Доктор Сон - Кінг Стівен. Страница 109

Ден спитав:

— А в Кончетти є комп’ютер? Якщо є, мені треба швиденько проглянути дещо, перш ніж ми вирушимо.

Люсі зітхнула.

— Він у її кабінеті, і пароль, я впевнена, ти зразу вгадаєш. Але якщо затримаєшся довше, ніж на п’ять хвилин, ми вирушимо без тебе.

Роза лежала в своєму ліжку пряма, як голобля, і тремтіла від духу й люті.

Вона почула, коли о чверть на третю завівся чийсь двигун. Духоголовий Стів і Баба Росіянка. Коли за двадцять хвилин до четвертої завівся другий двигун, вона це також почула. Горошина і Стручок. Разом із ними Ніжна Террі Пікфорд, поза всякими сумнівами, нервово виглядає у заднє вікно, чи нема там десь Рози. Велика Мо просилася з ними — благала, щоб її взяли, — але вони їй відмовили, бо Велика Мо несе в собі цю хворобу.

Роза могла б їх зупинити, але навіщо перейматися. Най самі для себе відкриють, що таке життя в Америці, коли поряд нема Правдивого Вузла, щоб захистив їх у якомусь кемпінгу чи прикривав спину в дорозі. «Особливо після того, як я накажу Лакузі Сліму анулювати їхні кредитні картки і випорожнити їхні багаті банківські рахунки», — подумала вона.

Лакузі далеко до Джиммі Арифметики, але це він проробити здатний, всього лише натиснувши на пару кнопок. І він залишиться тут, щоби це зробити. Лакуза буде триматися. Як і всі добрі… чи майже всі добрі. Брудний Філ, Енні Фартушок і Дизель Даґ вже не їхали назад. Вони між собою проголосували і вирішили натомість прямувати на південь. Діз сказав їм, що Розі більше не можна довіряти і, крім того, давно пора було розрубати Вузол.

«Нехай тобі пощастить, хлопчику дорогенький», — думала вона, стискаючи й розтискаючи кулаки.

Розпорошення Вузла — жахлива ідея, але прорідження стада — справа хороша. Тож нехай собі слабаки тікають, а болящі помирають. Коли те суче дівчисько також буде мертвим і вони заковтнуть її дух (Роза вже не мала ілюзій щодо утримування її в ув’язненні), ті двадцять п’ять осіб, що залишились, стануть сильнішими, ніж будь-коли. Вона журилася за Круком, розуміючи, що більше не буде когось, хто зумів би стати йому повноцінною заміною, але Мітка Чарлі намагатиметься виконувати відповідні обов’язки якомога краще. Та й Арфіст Сем також… Кривий Член… Жирна Фанні й Довгий Пол…

Скнара Ґ — не найяскравіша лампочка, натомість вона вірна і не ставить зайвих запитань.

Крім того, коли ті повтікали, того духу, що ще зберігається в сейфі, вистачить надовше і він зробить їх сильнішими. Їм треба стати сильнішими.

«Приїзди до мене, мале курвисько, — думала Роза. — Побачимо, наскільки ти сильна, коли проти тебе буде дві дюжини. Побачимо, чи сподобається тобі, коли ти виступиш одна проти цілого Вузла. Ми з’їмо твій дух і висмокчемо твою кров. Але спершу ми вип’ємо твої крики».

Роза вдивлялася в темряву, слухаючи віддалені вже голоси втікачів, тих, безвірних.

Почувся делікатний, несміливий стук у двері. Пару секунд Роза лежала мовчки, розмірковуючи, а потім рвучко спустила ноги з ліжка.

— Заходь.

Вона була голою, але не робила спроб чимсь прикритися, коли досередини, немов крадькома, пробралася Тиха Сарі, безформена постать в одній зі своїх фланелевих нічних сорочок, чубчик мишачого кольору падав їй на брови, звисаючи майже перед очі.

— Мені песяльно, Лосо.

— Я тебе розумію. Мені теж печально.

— Я сумую са Еньї.

А, так, Енді — мугирське ім’я Ендрії Стайнер, чий батько витрахав людяність з неї задовго до того, як її знайшов Правдивий Вузол. Роза згадала, як роздивлялася на неї того дня, в кінотеатрі, і як, пізніше, вона проривалася крізь своє Навернення, відважно надсаджуючи собі кишки, сповнена сили волі. Енді Зміїне Жало залишилась би поряд. Зміїне Жало пройшла б крізь вогонь, якби Роза сказала, що так потрібно Правдивому Вузлу.

