Доктор Сон - Кінг Стівен. Страница 100

Не встиг він навіть подумати про те, що треба встати, як двері вибухово розчахнулись, аж тріснуло кілька старих кахлин, і досередини швидко ввійшов якийсь чоловік. Виглядом близько тридцяти п’яти, з абсолютно чорним, зачесаним назад волоссям, з грубим, але по-своєму вродливим якоюсь кістлявою карбованістю обличчям. У руці він тримав пістолет.

— Поміняти тампон, кажеш, еге ж, — промовив він. — Звідки він у тебе взявся, Золотоволоско, ховала у себе в кишені штанів? Хіба що так, бо твій рюкзак залишився далеко звідси.

(«скажи йому, що я казала йому не називати мене більше так»)

Ден сказав:

— Я тобі казала, не називати мене так більше.

Крук застиг, дивлячись на дівчину, яка сиділа на унітазі, похитуючись з боку в бік. Хитає її через наркотик. Це ясно. Але що це вона так говорить? Це також від зачмелення?

— Що сталося з твоїм голосом? Він у тебе наче не зовсім твій.

Ден спробував здвигнути дівчинковими плечима і спромігся тільки смикнути одним з них. Крук ухопив Абру за руку і ривком звів Дена на Абрині ноги. Це було боляче, і вона скрикнула.

Десь — за милі й милі звідси — хтось ледь чутно закричав: «Що відбувається? Що я мушу робити?»

— Вези, — сказав він Джону, в той час як Крук потягнув його крізь двері. — Просто вези.

— О, я повезу, авжеж, — відповів Крук і з силою увіпхнув Абру до пікапа, під бік хропучого Біллі Фрімена. А потім ухопив жмут її волосся, намотав собі на кулак і потягнув. Ден заверещав Абриним голосом, розуміючи, що цей голос не зовсім її. Майже, проте не зовсім. Крук чув різницю, але не розумів, у чому справа. От жінка в капелюсі зрозуміла б; це саме жінка у капелюсі ненавмисне показала Абрі трюк з міньбою розумами.

— Але перш ніж ми помчимося, ми досягнемо розуміння. Більше жодної брехні, ось яке мусить бути розуміння. Наступного разу, якщо ти збрешеш своєму татусеві, цей стариган, що мені тут хропе, стане мертвим м’ясом. І я не витрачатиму на нього мікстуру. Я з’їду на якийсь дачний путівець і пущу йому кулю в черево. Так це триватиме довше. Щоб ти наслухалася його криків. Ти все зрозуміла?

— Так, — прошепотів Ден.

— Дівчинко, я на це дуже збіса сподіваюся, бо не жую одну й ту саму жуйку двічі.

Крук затріснув двері й швидко пішов навкруг машини на водійське місце. Ден заплющив Абрині очі. Він думав про ложки на святкуванні дня народження. Про відкривання й закривання шухляд — про це також. Абра була надто слабкою фізично, щоб боротися з чоловіком, який вже сів за кермо і заводив двигун, але частина її була потужною. Якщо він зможе знайти цю частину… частину, яка рухала ложками і відкривала шухляди, і грала музику нізвідки… частину, яка писала на його класній дошці за милі й милі звідси… якщо він зможе її знайти, а потім ще й зможе нею керувати…

Як Абра була візуалізувала собі жінку-воїна зі списом, на жеребці, так Ден візуалізував тепер комутаційний блок, що міститься в якійсь кімнаті на стіні. Якісь його регулятори керують її ногами, якісь руками, якісь стенанням плечей. Проте значно важливішими були інші. Він мусить змогти їх потягнути; він має в собі принаймні почасти ту саму електричну схему.

Пікап поїхав, спершу задом, потім розвернувся. За якусь мить вони знову опинилися на дорозі.

— Оце правильно, — промовив Крук. — Спи собі. Про що ти к чорту думала там, що збиралась зробити? Стрибнути в унітаз і змити себе…

Його слова затухли, бо знайшлися регулятори, які шукав Ден. Особливі регулятори, такі, що з червоними ручками. Він не знав, чи вони насправді існують там, чи під’єднані до Абриних сил, чи це він просто грається в якийсь ментальний пасьянс. Він знав тільки, що мусить спробувати.

«Засяй», — подумав він і потягнув їх усі.

