Юрій Юрійович, улюбленець жінок - Положій Євген. Страница 35

Звісно, ми з Марією не мали достатньо грошей, щоб відкрити власну кондитерську, у нас уже народилося двоє доньок, тому я працював тоді одразу на трьох роботах: до автомайстерні та джинсового одягу додалась піцерія, де я готував сальсу. Це таке національне мексиканське блюдо, дуже смачне, можна сказати, тут я частково почав освоювати свою майбутню професію — смачно годувати одразу багатьох людей, не втрачаючи індивідуального підходу до кожного. Виходило досить непогано, ти ж знаєш, до торгівлі й спілкування з людьми я завжди мав хист. Ми живемо у власному домі, який купили в кредит, як і автомобілі, тому новий кредит під власний бізнес — великий ризик, але я таки ризикнув, до того ж, тесть виступив гарантом і компаньйоном. Тепер я маю власну кондитерську. І я можу тобі сказати, друже: так, я щасливий. У мене дружина і двоє доньок, а невдовзі, дасть Бог, народиться третя, поруч зі мною — мама. Так що, бачиш, мої жінки взяли мене в полон. Я маю улюблену роботу — так парадоксально і несподівано я, колишній вчитель історії, який так і не став вчителем історії України, втілив мрію приносити користь людям. „Кондитер із Солт-Лейк-Сіті“! Як, звучить?! Чи сумую я за Батьківщиною? Так сумую, особливо за мамою. Чи шкодую я, що виїхав із України? Ні секунди.» — і Юрій Юрійович подивився на мене довгим вологим поглядом і, відкинувши голову на манер Герцога, почав розчісувати своє скупе волосся. Він навіть не змінив зачіску. І сам зовсім не змінився. Розумієш, майоре? Що ще тебе цікавить? Чи вів він антидержавну проамериканську пропаганду? Не розумію, майоре, що ти маєш на увазі, чесно. Він просто людина, яка знайшла своє щастя. І тому я йому заздрю. А не тому, що він живе за кордоном — якби я хотів, я б міг жити в будь-якій країні світу, ти ж знаєш. Не в цьому справа. Він залишився самим собою, чого про нас із тобою не скажеш, погодься; пам’ятаєш такий дитячий віршик: жив на світі у кривому домі кривий чоловічок, який мав криві ніжки, якими ходив по кривій доріжці мимо кривих ялинок, під якими вили криві вовки; словом, все там у них було криве, але ні в кого не викликало заперечень.

Отак ми побачились вдруге, і думаю, в останнє. Зі знаменитим вихователем і легендарним редактором Юрієм Юрійовичем, або, як тепер називають його в Америці, Ю-Ту, тобто, Ю-Два, дружбу з яким я ціную більше за все, навіть більше, ніж можливість пити пиво з офіцером контррозвідки три години поспіль і здавати йому своїх конкурентів і товаришів. Не ображайся, майоре! Знаєш, про що я хотів його запитати понад усе, але так і не запитав?

— Про що? — маленький чоловічок із солом’яним обличчям вперше за кілька годин дозволив собі заговорити. Весь цей час, поки відомий місцевий контрабандист і його особистий інформатор Сеня Соловей розповідав свої історії про Юрія Юрійовича, він напружено намагався тримати спину рівно і акуратно робив примітки в записнику, прислухався до безшумного диктофона в нагрудній кишені піджака й лише посміхався та похитував головою у найцікавіших і найдраматичніших місцях, наче згадував щось приємне. — Як він назвав своїх доньок?

— Ні, майоре, ти, як завжди, не вгадав. Хріновий із тебе контррозвідник! Але, зазначу, це була дуже сентиментальна спроба. Я не запитав його про те, що лежало у тому старому темно-рудому портфелі, який залишив божевільний велетень у піонерському таборі під Москвою. — Сеня вже був достатньо п’яним і ледь ворочав язиком; папери з сірими печатками, які під поривами вітру на столі стримував лише великий калькулятор та попільниця, у безладі лежали на блакитній шовковій скатерті; ручка-фломастер, якою він намалював тонкими красивими лініями на листку будинок із димоходом, небо і сонце, точно, як малюють діти у дитячому садку, впала і закотилася під великий буфет, заповнений пляшками з коштовним марочним вином. — Можливо, тоді, разом із тим портфелем, він і підібрав із землі свою неймовірну, геніальну вдачу, хто знає? Життя майже минулося, майоре. І знаєш, крім усього іншого, завдяки Юрію Юрійовичу я зрозумів одну важливу річ: я зрозумів, навіщо людям потрібні діти. Я вже дорослий, мені сорок із хвостиком років, у мені двоє дітей, але я часто дивився на них і думав: навіщо вони? Ні, звісно, я їх люблю, але я не розумів, навіщо це потрібно, навіщо так нас створили, щоб ми обов’язково мали дітей, бо якщо тільки задля продовження роду — цього занадто мало; я, певне, не досить ясно пояснюю свою думку. Так от, діти нам потрібні, щоб зрештою не померти від самотності. У цьому і полягає грандіозний задум Всевишнього. Бо чим старшою стає людина, тим менше вона знаходить розуміння у інших, тим більше замикається в собі, розумієш; тим менше люди, які б, здавалося, ще вчора були найближчими, найріднішими, потрапляють у резонанс бажань та думок один одного. І мало хто може уникнути цієї долі… Така от сумна закономірність цього світу. І якщо людство ще не виродилося геть, не перетворилося на бездушну тварину, то це завдяки не мистецтву, ні, не релігії, це лише завдяки дітям, які, доки їм не виповниться дванадцять-тринадцять, є нашими найкращими друзями, нашими найкращими співрозмовниками. Потім приходять онуки, але це вже зовсім інша історія. Зрештою, всі виростають, і настає такий час, коли нас розуміють лише пси… Вчора Юрій Юрійович прислав мені світлину з хрестин новонародженої доньки: він, дружина, троє доньок і його мама. Вони виглядають щасливими. Я думаю, що так воно й є; він справжній улюбленець долі, кондитер з Юти, в оточенні улюблених жінок; і поки ми з тобою тут теревенимо про «контрабас» — хто, що там та як перетяг через кордон — він, певне, випік кілька смачних тістечок і, можливо, подарував комусь на день народження свій фірмовий торт. Тож давай краще вип’ємо, майоре: товар піде сьогодні о півночі, так що не баріться, кругом стільки охочих! Нині люди розплодилися, як ніколи, знаєш… Вчені стверджують, що зараз на Землі живе більше людей, ніж померло за весь час існування людства. Тобто загалом людських істот народилося аж дванадцять мільярдів! І, якщо вірити Біблії, всі вони так чи інакше мої родичі. Навіть ти, майоре. Як це сумно.