Вона простягнула руки. Сарі поспішливо подріботіла до неї і поклала голову Розі на груди.

— Пес неї я хосю помелти.

— Ні, рибонько, я так не думаю. — Роза затянула це крихітне створіння до ліжка і міцно обняла. Там не було нічого, крім дрібного кістяка, що тримався купи дещицею м’яса. — Розкажи мені, чого ти насправді хочеш.

Під сплутаним чубчиком спалахнула пара диких очей:

— Помспти.

Роза поцілувала одну щоку, потім іншу, потім тонкі, сухі губи. Трохи відсторонившись, вона сказала:

— Так, і ти її матимеш. Відкрий свого рота, Сарі.

Сарі слухняно виконала прохання. Їхні губи знову злилися. Роза Циліндр, все ще переповнена духом, дихнула в горло Сарі.

Стіни Кончеттиного кабінету були заліплені нотатками, фрагментами віршів і листами, на які вже ніколи не буде відповідей. Ден набрав на клавіатурі чотирилітерний пароль, запустив «Фаєрфокс» і погуглив посилання на кемпінг «Пролісок». У них був власний веб-сайт, не сказати, щоб вельми інформативний, напевне тому, що володарі не надто переймалися приваблюванням візітерів; це місце було простим базовим табором. Але там малися фотографії території, і їх Ден вивчав із зачаруванням, яке зазвичай виявляють люди до недавно віднайдених старих сімейних альбомів.

«Оверлук» давно зник, але він упізнав рельєф. Одного разу, якраз перед першим із тих сніговіїв, які заблокували їх там на всю зиму, він, його мати і батько стояли разом на широкому передньому ґанку готелю (який здавався ще ширшим без усіх тих садових крісел-гойдалок і решти плетених меблів, прибраних на склад) і дивилися на довгий, гладенький схил передньої галявини. На її підніжжі, куди часто колись приходили погратися антилопа й олень, тепер стояла довга буколічна будівля з назвою «Оверлук Лодж». Тут, повідомляв підпис, гості можуть обідати, грати в бінго, а ввечері в п’ятницю і суботу танцювати під живу музику. У неділю там же відбувалися церковні служби, які позмінно відправлялися висвяченими чоловічими й жіночими кадрами з Сайдвіндера.

«Поки не повалив сніг, мій батько косив цей моріжок і підстригав топіарій, який там колись ріс. І ще казав, що свого часу багатьом леді був підстригав їхні топіарії. Я не розумів цього жарту, але мама зазвичай з нього сміялася».

«Ще той жарт», — промовив Ден стиха.

Він побачив ряди сяючих вузлів забезпечення автодомів, сучасні люкс-класу прилади, що подають газ і електрику. Там стояли будівлі з чоловічими і жіночими душовими, достатньо великі, щоб обслужити такі придорожні мега-парковки, як «Маленька Америка» чи «На захід від кордону»^[382] в Педро. Там були ігрові майданчики для дрібної малечі. (Ден загадався, чи бачили іноді діти, які там гралися, такі тривожні речі, які якось побачив Денні «Док» Торренс на ігровому маданчику «Оверлука»). Там було поле для софтболу, майданчик для шафлборда^[383], пара тенісних кортів і навіть бочче^[384].

«А втім, роуку нема — цього нема. Більше нема».

На половині схилу — де колись купчилася конгрегація живоплотних тварин «Оверлука» — тягнувся ряд чистих, білих супутникових тарелів. На гребені пагорба, де колись стояв сам готель, містилася дерев’яна платформа, вгору до якої вела довга низка сходів. Це місце (тепер у володіннні й управлінні штату Колорадо) було підписано як «Дах Світу». Гостей кемпінгу «Пролісок» запрошували безкоштовно відвідати його або прогулятися гірськими стежками поза ним. «Стежки рекомендовано тільки більш досвідченим пішим туристам, — попереджав підпис, — але «Дах Світу» доступний кожному. Панорами звідтіля відкриваються напрочуд живописні!»

Ден щодо цього не сумнівався. Звісно, вони живописні, коли дивишся з Обідньої і Бальної зали «Оверлука»… поки безперервний гірський снігопад не позасипав вікна. На захід височіли найвищі піки Скелястих гір, немов стріли, вгризаючись у небеса. На схід відкривався простір, видимий аж до Боулдера. Та, чорти забирай, аж до Денвера й Арвади^[385], якщо повітря не було надто забрудненим.