Ключ від Королівства - Дяченко Марина и Сергей. Страница 25

Мені стало млосно. На щастя, кухарі не брали воду з річки — вони ламали, як хмиз, гігантські бурульки й розтоплювали їх у казанах.

Дивно, незважаючи на крижану річку, тут зовсім не було холодно. Над водою постійно клубочився ріденький туман. Цікаво було б прогулятися вздовж берега. Утім, я так втомилася від полювання на розвідників, що ні про які прогулянки й мови не могло бути.

— Ліно!

Я озирнулася. Принцеса, схожа на Мальвіну (а я тепер точно знала, що це Ельвіра), сиділа на складаному стільчику перед розколотою крижаною лінзою, всміхалася й манила мене пальчиком.

— Чого тобі?

Мабуть, треба було сказати: слухаю, ваша високосте, чи щось подібне, однак у мене язик не повертався. Та хто вона така, принцеса-наречена? Тягар, річ, традиція, яку терплять для годиться і возять у кареті зі щільно запнутими занавісками. Зле, звичайно, так думати про людину, яку до того ж погано знаєш, та хіба я обіцяла постійно бути доброю?

— Ліно… Ви добре стріляєте. Я бачила.

Ні, не дарма в школі вивчають байку про ворону й лисицю. А може, навпаки — дарма. Бо якщо тобі правильно лестять — ти починаєш усміхатися.

— Як же ви бачили? Адже у вас занавіски…

— А я в сідло пересіла, їхала верхи й все бачила. Здалеку, звичайно, нелегко розібрати, хто саме збив чудовисько. Але у вас промінь зелений, я знаю. На мій погляд, цей зелений промінь сосуни запам’ятають назавжди…

— Та нічого вони не запам’ятають, — сказала я скромно. — Ті, хто бачили, мертві лежать.

— Вони відроджуються зі спор, — заперечила Ельвіра. — Як гриби. Часом досить і однієї гілочки, щоб виросло нове чудовисько. І пам’ять передають потомству… Щоправда, хіба у них є пам’ять? Вони ж належать до найпростіших чудовиськ. По суті, рослини.

— Е-е-е, — сказала я. Мені було неприємно, що якась принцеса знає більше за мене. А з іншого боку, вона в цьому світі народилася, виросла, все життя прожила…

— А звідки ви, пробачте, все це знаєте?

— З книг, — Ельвіра сумно усміхнулася. — У мене ціла бібліотека… була. Її примусили всю покинути. Зайвий вантаж у мандрах.

— Е-е-е, — знову пробурмотіла я, не знаючи, що ще сказати. Ельвіра зовсім не схожа на істеричку, як я її собі уявляла. — А… на новому місці книг у вас не буде?

— Ніхто не знає, що буде у нас на новому місці, — суворо сказала Ельвіра. — Ніхто не знає, чи буде у нас хоча б дах над головою… Давайте не говоритимемо про це, Ліно. Король не любить, коли про це патякають. А хто не любий королю, тому нелегко живеться в Королівстві, можете мені повірити.

Вона говорила з такою гіркою переконаністю, що у мене защеміло під грудьми.

— Мені здається, — сказала я обережно, — його величність справедливий…

— Так, — Ельвіра кивнула, проте усмішка її була якоюсь надто сумною. — Звичайно, справедливий. Ліно, його високість сказав, що у себе вдома ви вчитеся в школі.

Вона не дуже вправно змінювала тему розмови.

— Умгу, в школі. — Я пригадала, що справді щось таке говорила принцу. — А що?

— Розкажіть, — жадібно попросила Ельвіра. — Мені так хотілося б… Побувати в справжній школі. Хоч разочок.

Я розтулила рота, щоб її заспокоїти — нічого хорошого вона не втратила. Бути принцесою-нареченою значно веселіше, ніж кожного дня вставати ще й на світ не займалося, нап’ялювати безглузду форму, брати важеленний рюкзак із нудними книжками и плентатися туди, де тебе дратуватимуть, тобі допікатимуть, дорікатимуть, а потім ще й кричатимуть, бо ти переплутала плюс і мінус чи, наприклад, забула вдома спортивні штани. Усе це вже вертілося у мене на язиці, однак Ельвіра дивилася на мене своїми виразними очима, небесно-синіми, захопленими, і я, пересилюючи себе, подумала: «Навіщо псувати людині свято?»

— Школа, — почала я, спершу червоніючи, а потім все більше й більше захоплюючись, — це така величезна будівля. Кожен, хто має право туди ходити, називається учнем. І йому купують на шкільному базарі чудову форму, щоб усі люди на вулиці бачили — йде учень. Вранці ми розсаджуємося кожен за свій стіл, приходить учитель, і тут… починається таке!

