Доктор Сон - Кінг Стівен. Страница 117

Ден сказав:

— Я жив тут з моїми матір’ю й батьком перед тим, як ми переїхали до готелю «Оверлук». Незавидне місце, авжеж?

— Я бачив і гірші, — знизав плечима Біллі.

Ден також дещо бачив у свої мандрівні роки. Квартиру Діні у Вілмінгтоні, наприклад.

Він показав ліворуч:

— А там, у тому напрямку, була купка барів. Один з них називався «Зламаний барабан». Схоже, модернізація оминула цей район міста, тож він, можливо, і досі там є. Коли ми з батьком було проходили повз нього, він завжди зупинявся і зазирав крізь вітрину, і я відчував, як йому прагнеться зайти досередини. Така була в нього спрага, що й мене робила спраглим. Я пив багато років, щоб вгамувати ту спрагу, але зовсім вона ніколи не зникає. Мій тато знав це навіть тоді.

— Але ти любив його, я гадаю.

— Любив, — все ще дивлячись на цей зубожілий, миршавий житловий будинок. Незавидне місце, але Ден не міг не загадуватися, як інакше могло скластися їхнє життя, якби вони залишилися тут. Якби їх не упіймав у свої тенета «Оверлук». — Він бував і добрим, і поганим, і я любив ці обидві його сторони. Господи, допоможи мені, я гадаю, що й зараз його люблю.

— І ти, і більшість дітей, — сказав Біллі, — ви любите своїх рідних і сподіваєтеся на краще. А як ще інакше? Ходімо, Дене. Якщо ми хочемо зробити ту справу, мусімо вже їхати.

Через півгодини, залишивши Боулдер позаду, вони вже дряпалися наверх, у Скелясті гори.

Розділ дев’ятнадцятий

Примарні люди

1

Хоча сонце вже наближалося до заходу, принаймні в Нью-Гемпширі, Абра так само сиділа на задньому ґанку, дивлячись униз, на річку. Неподалік від неї, на ляді компостного баку, сидів Гоппі. З будинку вийшли Люсі з Девідом і теж сіли обабіч дочки. На них дивився з кухні Джон Далтон, з чашкою кави в руці. Його чорний саквояж стояв на столі, але всередині нього не було нічого такого, чим міг би скористатися лікар цього вечора.

— Може, тобі зайти до хати, трохи повечеряти, — промовила Люсі, сама розуміючи, що Абра нікуди не піде — не матиме можливості, мабуть, — поки все це не закінчиться. Але ж завжди чіпляєшся за звичне.

Оскільки тут все було на вигляд нормальним, а небезпека лежала десь за тисячу миль звідси, їй так було легше, аніж її дочці. Хоча до цього обличчя Абри залишалося чистесеньким — таким же бездоганним, як коли вона була ще немовлям — тепер навкруг крил її носа з’явилися цілі гнізда акне, а на підборідді рій огидних вугрів. Просто буяють гормони, врочисто оголошуючи про надходження справжнього дорослішання: так хотілося вірити Люсі, бо це було нормальним. Але ж акне буває також від стресу. А ще ж оця блідість шкіри і темні кола в неї під очима. На вигляд вона зараз хвора не менше за Дена, коли Люсі його бачила востаннє, коли він з такою страдницькою повільністю залазив до пікапа містера Фрімена.

— Не можу я зараз нічого їсти, ма. Нема часу. Та й взагалі воно в мені, мабуть, не втрималося б.

— Скільки ще часу до того, як це мусить трапитися, Аббі? — запитав Девід.

Вона на них зовсім не дивилася. Вона невідривно дивилася вниз, на річку, але Люсі розуміла, що насправді її дочка і туди не дивиться. Вона зараз перебуває дуже далеко, в такому місці, де ніхто з них не здатен їй бодай чимсь допомогти.

— Недовго. Поцілуйте мене, а тоді обоє йдіть досередини.

— Але… — почала було Люсі, а потім побачила, як Дейв кивнув їй. Тільки раз, проте дуже рішуче. Вона зітхнула, взяла за руку Абру (якою ж та була холодною) і міцно поцілувала її в ліву щоку. Дейв свій цілунок залишив на її правій щоці.