6

Пікап Біллі Фрімена уже від’їхав миль за шість чи сім від автозаправки, рухаючись у західному напрямку крізь темряву сільського Вермонту, коли Крук відчув перший біль. Це було так, ніби маленькою срібною дужкою йому окільцювало ліве око. Кільце було холодним, давило. Крук підняв руку, щоб його торкнутися, але ще до того воно встигло сковзнути правіше, заморозивши йому перенісся, наче уколом новокаїну. А тоді охопило також і праве око. Відчуття, ніби при очах металевий бінокль.

Або на очах кайданки.

Тепер в нього почало дзвеніти у лівому вусі, і раптом задерев’яніла ліва щока. Він повернув голову й побачив, що дівчинка на нього дивиться. Широко розплющеними очима, не змигаючи. Вони анітрішки не здавались причмеленими. Більше того, вони не здавались її очима. Вони виглядали старшими. Мудрішими. І такими ж холодними, як зараз його обличчя.

(«зупини машину»)

Крук одягнув на голку ковпачок і відклав шприц, але так само тримав у руці пістолет, який був витяг з-під сидіння, коли вирішив, що вона занадто довго затримується в тій сральні. Він його підняв, збираючись націлити на старого, щоб змусити її перестати робити те, що вона оце здумала робити, але відразу ж у його руці з’явилося відчуття, ніби її занурили в крижану воду. Пістолет важчав: п’ять фунтів, потім десять фунтів, які відчувалися, ніби всі двадцять п’ять. Щонайменше двадцять п’ять. І поки він силувався його підняти, його права ступня прибралася з педалі газу «Ф-150», а ліва рука повернула кермо так, що пікап знесло з дороги і він покотився по м’якому узбіччю, поступово сповільнюючись, з правими колесами понад самісіньким рівчаком.

— Що це ти робиш мені?

— Те, на що ти заслуговуєш. Татку.

Пікап врізався у повалену березу, розколовши її надвоє, і зупинився. Дівчина і старий були пристебнуті ременями, але Крук про свій забув. Його кинуло вперед, на кермо, надавивши клаксон. Поглянувши вниз, він побачив, що автоматичний пістолет старого повертається в його руці. Дуже повільно повертається в його бік. Такого не мусило статися. Наркотик мусив її вгамувати. Чорт, наркотик її і вгамував був. Але щось відбулося у тому туалеті. Хто там не є за цими холодними очима, він, курва, абсолютно тверезий.

І жахливо сильний.

Розо! Розі! Ти потрібна мені.

— Не думаю, щоб вона тебе почула, — промовив голос, що не був голосом Абри. — У тебе є деякі здібності, сучий ти виблядку, але я не думаю, щоби ти мав бодай якийсь талант до телепатії. Я думаю, коли тобі потрібно побалакати зі своєю коханкою, ти користуєшся телефоном.

Докладаючи всіх своїх сил, Крук почав повертати «Ґлок» назад, на дівчину. Тепер той, здавалося, важить п’ятдесят фунтів. Жили на шиї в Крука випнулися тросами. Краплі поту виступили в нього на чолі. Одна набігла в око, пекуча, і Крук її зморгнув.

— Я… застрелю… твого дружка, — сказав він.

— Ні, — сказала особа в Абриному тілі. — Я тобі не дозволю.

Але Крук бачив, що вона вже втомлюється, і це подарувало йому надію. Він вклав все, що мав, у націлення дула на груди Ріп Ван Вінкла^[371], і вже майже досяг бажаного, коли пістолет знову почав розвертатися назад. Тепер він почув, що мала сучка почала задихатися. Чорт, він теж. Вони хекали разом, немов марафонці, що наближаються до фінішу пліч-о-пліч.

Проїхала якась машина, не вповільнюючи швидкості. Жоден з них її не помітив. Вони дивилися один на одного.

Крук опустив ліву руку до правої, щоб обома тримати пістолет. Тепер той повертався трохи легше. Він перемагає її, хвала Богові. Але його очі. Господи!

— Біллі! — закричала Абра. — Біллі, допоможи зараз трішки!

Біллі пирхнув. Очі його розплющились.

— Що…

Крук на мить відволікся. Сила, яку він був зібрав, послабшала, і пістолет відразу ж почав повертатися назад на нього. Руки в нього були холодними, холодними. Ті металеві кільця вдавлювалися йому в очі, загрожуючи перетворити їх на желе.

Пістолет вистрелив уперше, коли був між ними, пробивши дірку в приладовій панелі зразу ж понад радіоприймачем. Біллі стрепенувся, прокидаючись цілком, змахнувши руками обабіч себе, як та людина, що виривається з якогось кошмару. Одною він поцілив Абрі в скроню, другою в груди Круку. Кабіну пікапа заповнював синій дим і запах горілого пороху.