаялися, ще й як. Тому їхня сварка мене не турбує. Поки що. Поки вони не надумають ділити владу.

— А принцеси…

— Те ж саме і з принцесами. Ти думаєш, Ельвіра раніше не вередувала? Олександр із нею намучився…

Я не зразу второпала, що Олександр — ім’я принца.

— То чи не простіше, — почала я тему, котра давно мене хвилювала, — залишити принцові одну наречену?

— Простіше, звичайно… І гуманніше. Однак неможливо.

Фіалк перемахнув ще через одну тріщину. Цього разу я навіть не здригнулася.

— А чому?

— Бо такими є закони Королівства. Дівчина, яка босоніж постукала у ворота рано-вранці, назвалася дочкою далекого короля й хоче стати нареченою принца, повинна бути прийнята. Принцеси-наречені дуже бажані для «тонкого» світу — вони сповнені надій, навколо них встановлюється гармонія…

— Нічого собі гармонія! Навколо цієї Ельвіри?

— Уяви собі. Думаєш, вона вередує, бо лиха? Та вона ж бореться за своє щастя! Вона таким чином хоче привернути до себе увагу принца… І їй це вдається. Він тільки про неї й говорить.

— Він же її терпіти не може!

— Це зараз йому так здається. А насправді він до неї небайдужий.

— Та-ак? — протяжно вимовила я.

Мені іноді здається, що я нічого не розумію в житті.

Оберон раптом вхопив мене за плече.

— А тепер дивися вперед. Бачиш?

Я глянула туди, куди він вказував. Чорне потворне дерево на межі лісу й пустища раптом заборсалося, засмикалося і злетіло в повітря, обсипаючи камінчики з короткого коріння. Гілки-лапи затріпотіли, стовбур розпрямлявся і складався, ніби складаний ножик. Такої тварюки я ніколи на жодному малюнку не бачила. Це був не птах, не ящір, а якась літаюча потвора!

— Дуже небезпечні, — пошепки сказав Оберон. — Це розвідник. Зараз він подасть сигнал…

Тварюка вибухнула звуком, схожим на скрегіт заліза по склу. Я ледве втрималася, щоб не заткнути вуха.

І тут із лісу як шугоне зграя таких самих «літаючих ялинок»!

Вони не кричали. Вони мовчки здійнялися над нами — мені здалося, що їх там штук сто, не менше.

— Це сосуни. Зараз вони влаштують хоровод — коло в колі. Почнуть кружляти врізнобіч. Від цього їхнього обертання зміщуються земні шари. Жертву затирає каменепадом. Сосуни сідають на труп чи трупи, пускають коріння й мирно ростуть кілька років, поки вистачає поживи.

Я вчепилася в його руку.

— Тікаймо швидше!

— Але ж ми розвідники, а не втікачі… Бери посох. Повторяй за мною.

Він однією рукою підкинув свій чорний посох. Тонкий промінь різонув по зграї, тварюки безшумно заборсалися. Оберон ударив ще й ще раз — запахло свіжою деревиною, наче у столярній майстерні. На голови нам посипалася хвоя. Фіалк витягнув шию, розпрямив крила, став дибки. Чорна тварюка рвонула вниз, явно збираючись вп’ястися кігтями мені в очі. Я заволала із жаху, зажмурилася, вчепилася у посох, ліва долоня стала гарячою, ліва — скрижаніла. Бабах!