Мiстер Мерседес - Кінг Стівен. Страница 30

Яким не божевільним це може здаватися, але ви — єдина особа, яка утримує мене серед живих. Тому що ви єдина, з ким я можу говорити. Єдина, хто розуміє, що воно таке — перебувати в Пеклі.

Тепер я буду чекати.

Місіс Трелоні, мені так, так, так ЖАЛЬ.#

Ходжес кладе лист назад на кавовий столик і каже:

— Свята срака.

Джейні Паттерсон киває:

— Точно така реакція була і в мене.

— Він запросив її з ним поспілкуватися…

Джейні кидає на нього скептичний погляд:

— Запросив? Виберіть інший вираз, він шантажував її. «Погоджуйся, бо інакше я себе вб’ю».

— Тобто ви маєте на увазі, що вона прийняла його пропозицію. Ви бачили якісь приклади їхнього спілкування? Можливо, разом із цим листом були якісь роздруківки?

Вона хитає головою.

— Оллі казала нашій матері, що вона спілкується з одним, як вона це назвала «дуже неприкаяним чоловіком», намагаючись переконати його звернутися по допомогу, бо він скоїв якусь жахливу річ. Мати тоді стривожилась. Вона вирішила, ніби Оллі спілкується з тим дуже неприкаянним чоловіком лицем до лиця, наприклад, десь у парку, в кав’ярні чи тому подібне. Ви мусите пам’ятати, їй уже під дев’яносто. Про комп’ютери вона знає, але мало собі уявляє, як вони використовуються практично. Оллі їй пояснювала, що таке чат-руми — чи то намагалася, — але я не певна, що з цього насправді зрозуміла мама. Що вона пам’ятає, це те, що Оллі казала, що вона балакає з тим дуже неприкаянним чоловіком під якоюсь блакитною парасолькою.

— А чи ваша мати пов’язувала того чоловіка з украденим «мерседесом» і вбивствами біля Міського Центру?

— Вона ні разу не сказала чогось такого, що змусило б мене так вважати. Короткотермінова пам’ять у неї тепер уже дуже каламутна. Якщо в неї спитати про бомбардування японцями Перл-Харбора, вона вам точно розкаже, коли саме почула цю новину по радіо і, можливо, який саме диктор її читав [150]. Спитайте в неї, що вона їла на сніданок, чи навіть де саме вона зараз перебуває… — Джейні знизала плечима. — Інколи вона може вам відповісти, а інколи й ні.

— А де саме вона зараз?

— У закладі, який називається «Сонячні акри», миль за тридцять звідси. — Джейні сміється, безрадісним, без жодної нотки гумору сміхом. — Кожного разу, як чую цю назву, мені спливають до голови оті старі мелодрами, які можна побачити на каналі «Тернер Класик Мувіз» [151], де героїню оголошують несповна розуму і відправляють до якоїсь повної протягів божевільні.

Вона відвертається, щоб подивитись на озеро. Її обличчя набрало того виразу, який здається Ходжесу цікавим: трішки меланхолійного і трішки неспокійного. Що більше він на неї дивиться, то більше вона йому подобається. Тоненькі зморшки в неї навкруг очей підказують, що це жінка, яка любить сміятися.

— Я знаю, ким би я була в якомусь з тих кінофільмів, — каже вона, так само дивлячись на яхти, що грайливо ковзають по воді. — Отією умисливою сестрою, що разом з цілою купою грошей успадковує догляд за кимсь зі своїх старих батьків. Жорстокою сестрою, яка залишає при собі гроші, але відправляє свою Стару Матір до якоїсь жаскої садиби, де на вечерю старих годують «Алпо» [152] і залишають їх на всю ніч лежати у власній сечі. Але в «Сонячних» зовсім не так. Там насправді дуже гарно. Хоча й недешево, звісно. І мама сама попросилась туди.

— Йо?

— Йо, — передражнює його Джейні, трохи при цьому морщачи носа. — А ви часом не пам’ятаєте її сиділку, місіс Ґрін? Алтею Ґрін?

Ходжес ловить себе на тому, що лізе до кишені, щоб уточнити в заведеному для цієї справи записнику, якого там більше немає. Але після кількасекундного розмислу він пригадує сиділку й без нього. Висока статечна жінка в білому, яка, здавалося, не ходить, а пливе. З масою кучерявого сивіючого волосся, через яке вона скидалася на Ельзу Ланчестер з «Нареченої Франкенштайна» [153]. Вони з Пітом у неї ще питалися, чи помітила вона припаркований біля бровки «мерседес» місіс Трелоні, коли йшла звідси ввечері того четверга. Вона відповіла, що цілком певна, що той там стояв, що для дуету Ходжеса й Гантлі означало, що вона в цьому зовсім не впевнена.

