Друге життя Брі Таннер - Майер Стефани Морган. Страница 15

А в голові думки намотували кола. Де ж Дієго? Як Райлі зреагував на його розповідь? І що все це означало – всі ці розмови і до приходу плащів, і після їхнього зникнення?

Я помалу обмірковувала все, пригадуючи у зворотному порядку, намагаючись зі шматочків скласти цілісну картину. Схоже, у світі вампірів теж є поліція, і вона, чорт забирай, застрашлива! А наша дика компанія новачків – насправді армія, до того ж, виявляється, незаконна. У нашої сотворительки є ворог. Ні, навіть два. За п’ять днів ми маємо напасти на одного з цих ворогів, бо в іншому разі жахливі плащі самі нападуть на неї – чи на нас, чи на тих і тих. До нападу нас готуватимуть… щойно повернеться Райлі. Я метнула погляд на двері, а тоді змусила очі знов утупитися в сторінку… А ще ж не слід забувати, що саме відбувалося до дивних відвідин. Вона хвилювалася через якесь рішення. І зраділа, що в неї стільки вампірів – стільки солдатів. А Райлі був задоволений, що ми з Дієго вижили… Райлі сказав: він гадав, що двох утратив через сонце, – а це означає, що він і сам гадки не має, як вурдалаки реагують на сонячне проміння. Але те, що відповіла вона, видалося мені дивним. Це точно, що Дієго сховався і вижив? Чи: це точно, що… Дієго сказав правду?

Ця думка перелякала мене. Чи знає вона, що сонце для нас не шкідливе? Якщо знає, то чому ж збрехала Райлі й – через нього – нам?

Для чого ж це їй тримати нас у темряві – у прямому й непрямому значенні слова? Чи їй аж так важливо, щоб ми знали якнайменше? Наскільки це важливо і чи не буде в Дієго через це неприємностей? У моєму нутрі вже все стискалося від паніки, я закам’яніла, як брила льоду. Якби вампіри могли пітніти, я б уже була вся мокра. Довелося зосередитись, аби бодай мати змогу перегорнути сторінку, не відриваючи від книжки погляду.

Райлі обдурили – чи він у курсі справи? Коли він сказав, що двох утратив через сонце, то мав на увазі, що двоє справді спеклися на сонці… чи те, що викрилася брехня, якою нас годували?

Якщо правда друге, то цілком очевидно: коли ми все дізнаємося, ми втрачені. Нерви мої були напружені до межі, через це плуталися думки.

Я силкувалася міркувати логічно й зрозуміти якнайбільше. Без Дієго це було важко. Коли поряд є хтось, із ким можна побалакати, обмінятися думками, то сконцентруватися значно легше. А зараз страх паралізував мої думки, а до нього ще й долучалася невідворотна спрага. Принада крові ніколи не відступала на задній план. Навіть зараз я, досить сита, не могла позбутися жаги й палу в горлі.

Але я звеліла собі думати про неї, про Райлі. Треба зрозуміти, навіщо їм брехати, і тоді я зможу втямити, щo для них означатиме те, що Дієго розкрив їхню таємницю.

Якби вони не збрехали, якби просто розповіли нам, що день такий самий безпечний, як і ніч, що б це змінило? Я уявила, як би це було, коли б нам не доводилося цілісінький день сидіти в темній пастці, якби всі ми, всі двадцять один вампір (чи менше, залежно від того, як порозуміються мисливські загони), раптом стали вільні чинити, як нам заманеться і коли заманеться.

Ми б понад усе воліли полювати. Це безперечно.

Якби не було реальної потреби повертатися додому, не доводилося ховатися… небагато хто б регулярно навідувався у будинок. Коли тебе пече спрага, про домівку думаєш менш за все. Але Райлі так укорінив у наших головах страх згоріти живцем, вдруге відчути те жахливе паління, яке ми вже раз пережили!.. І саме тому ми мали здатність вчасно зупинитися. Самозбереження – єдиний інстинкт, дужчий за спрагу.

Страх змушував нас триматися купи. Є, правда, чимало місць, як-от печера Дієго, де можна сховатися, але хто про це замислювався? Ми мали домівку, базу, і до неї ми поверталися. Твереза голова – це не про вампірів. Чи принаймні не про новачків. Райлі мав тверезу голову. Дієго – тверезішу, ніж у мене. Вурдалаки в плащах-мантіях взагалі були такі зосереджені, аж лячно. Я здригнулася. Це означає, що правила не здатні стримувати нас вічно. Як же ж діятиме Райлі, коли ми станемо доросліші, поміркованіші? Раптом я збагнула: Райлі серед нас найстарший. Усі решта – новачки. Зараз ми потрібні їй, щоб побороти загадкового ворога. А що буде потім?

