Ключ від Королівства - Дяченко Марина и Сергей. Страница 27

Нас зустріли з усіма почестями, на які були здатні. Коли ми йшли через селище, нам кланялися доземно, а деякі, особливо вразливі, падали ниць. Не можу сказати, щоб мені це подобалося. Про що можна говорити з людиною, яка, не встигнувши привітатися, гепається долілиць в пилюку?

Нас, магів, кликали оселитися в хатині старійшини, та я відразу сказала, що не піду. Щоб він постійно карка гнув перед мною? Краще я буду з караваном, на травичці, на узліссі. Після довгої дороги по камінню трава здавалася м’якенькою, як хмарина, ліс — світлим і звучним, наче срібний дзвіночок, і не хотілося нічого: тільки дихати й насолоджуватися життям та відчувати й розуміти, що ось воно, щастя.

Гарольд теж відмовився від комфортного нічлігу. Ланс залишився з королем. Високості розділилися: п’ятеро висловили бажання ночувати під дахом, в найдобротніших і найбагатших будинках селища. Ельвіра — а хто ж іще? — вирішила спати в кареті.

Увечері розпалили багаття. Як я знудилася за великим вогнем! У поході, економлячи паливо, готували на олійних примусах, світили тонкими свічками та ще магією. А тут, нарешті, склали цілі гори хмизу, підпалили, і я пригадала єдине своє літо в таборі. Загін у нас склався, на превеликий подив, пристойний, ніхто нікого не дратував, і, обмінюючись адресами наприкінці зміни, ми плакали біля такого ось багаття…

Ми сиділи біля вогню зі стражниками (потоваришували за час походу, все-таки брати по зброї). Щоправда, я скоро запримітила, що заважаю їм. То один, то другий запинався і обривав наполовину вимовлене слово — вони соромилися лаятися при мені! От іще церемонії: наші хлопчаки ані крапелиночки не соромляться…

Найретельніше стежив за дотриманням правил пристойності один хлопець, білявий, кремезний. Він так сердито шикав на всіх, що розмова біля багаття скоро зовсім урвалася. Я засовалася. Може, мені зчезнути?

А тут прийшов із селища хлопчик-пастушок, босоніж. Його довгі перепончасті ступні були схожі на рожеві подряпані ласти. Стражники почали пригощати його чимось, і я, скориставшись заминкою, відійшла від багаття. Нехай почуваються вільно.

Тепер темрява була мені не страшна. Я зупинилася на березі озера. Вода лежала гладенькою плівочкою, і тільки погойдувалися на хвилях кольорові поплавці — межові знаки, що вказували, де чий наділ.

Один поплавець рухався. Від нього півколом розходилася хвиля…

Два поплавці!

Вони купалися вдвох!

Я вмочила у воду кінчики пальців. Бр-р. Холодна.

У мене і в думці не було підглядати. Просто якщо вже ти маг дороги, у тебе самі собою загострюються зір і слух. Тим паче вночі. Я відійшла якомога далі й сіла на траву.

Вони вийшли на берег, не дивлячись одне на одного. Швиденько одягнулися. Я в цей час делікатно роздивлялася слимака, що повз по стебельцю ромашки.

— Глянь, яке небо, — сказав принц.

Я теж подивилася вгору. Місяця не було, зате світили зірки. Саме світили, бо їх було мало, проте кожна сяяла, як невеликий прожектор.

— Мені здається, це твої очі поглядають на мене зверху, — сказав принц.

Я пригадала слова Оберона: «Якщо не буде Королівства — жоден закоханий не скаже: її очі, як зорі. Він скаже: у неї багатий батько, оженюся я…»

Оце так принц! А я ж думала, що у них з Ельвірою — війна!

— Ти злочинець, — сказала принцеса. — Державний злочинець. І я — злочинниця. Скажи, той білявий хлопець з варти — він справді…

— Так. Він не любить про це говорити. Але він кат, а не стражник. І я бачив його роботу.

— Справді?!

— Це було до того, як ти до нас прийшла. Справа про державну зраду.

Запала тиша.

— Олександре, — нарешті вимовила Ельвіра. — Я згодна померти. Якщо мені запропонують вибирати, — бути з тобою чи…

Я тихенько лягла в траву. Закохані зітхання не для мене, я їх по телевізору в серіалах наслухалася — нудьга… Та про який злочин йдеться? І до чого тут кат? І чи не того білявого вони мають на увазі, котрий не давав стражникам лаятися при мені?