— Йо, я її пам’ятаю.

— Вона оголосила, що йде у відставку майже відразу по тому, як я приїхала сюди з Лос-Анджелеса. Сказала, що у шістдесят чотири вже не впевнена в тому, що здатна компетентно поратися біля пацієнтки, яка страждає на такий серйозний розлад, і трималася свого рішення навіть після того, як я запропонувала найняти їй на допомогу ще одну сиділку — двох, якщо вона побажає. Гадаю, її вжахнув той публічний резонанс, який викликала Бійня при Міському Центрі, але якби там було тільки це, вона, можливо, залишилась би.

— Самогубство вашої сестри стало останньою соломинкою?

— Я майже цілком впевнена, що саме так і було. Я не можу сказати, ніби Алтея з Оллі були задушевними подружками чи щось на кшталт того, але вони були в добрій злагоді й доглядали маму, як зіницю ока. Тепер для неї найкраще місце «Сонячні», і мама там відчуває полегшення. Принаймні в найкращі її дні. Я також. Перш за все, вони там краще тамують її біль.

— Якби я поїхав туди з нею побалакати…

— Вона могла б пригадати трішки чогось або й зовсім нічого. — Джейн відвертається від озера і дивиться на нього прямо. — Ви беретеся за цю роботу? Я продивилася ставки приватних детективів у мережі й готова віддячити значно краще. П’ять тисяч доларів за тиждень, плюс витрати. Мінімум вісім тижнів.

«Сорок тисяч за вісім тижнів роботи», — чудується Ходжес. Може, він і зміг би стати Філіпом Марло, врешті-решт. Він уявляє себе в зачуханому двокімнатному офісі, до якого веде коридор дешевої офісної будівлі. Найняв собі запаморочливу секретарку з ім’ям на кшталт Лола або Велма. Звісно, брутально красномовну блондинку. У дощові дні ходив би в плащі й коричневій федорі [154], насунувши капелюх на одну брову.

Анекдот. І не це його приваблює. Привабливість полягає в тому, щоб сидіти у «Лей-Зі-Бої», дивлячись на пані суддю й напихаючись перекусками. Йому також подобається перебувати у звичному строї. Але понад те. Він пішов з Департаменту поліції, полишивши не зав’язані ниточки. Піт ідентифікував озброєного грабіжника ломбардів і ще схоже на те, що невдовзі він разом з Ізабель Джейнз може заарештувати Доналда Дейвіса, цього тупака, що вбив власну дружину, а потім вийшов на телебачення, сяючи своєю славною усмішкою. Хай щастить Піту й Іззі, проте ні Дейвіс, ані любитель вламуватися з дробовиком до ломбардів не є найбільшим виграшем у цьому казино.

«Авжеж, — думає він, — краще б цей Містер Мерседес мене не чіпав. І місіс Т. також. Краще б він і її також не чіпав».

— Білле? — Джейні клацає пальцями, ніби артист-гіпнотизер, що виводить з трансу свого пацієнта. — Біллі, ви тут?

Він повертається увагою до неї, жінки на половині її четвертого десятка, яка не боїться сидіти в яскравому сонячному світлі.

— Якщо я відповім «так», вам треба буде найняти мене як вашого консультанта з безпеки.

У неї зачудований вигляд.

— Це як ті люди, що працюють у «Невсипущій охоронній службі» там, у Підгірках?

— Ні, не як вони. По-перше, вони ліцензовані. А я ні. — «Я ніколи не мав у цьому потреби», — думає він. — Я буду просто приватним охоронцем, типу як оті парубки, що працюють у центрових нічних клубах. Боюся, з витрат на це ви нічого не зможете списати у вашій декларації про прибутки.

Зачудування переростає у посмішку і знову, як перед тим, у неї морщиться ніс. Доволі захопливе видовище, на думку Ходжеса.

— Не переймайтесь, на той випадок, якщо ви не знаєте, я буквально купаюся в грошві.

— Чого я намагаюся досягнути, Джейні, так це повної відвертості. У мене нема ліцензії приватного детектива, що не завадить мені ставити запитання, але як я зможу діяти без поліцейського значка або посвідчення приватного дознавача, залишається ще побачити. Це як попросити сліпого прогулятися містом без його собаки-поводиря.