Доктор Сон - Кінг Стівен. Страница 103

— Зникло. Це все, що тобі достатньо знати.

— Але ж…

— Не зараз. Вимий собі обличчя, потім пройдися кілька разів туди-сюди по дорозі. Помахай руками, глибоко подихай, щоби був ясний, як скло.

— У мене голова, як та курва, болить.

Дена це не здивувало.

— Коли повернешся, наша дівчинка, мабуть, знову стане дівчинкою. Отже, тобі доведеться кермувати. Якщо достатньо протверезієш, щоб пристойно виглядати, поїдеш до найближчого міста, де є мотель, і зупинишся в ньому. Ти подорожуєш зі своєю онучкою, второпав?

— Йо, — сказав Біллі. — Моя онука. Аббі Фрімен.

— Щойно там оселишся, подзвониш на мій мобільний.

— Бо ти будеш там… там, де решта тебе зараз.

— Правильно.

— Це ж закреп тями вищої проби, друзяко.

— Так, — сказав Ден. — Безумовно, так воно й є. І наша справа розкріпити цей закреп.

— Окей. Яке тут найближче місто?

— Не маю уявлення. Я не хочу, щоб ти вскочив у якусь халепу на дорозі, Біллі. Якщо ти не провітриш собі мозок достатньо, щоб зі швидкістю миль двадцять-тридцять за годину повести машину, а потім оселитися в мотелі без того, щоб хлопець на реєстрації викликав копів, вам з Аброю доведеться провести ніч у кабіні цього пікапа. Без комфорту, але в безпеці.

Біллі прочинив двері з пасажирського боку.

— Дай мені десять хвилин. Я зможу справити за тверезого. Робив таке й раніше. — Він підморгнув дівчинці за кермом. — Я працюю у Кейсі Кінгслі. Ненавидить пияцтво, пам’ятаєш?

Ден дивився, поки він підійшов до кульверта і став там на коліна, а потім заплющив Абрині очі.

На парковці торговельного центру біля Ньюінгтона^[374] Абра заплющила Денові очі.

(«Абро»)

(«я тут»)

(«ти не спиш»)

(«типу того»)

(«нам треба знову обернути колесо ти зможеш мені допомогти»)

Цього разу вона могла.

— Відпустіть мене, хлопці, — промовив Ден. Голос у нього вже був власним. — Зі мною все гаразд. Мені так здається.

Джон з Дейвом його відпустили, готові підхопити знову, якщо він похитнеться, але цього не відбулося. Що відбулося, це обмацування себе ним: волосся, обличчя, груди, ноги. Потім він кивнув.

— Йо, — сказав він. — Я тут. — Він роззирнувся. — Де це ми?

— Ньюінгтонський торговельний центр, — відповів Джон. — Приблизно миль за шістдесят від Бостона.

— Окей, гайда знову в дорогу.

— Абра, — промовив Дейв. — Що з Аброю?

— З Аброю все добре. Повернулася туди, де вона мусить бути.

— Вона мусить бути вдома, — оголосив Дейв, і то більш ніж з однією ноткою обурення. — У своїй кімнаті. Спілкуватися в мережі зі своїми друзями або слухати тих тупих хлопчаків, «Довколишніх», з «ай-Пода»^[375].

«Вона і є вдома, — подумав Ден. — Якщо тіло людини — це її дім, то вона саме там».

— Вона зараз з Біллі. Біллі про неї подбає.

— А як щодо того, який її викрав? Той Крук?

Ден затримався біля задніх дверей Джонового «Сабурбена».

— Він не мусить вас більше турбувати. Про кого ми мусимо турбуватися, це про Розу.

Мотель «Корона» містився вже за кордоном Вермонту, в Краунвіллі, штат Нью-Йорк. Це був ветхий заклад з блимаючою неоновою вивіскою на фронтоні, на якій прочитувалося: ВІЛ НІ НОМЕ И та БАГАТО КА ЕЛ НИХ КА АЛІВ! Близько тридцяти парковочних місць, де стояли тільки чотири машини. Чоловік за конторкою був обпливаючою горою жиру, з зав’язаним на потилиці у хвіст волоссям, кінець якого сягав десь половини його спини. Він просмикнув подану йому Біллі картку «Віза» і видав їм ключі від двох номерів, не піднімаючи очей від телевізора, де дві жінки на червоному оксамитовому дивані захоплено обмацували одна одну.

— Вони сумісні? — запитав Біллі. А потім, знову глянувши на тих жінок: — Тобто суміжні?

— Йо, йо, всі суміжні, лише двері відкрити.