Якщо виявиться, що я тут, — буде непристойно. Вихід один — зачекати, поки вони підуть. А поки вуха заткнути, чи що?

— Ти довіряєш Ліні? — запитала Ельвіра.

От і затикай після цього вуха!

— Повністю, — сказав, подумавши, принц. — Вона шляхетна людина.

— Але ж вона віддана Оберонові?

— Звичайно. Проте в неї була вже не одна нагода донести на мене — і вона не зробила цього.

— Якщо вона дізнається про нашу таємницю…

— А що нам приховувати? За нами — природне людське право на життя і долю… Хто сказав, що Королівство — над усе? Королівство, а не наша любов?

І вони почали цілуватися під зорями. Я лягла на живіт, заплющила очі, сперлася підборіддям на долоню: мають же закохані люди право побути на самоті.

А от що в них за таємниці — поміркуємо завтра.

Назавтра з’ясувалося, що поселення річкових землеробів не підходить для Королівства.

Власне, це було всім відразу зрозуміло, крім мене.

— Мало місця, — сказав Гарольд, побачивши моє розчарування. — Це ж безвихідь, розумієш? Де тут місто будувати, який тут порт, на невеличкій річечці? Хутір, одним словом.

— Тут скелі навкруги гарні…

— Самих скель замало! Ми повинні вийти на берег моря.

— Отже, нам знову плентатися через цю пустку?!

Гарольд спохмурнів:

— Ти присягала на вірність Королівству? Через пустку, через що завгодно, під землею, якщо накажуть!

«Так можна все життя проходити», — подумала я скривджено. Проте нічого не сказала.

День ми відпочивали. Стражники змайстрували собі вудки й ловили рибу на березі дзеркального озера; я придивлялася до білявого. На перший погляд він не вирізнявся серед інших, однак, якщо приглядітися, певні відмінності все-таки були. Наприклад, у нього не було герба на плащі. І озброєний він був не мечем, як інші, а сокирою дивної форми. Ця сокира теліпалася в нього на спині навіть тоді, коли він азартно стежив за поплавцем…

Він кат?

У кожному Королівстві повинен бути кат? Невже Оберонові доводилося ухвалювати смертні вироки?

І що за таємниця у принца й Ельвіри (крім того, звичайно, що вони цілуються під зорями)? Цілуватися — річ нехитра, навряд чи за це відрубують голови. Але чому вони говорили про злочин?

Ех, якщо про все замислюватися — мізки всохнуть. Закохані завжди базікають нісенітниці. Це і в серіалах показують. Я вирішила не перейматися дурницями.

Попросила у білявого вудку на півгодини й витягнула величезну срібно-рожеву рибину.

Того ж дня з’ясувалася, що не тільки я хотіла б залишитися тут, на лужку, не тільки мені зводить щелепи від самої думки про нову дорогу в нікуди, пустинними землями. З поселення, де відпочивали принцеси, було послано гінця до короля.

Гонець до короля не дійшов (місцеві взагалі боялися й не наважувалися наближатися до шатра), а передав лист першій зустрічній людині з Королівства. І цією людиною, як на лихо, була я. Роззувшись і підкотивши штани, я брела по щиколотки у воді, намагаючись зловити ніжно-рожеву жабу, яка ніяк не давалася до рук. Це була незвичайна, жвава й гарна тваринка, вона ніби дражнила мене, щоразу вислизаючи крізь пальці. Нарешті я вхопила її двома руками — разом із жменею мулу, зі стеблинками трави і дрібними камінчиками, однак зловила-таки! Жаба була тут, вона вовтузилась і лоскотала мої долоні. Треба було тільки вимити її, як золотошукачі вимивають золото з піску, і роздивитися…

— Пане! Добрий пане, магу дороги!

Я озирнулася. Кремезний дядько, вусатий, серйозний і водночас переляканий, тримав у перетинчастих лапах згорнутий в трубочку лист.

…Лист не був запечатаний, і дорогою я випадково його прочитала. Їхні високості Ортенізія й Алісія повідомляли короля Оберона, що втомлені дорогою, зачаровані світом річкових жителів і мають намір залишитися тут назавжди, незалежно від того, яке рішення прийме Королівство.