Доктор Сон - Кінг Стівен. Страница 108

— Як ти гадаєш, твоя мати врешті-решт дізналася про це?

— Не знаю, але вона мусила мати сумніви щодо його вірності, особливо коли він з’являвся додому серед ночі і п’яний як чіп. Я певен, вона розуміла, що п’яниці не обмежуються в своїх дурних розвагах лише ставками на поні й засовуванням п’ятидоларових банкнот у вирізи офіціанток у барі «Твіст-енд-Шавт».

Вона поклала руку йому на плече.

— З тобою все гаразд? У тебе виснажений вигляд.

— Я в порядку. Просто ти не єдина, хто намагається все це переварити.

— Вона загинула в автокатастрофі, — сказала Люсі. Вона відвернулася від Дена, дивлячись на дошку для записів на холодильнику. Посеред неї містилася фотографія Кончетти з Аброю, що виглядала приблизно рочки на чотири, вони, взявшись за руки, йшли полем квітучих стокроток. — Чоловік там з нею був набагато старшим. І п’яним. Вони їхали дуже швидко. Момо не хотіла мені розповідати, але, коли мені виповнилося десь вісімнадцять, і стало цікаво, я так наполягала, що вона повідомила мені деякі деталі. Я запитала в неї, чи була моя мати теж тоді п’яною, але Четта відповіла, що не знає. Вона сказала, що в поліції нема підстав перевіряти загиблих у смертельних аваріях пасажирів, тільки водія. — Вона зітхнула. — Це не має значення. Облишимо сімейні історії на якийсь інший день. Розкажи мені, що трапилося з моєю дочкою.

Ден почав. У якийсь із моментів, обернувшись, він побачив у дверях Девіда Стоуна, який заправляв собі сорочку в штани і дивився на нього.

Ден розпочав з того, як Абра з ним зв’язалася, спершу використавши посередником Тоні. Потім, як Абра увійшла в контакт з Правдивим Вузлом: кошмарне видіння з тим, кого вона називає «хлопчиком-бейсболістом».

— Я пам’ятаю той кошмар, — сказала Люсі. — Я тоді прокинулася від її крику. Таке траплялося й раніше, але тоді це трапилося уперше за останні три-чотири роки.

Девід насупив брови.

— Я такого зовсім не пам’ятаю.

— Ти тоді був у Бостоні на якійсь конференції. — Вона повернулась до Дена. — Дозволь, я скажу, чи правильно я все зрозуміла. Ці люди зовсім не люди, вони… що? Щось на кшталт вампірів?

— У якомусь сенсі так, я гадаю. Вони не сплять у домовинах вдень і не обертаються на кажанів вночі, і я сумніваюся, щоб хрести чи часник їх бодай якось турбували, але вони паразити і безумовно не люди.

— Людські істоти не зникають, коли помирають, — категорично промовив Джон.

— Ви насправді бачили, як це відбувалося?

— Бачили, всі троє.

— Так чи інакше, — сказав Ден, — але Правдивий Вузол не цікавлять звичайні діти, а тільки ті, що мають сяйво.

— Діти, як Абра, — уточнила Люсі.

— Так. Вони катують їх, перед тим як убити — щоб вигнати чистий дух, так каже Абра. Мені перед очима постають лісові самогонщики, які женуть «місячне сяйво».

— Вони хочуть… вдихнути її, — мовила Люсі. Вона все ще намагалася вмістити це в своїй голові. — Тому що вона має сяйво.

— Не просто сяйво, а величезне сяйво. Я — ручний ліхтарик. Вона — маячний прожектор. І вона знає про них. Вона знає, що вони за такі.

— І більше того, — додав Джон. — Те, що ми зробили з тими людьми у Клауд-Гепі… наскільки це може розуміти та їхня Роза, теж покладається на рахунок Абри, не має значення, хто їх конкретно вбивав.

— А чого іншого вони могли очікувати? — обурено запитала Люсі. — Вони не розуміють, що таке самозахист? Боротьба за виживання?

— Що розуміє Роза, — сказав Ден, — це те, що є така мала дівчинка, яка кинула їй виклик.

— Виклик?

— Абра дістала її телепатично. Вона сказала Розі, що приїде по неї.

— Вона що?

— Це все той її норов, — тихо промовив Дейв. — Я тисячу разів їй казав, що він заведе її в халепу.

— Вона й зблизька не з’явиться поруч тієї жінки і її друзів, убивць дітей, — сказала Люсі.

Ден подумав: «І так… і ні».