— Дякую.

Він проїхав повз ряд ґанків до номерів двадцять три й двадцять чотири і припаркував пікап. Абра згорнулася на сидінні, поклавши голову собі на руку, і міцно спала. Біллі відімкнув кімнати, ввімкнув світло і відчинив поєднуючі їх двері. На його око, номери були пошарпані, проте не цілком вбогі. Все, чого йому зараз хотілося, це їм обом нарешті тут зупинитися і йому заснути. Бажано, годин на десять. Він рідко почувався старим, але зараз почувався древнім.

Абра ледь-ледь прокинулася, коли він клав її на ліжко.

— Де ми?

— Краунвілл, штат Нью-Йорк. Ми в безпеці. Я буду в сусідньому номері.

— Я хочу до тата. І до Дена.

— Скоро. — Сподіваючись, що він щодо цього правий.

Її очі заплющились, потім повільно розплющились знову.

— Я говорила з тією жінкою. З тією сукою.

— Справді? — Біллі уявлення не мав, про що мова.

— Вона знає, що ми зробили. Вона це відчула. І їй це болить. — Сталевий вогник зблиснув на мить в Абриних очах. Біллі подумав, що це — як побачити промінчик сонця в кінці холодного, хмарного лютневого дня. — Я рада.

— Спи, серденько.

Тим холодним зимовим світлом все ще було осяяне її бліде, втомлене обличчя.

— Вона знає, що я прийду по неї.

Біллі хотів було прибрати волосся, що впало їй на очі, а потім подумав — а якщо вкусить? Мабуть, це було глупство, але… цей вогник в її очах. Його мати іноді такою бувала, якраз перед тим, як дати волю своєму норову і відшмагати когось із дітей.

— Тобі стане краще вранці. Мені й самому хтілося б повернутися цієї ж ночі — я певен, твій тато того самого хтів би, — але я не годний вести машину. Щастя вже, що я аж сюди її довів і не злетів з дороги.

— Мені б хотілося поговорити з мамою і татом.

Власні мати і батько Біллі — аж ніяк не кандидати на звання «Батьків року», навіть у найкращі свої моменти — давно померли, і йому хотілося тільки заснути. Він тоскно подивися крізь прочинені двері на ліжко в сусідньому номері. Скоро, але поки ще ні. Він витяг свій мобільний і розкрив його. Той продзвонив двічі, і далі Біллі вже говорив з Деном. За кілька митей він передав слухавку Абрі.

— Твій батько. Гайда, то й гайда.

Абра вхопила телефон.

— Тату? Тату? — сльозами почали наповнюватися її очі. — Так. Я… перестань, тату, цілком в порядку. Просто така сонна, що ледве можу… — Очі її розширилися від раптової думки. — А з тобою все гаразд?

Вона слухала. Очі Біллі почали склеюватися, але він із зусиллям їх розплющив. Тепер дівчина вже гірко ридала, і він трохи ніби зрадів. Сльози пригасили той вогник в її очах.

Вона віддала слухавку назад.

— Це Ден. Він знову хоче побалакати з вами.

Він узяв телефон і слухав. Потім сказав:

— Абро, Ден хоче знати, як ти гадаєш, чи нема тут інших поганців. Достатньо близько, щоби дістатися сюди цієї ночі?

— Ні, я гадаю, Крук збирався зустрітися з декількома іншими, але вони все ще дуже далеко звідси. І вони не зможуть вирахувати, де ми — вона широчезно позіхнула, — без нього їм це нікому сказати. Скажіть Дену, що ми в безпеці. І ще скажіть йому, щоб він переконав у цьому мого тата.

Біллі переказав ці слова. Коли він закінчив розмову, Абра вже згорнулася на ліжку, підтягнувши коліна до грудей, і тихо сопіла. Біллі дістав з шафи ковдру і вкрив її, потім підійшов до дверей і перевірив ланцюжок. Подумав і для певності підставив під дверну ручку стілець. «Хто про безпеку дбає, біда того обминає», — любив приказувати його батько.

Роза відкрила сейф під підлогою і витягла один із балонів. Так і стоячи на колінах між передніми сидіннями «ЕрфКрузера», вона його зірвала і нахилилася ротом над шиплячим ковпачком. Нижня щелепа відвисла в неї аж до грудей, а дно її голови перетворилося на чорну діру, з якої стирчав єдиний зуб. Її очі, зазвичай високоглядні, зараз спливли вниз і затьмарилися. Її обличчя перетворилося на скорбну посмертну маску, з-під якої явно проступав череп.