Люсі:

— Пам’ятай, що казав Ден. Якщо справи підуть на зле…

— Люди, вам було б краще вже зайти зараз. Коли це почнеться, я візьму Гоппі й посаджу його собі на коліна. Коли ви побачите це, не смійте до мене втручатися. З жодного приводу. Ви можете так убити дядька Дена, а можливо, також і Біллі. Я можу перекинутися, наче зомліла, але це буде не непритомність, отже, не рухайте мене, і доктору Джону також не дозволяйте мене рухати. Просто дозвольте мені залишатися такою, допоки все не скінчиться. Гадаю, Ден знає якесь місце, де ми зможемо бути разом.

Девід сказав:

— Я не розумію, яким чином це може спрацювати. Та жінка, Роза, побачить, що жодної маленької дівчинки там нема…

— Ви мусите зараз же зайти до хати, — обірвала його Абра.

Вони зробили, як вона сказала. Люсі благально подивилася на Джона; той лише знизав плечима й струснув головою. Усі втрьох вони стали біля кухонного вікна, обнявшись, і дивилися надвір, на маленьку дівчину, котра сиділа на ґанку, обхопивши собі руками коліна. Жодної видимої небезпеки, все мирно. Але, коли Люсі побачила, як Абра — її маленька доня — потягнулася по Гоппі й посадовила цього старого, м’якого кролика собі на коліна, вона застогнала. Джон стиснув її плече. Девід ще дужче обхопив її за талію, і вона стиснула його руку з панічною силою.

«Прошу, нехай з моєю донею все буде гаразд. Якщо щось мусить трапитися… щось зле… нехай воно трапиться з напівбратом, якого я ніколи не знала. Не з нею».

— Все буде гаразд, — промовив Дейв.

Вона кивнула:

— Обов’язково буде. Обов’язково буде.

Вони дивилися на дівчинку на ґанку. Люсі розуміла: якщо вона погукає зараз Абру, та не відповість. Абри тут нема.

2

Біллі з Деном досягли повороту на колорадську базу Правдивих за двадцять хвилин до четвертої, за Гірським часом, що зручно провадило їх наперед запланованого графіка. Над асфальтівкою, що вела туди, висіла дерев’яна арка в ранчерському стилі з вирізаним на ній написом: ЛАСКАВО ПРОСИМО ДО КЕМПIНГУ «ПРОЛІСОК»! ПОГОСТЮЙ У НАС, ПАРТНЕРЕ! Напис на узбічному щиті був набагато менш ласкавим: ЗАКРИТО ДО ПОДАЛЬШОГО ОПОВІЩЕННЯ.

Біллі проїхав повз цей поворот, не стишуючи швидкості, але очі його працювали.

— Нікого не бачу. Навіть на отих галявинах, хоча, я гадаю, вони могли б заначити когось, скажімо, он у тій будочці при вітальній арці. Господи, Денні, вигляд у тебе просто жахливий.

— На моє щастя, конкурс «Містер Америка» розпочинається тільки в кінці року, — сказав Ден. — Ще миля вгору. Можливо, трохи менше. Там напис: «Мальовничий розворотний майданчик і пікнікова зона».

— А якщо вони поставили когось там?

— Не поставили.

— Звідки в тебе така певність?

— Бо ні Абра, ні її дядько Біллі напевне нічого не знають про те місце, оскільки вони ніколи тут не були. А Правдиві не знають про мене.

— То лиш твоя надія, що не знають.

— Абра каже, що всі вони там, де мусять бути. Вона перевіряла. А тепер помовч хвильку, Біллі. Мені треба подумати.

Це про Хеллорана він хотів подумати. Упродовж кількох років після тієї їхньої зими з привидами в готелі «Оверлук» Денні Торренс і Дік Хеллоран часто розмовляли. Інколи очі-на-очі, частіше розум-до-розуму. Денні любив свою матір, але існували речі, яких вона не могла — не була спроможна — зрозуміти. Про замкнені скриньки, наприклад. Ті, до яких ховаєш небезпечні речі, які іноді притягує твоє сяйво. Не те щоб ідея зі скриньками завжди працювала. Було кілька разів, коли він намагався зробити скриньку для свого пияцтва, але ті зусилля закінчилися жалюгідним провалом (можливо, тому, що він бажав, аби вони провалилися). А от з місіс Мессі… чи Горесом Денвером…

Тепер на тій полиці стояла ще й третя скринька, але вона не була такою доброю, як ті, що він збудував у дитинстві. Тому що він більше не був таким сильним? Тому що те, що в ній було заховане, відрізнялося від тих прибульців з іншого світу, які виявилися достатньо нерозумними, щоб його розшукувати? З обох причин? Він цього не знав. Він тільки знав, що вона протікає. Коли він її відкриє, те, що міститься всередині неї, може його вбити. Але…