Він взяв Люсі за руку. Та спершу смикнулась, щоб її вирвати, потім притрималася.

— Та річ, яку тобі треба зрозуміти, насправді є дуже простою, — промовив він. — Вони ніколи не зупиняться.

— Але ж…

— Ніяких але, Люсі. За інших обставин Роза могла б відчепитися — вона стара, досвідчена вовчиця, — проте є ще один фактор.

— Який?

— Вони хворі, — сказав Джон. — Абра каже, у них кір. Вони могли підхопити його від того хлопчика, Тревора. Не знаю, як би ви це могли назвати, — божественною відплатою чи іронією долі.

— Кір?

— Я розумію, це звучить не вельми серйозно, але, повірте мені, це серйозна річ. Ви знаєте, як у старі часи кір викошував дітей дощенту цілими родинами? Якщо таке відбувається з Правдивим Вузлом, це може їх зі світу згладити.

— Чудово! — вигукнула Люсі. Сердиту усмішку, що з’явилася на її обличчі, Ден дуже добре знав.

— Ні, якщо вони вважають, що Абрин супердух може їх зцілити, — сказав Дейв. — Ось, що ти мусиш зрозуміти, серденько. Це не просто сутичка. Для тієї курви це смертельна війна. — Він завагався, а тоді виклав усю решту. Бо це мусило бути промовленим. — Якщо Роза отримає шанс, вона зжере нашу дочку живцем.

Люсі запитала:

— Де вони? Де цей Правдивий Вузол зараз?

— У Колорадо, — сказав Ден. — У кемпінгу, що називається «Пролісок», біля міста Сайдвіндер.

Про те, що цей кемпінг міститься саме там, де він колись мало не загинув від рук власного батька, Ден казати не хотів, бо це призвело б до нових запитань і нових вигуків про випадкові збіги. Єдине, в чому Ден був упевнений, це те, що жодних випадкових збігів не існує.

— У тому Сайдвіндері мусить бути поліцейський відділок, — сказала Люсі. — Ми їм зателефонуємо і спрямуємо їх на це.

— Розказавши їм що? — тон у Джона був ласкавим, не провокуючим на суперечку.

— Ну… що…

— Якщо ти навіть насправді змусиш копів поїхати до того кемпінгу, — сказав Ден, — вони не знайдуть там нічого, окрім гурту середнього й близького до старшого віку американців. Невинні людці з автодомів, того типу, що завше готові всім показувати фотокарточки своїх онуків. Всі їх папери будуть достоту бездоганними, від реєстраційних свідоцтв на собак до актів на земельну ділянку. Поліція не знайде зброї, навіть якщо здобуде собі ордер на обшук — якого не здобуде, бо нема законних підстав, — бо Правдивому Вузлу не потрібна зброя. Їхня зброя отут. — Ден постукав себе по лобі. — Ти виявишся божевільною леді з Нью-Гемпширу, Абра твоєю божевільною дочкою, яка втекла з дому, а ми твоїми божевільними друзями.

Люсі притиснула долоні собі до скронь.

— Я не можу повірити, що це дійсно відбувається.

— Якби ти дослідила архіви, я гадаю, ти знайшла б дані про те, що цей Правдивий Вузол — чи під якою там іще назвою вони можуть бути зареєстровані — є вельми щедрим спонсором того самого колорадського містечка. Ніхто не сере собі в гніздо, його вистилають пір’ячком. Тоді, якщо настануть скрутні часи, ти матимеш чимало друзів.

— Ці покручі живуть на світі дуже довго, — сказав Джон. — Хіба не так? Бо головне, що вони отримують з цього духу, це довголіття.

— Я цілком певен, що це так, — сказав Ден. — І, як годиться добрим американцям, вони весь цей час роблять добрі гроші. Достатні для того, щоб підмазувати колеса значно більші за ті, що обертаються в Сайдвіндері. Колеса на рівні штату. На федеральному рівні.

— І ця Роза… вона ніколи не зупиниться.

— Ніколи. — Ден згадав свій сон про неї. Той її циліндр набакир. Розверстий рот. — Вона усім серцем бажає запопасти твою дочку.

— Жінка, яка живиться тим, що вбиває дітей, не має серця, — оголосив Дейв.

— О ні, серце вона має, — заперечив Джон, — але воно в неї чорне.

Люсі підвелася.

— Досить теревенів. Я хочу зараз же їхати до неї. Всі скористайтеся ванною кімнатою, бо щойно ми вирушимо, зупинятись не будемо, поки не приїдемо до того мотелю.