Мене враз гостро різонуло відчуття: мені зовсім не хочеться залишатися в цій компанії аж до того часу. І прошила неймовірно очевидна здогадка. Вона лоскотала мене й раніше – коли ми з Дієго йшли по сліду вурдалацького кодла до нашої нової схованки.

Мені й не треба залишатися до того часу. Не треба залишатися тут більше жодної ночі.

Коли мене вразила ця приголомшлива думка, я знову застигла.

Якби ми з Дієго приблизно не знали, куди могла податися банда, чи знайшли б ми нову схованку? Мабуть, ні. А це великий гурт вампірів, які залишають широкий слід. А якби сам-один вампір вистрибнув із води просто на верхівку дерева, зовсім не лишаючи сліду?… Один, а може, два вампіри, які здатні заплисти так далеко в море, як тільки їм заманеться… В Канаду, Каліфорнію, Чилі, Китай…

Ніхто б ніколи не розшукав цих двох вампірів. Вони би просто зникли. Щезли, як із димом пішли.

Нам не треба було вчора повертатися! Та й не варто! Чому ж це не спало нам на думку ще тоді?

Але… чи погодився б Дієго? Зненацька я вже не була така впевнена. Може, Дієго все-таки вірний Райлі? Чи не почувався б він, наче то його обов’язок – залишатися з Райлі? З Райлі він знайомий набагато довше, а зі мною – фактично один день. Може, до Райлі він значно ближчий, ніж до мене?

Нахмурившись, я міркувала.

Що ж, коли випаде нагода, я одразу все з’ясую. І якщо наш таємний клуб справді для нього щось важить, уже не матиме значення, які плани щодо нас має наша сотворителька. Ми зникнемо, і Райлі доведеться обійтися дев’ятнадцятьма бійцями – або швидко створити собі ще кількох. Хай там як, а це вже нас не стосуватиметься.

Я не могла дочекатися, коли поділюся своїми планами з Дієго. Печінкою відчувала, що він зі мною погодиться. Сподіваюся.

Зненацька я подумала: а чи не саме це сталося з Шеллі, Стівом та іншими, які не повернулися? Тепер-бо я знаю, що вони не згоріли на сонці. Виходить, Райлі збрехав, що бачив їхні останки, – тільки для того, щоб і далі тримати нас у покорі? Щоб ми щоранку поверталися додому? Можливо, Шеллі та Стів просто відкололися. І більше ніякого Рауля. Ніяких ворогів та армій, які загрожують їхньому безпосередньому майбутньому.

Мабуть, саме це і мав на увазі Райлі, коли вжив вираз «утратив через сонце». Він нагадував про колишніх утікачів. А в нашому разі він має бути щасливий, що Дієго не скористався нагодою звільнитися, правда ж?

Якби ж ми з Дієго утекли ще вчора! Ми б уже були вільні, як Шеллі та Стів. Ніяких правил, ніякого страху сонця.

І тут я уявила нашу зграю, яка раптом опинилася на свободі, не обмежена жодними заборонами. Внутрішнім зором я бачила, як ми з Дієго, мов справжні ніндзя, скрадаємося в затінку. Але водночас я уявляла і Рауля, Кевіна та решту, які виблискують як світломузика на запрудженій пішоходами центральній вулиці міста, і малювала в уяві, як ростуть гори трупів, звідусіль лунає лемент, вгорі дирчать вертольоти, безпомічні копи стріляють своїми крихітними кулями, що не лишають на нашій шкірі і сліду, блимають фотоапарати, а світом котиться хвиля паніки зі швидкістю, з якою земну кулю облітають фотографії.

Таємниця вампірів розкриється досить скоро. Навіть Рауль не здатен вбивати свідків так швидко, щоб не поповзли плітки.

Вимальовувався логічний ланцюжок, і я намагалася вибудувати його, перш ніж щось відверне мою увагу.

По-перше, люди не знають про існування вурдалаків. По-друге, Райлі втовкмачував нам, що ми маємо бути непомітними, не привертати уваги людей, не дати їм знати про себе. По-третє, ми з Дієго вирішили, що всі вампіри дотримуються таких правил, адже в іншому разі про нас довідався б увесь світ. По-четверте, має бути причина, чому вампіри ховаються, і зовсім не через пукавки, які має на озброєнні людська поліція. І ця причина має бути вельми вагомою, щоб примусити всіх вампірів удень сидіти по задушливих підвалах. І можливо, ця підстава достатня для того, щоб змусити і нашу сотворительку, і Райлі нам брехати, залякувати нас сонячним промінням. Можливо, Райлі все пояснить Дієго, й оскільки це так важливо, Дієго пообіцяє не виказати таємниці – та й по всьому… Та що як Шеллі й Стів не просто втекли, дізнавшись про нешкідливість сонця, а натомість пішли до Райлі?