— Що? — Ельвіра слухала, роззявивши рота. Очі її, і без того немаленькі, стали просто величезними — як у Мальвіни, яку хтось дуже налякав.

— Уроки! Це шалено цікаво. То скелет притягнуть. То в банці іскри скачуть. То як почнуть писати на дошці — просто дух захоплює!

Ельвіра мрійливо усміхалася. Мені стало соромно — вийшло так, ніби я знущаюся з принцеси-нареченої.

— А… де його високість? — цього разу уже я незграбно змінила тему.

— Не знаю, — сказала Ельвіра, і її очі з мрійливих стали сердитими. — Гуляє з дівчатами. Чи в батьковому шатрі… Ліно, як я вам заздрю.

— Чому?

— Бо ви маг дороги. Ви необхідні королю, Королівству, і ви це розумієте… У вас є справа, справжня справа — охороняти нас від чудовиськ. А я можу тільки…

Вона замовкла й закусила губу. Здається, вона шкодувала про свої слова. Вони вирвалися у неї самохіттю.

— Але ж ви принцеса, — сказала я підбадьорливо.

Вона махнула рукою.

-А знаєте, яке було у нас Королівство? Дві корови, дві кози, один міністр і один кат. Батько сам сказав: ходи, дочко, шукай собі принца… Я й пішла. Босоніж. Ноги стерла до крові. Зате тепер принцеса-наречена. Поталанило.

З тону й голосу Ельвіри виходило, що доля їй випала не надто щаслива. Я не могла її зрозуміти.

— Ви… не товаришуєте з принцом? Сваритеся?

— Ні… Він дуже милий.

Вона знову гірко посміхалася.

— Може, у вас не склалися стосунки з королем?

— Ліно, — принцеса зітхнула. — Бачите це крісло? Я дістала його в королівському шатрі, довго просила й благала, присягалася, що не можу сидіти на камені… Застуджуюся… Король віддав мені його з таким виглядом, ніби я вимагаю в нього півкоролівства.

— Не розумію, — сказала я чесно. — Його величність…

— Не треба, Ліно. Вибачте, що я вас потурбувала… — і, обхопивши руками плечі, Ельвіра перевела погляд на річку.

Пообідали ми скромно. У цих місцях ніде було поповнити запаси, доводилося економити. І навіть добре, що розмова з принцесою Ельвірою засмутила мене до втрати апетиту.

Ну треба ж. Крісло вона у короля просила.

Мені знову захотілося поговорити з Обероном. Негайно, просто зараз. Я пішла до шатра, та виявилося, що Оберон знову поїхав на розвідку — цього разу з Лансом. Без мене.

Безглуздо було ображатися, та я відчула мало не ревнощі. Хіба я погано повела себе в поході? Хіба не я підбила першого розвідника, коли Гарольд промахнувся, а Ланс узагалі ґав ловив? Хіба не я збила сьогодні штук десять сосунів?

За допомогою палиці я навчилася робити крижані фігурки. Це було захоплююче заняття: бралася якомога товстіша й прозоріша бурулька й тонким промінцем, як різцем, вирізьблювалися на ній ноги, лапи, роги, морди… Я захопилася. Щораз виходило все ліпше й ліпше, а коли мерзли руки, я гріла їх на теплому набалдашнику посоха. Час від часу я озиралася, чи не з’явиться Фіалк біля шатра — це означало б, що Оберон повернувся…

Та час минав, а Фіалка не було. Табір влаштувався тут всерйоз і надовго — варта напинала свої шатра, меншенькі. Канцлер і комендант стояли один навпроти одного, носом до носа і про щось тихо сперечалися. Музиканти розучували якусь п’єсу, їх музика дивно впліталася у спів річки.

— …Це боягузтво. Це тільки боягузтво в тобі говорить!

Страшно не люблю підслуховувати чужі розмови. Принц і Ельвіра мене не бачили — вони прогулювалися, розмовляючи, вздовж потічка, а мене затуляв від їхніх очей каламутний крижаний валун.

Я спрямувала зелений промінь на воду. Зашипіли, випаровуючись, бурульки. Дзенькнувши, тріснула невелика лінза. Принц і принцеса, котрі говорили одночасно, враз замовкли, ніби їм заткнули роти.

— Це Ліна, — сказала нарешті Ельвіра й спробувала посміхнутися. Її обличчя було бурячкового кольору. Цікаво, в якому боягузтві звинувачував її принц?