Доктор Сон - Кінг Стівен. Страница 119

— Гадаю, дуже скоро я буду почуватися набагато-багато краще. І сильнішим. Катай, Біллі. Ти пам’ятаєш, де запаркуватися?

— Дальній кінець стоянки, біля щита, на якому обіцяють годувати дітей безплатно, коли виграють колорадські команди.

— Правильно. — Ден зауважив надзвичайного розміру сонячні окуляри, які одягнув на себе Біллі. — Добряче натягни кашкета. Аж до самих вух. Омолодись виглядом.

— Я міг би утнути трюк, який зробить мене на вигляд іще молодшим. Якщо я ще вмію його робити, тобто.

Ден цього майже не чув.

— Мені потрібна ще одна річ.

Він випростався і розкинув руки. Біллі його обняв, бажаючи зробити це міцно — чимдужче, — але не наважуючись.

— Абра добре постановила. Я б ніколи не дістався сюди без тебе. А тепер подбай про свою справу.

— А ти про свою подбай, — відповів Біллі. — Я розраховую на тебе, щоб повів «Ріву» на Клауд-Геп у День подяки.

— Хотілося б мені, — промовив Ден. — Найкращий іграшковий потяг, якого не мав жоден хлопчик.

Біллі дивився, як він повільно йде, тримаючись руками за живіт, до стовпчика-вказівника на дальнім кінці галявини. На ньому було дві стрілки. Одна показувала на захід, до «Дозору Поні»^[401]. Інша — на схід, униз. На цій було написано: ДО КЕМПІНГУ «ПРОЛІСОК».

Ден вирушив по цій стежці. Якийсь час Біллі ще міг бачити його постать крізь жовтіюче листя осик, як він іде повільно й страдницьки, з похиленою головою, щоб бачити, куди ступає. А потім він зник.

— Бережи мого парубка, — промовив Біллі. Він не мав певності, до кого звертається, до Бога чи до Абри, і гадав, що це не має значення; обоє, мабуть, надто заклопотані цього дня, щоб іще перейматися подібними йому особами.

Він повернувся до свого пікапа і дістав з його кузова маленьку дівчинку з великими синіми порцеляновими очима і жорсткими білявими кучерями. Важить майже нічого; вона, мабуть, порожня всередині.

— Як ся маєш, Абро? Сподіваюся, тебе не дуже там розтрясло.

На ній була майка «Колорадо Рокіз»^[402] і сині шорти. Ступні в неї були босими, а чом би й ні? Ця маленька дівчинка — тобто манекен, придбаний у приреченій крамниці дитячого одягу в Мартенвіллі, — ніколи не зробила й кроку. Але в неї були гнучкі коліна, тож Біллі без проблем зміг всадити її на пасажирське сидіння пікапа. Він застебнув на ній ремінь безпеки, почав було закривати двері, потім помацав її шию. Та теж виявилася гнучкою, хоча тільки трішки. Він відступив назад, щоб подивитися, як воно виглядає. Непогано. Здавалося, ніби вона розглядає щось у себе на колінах. Чи, може, молиться про допомогу в прийдешній битві. Зовсім непогано.

Якщо в них нема біноклів, звісно.

Він заліз до пікапа й чекав, даючи час Денові. Також сподіваючись, що той не зомлів десь дорогою на тій стежці, яка веде до кемпінгу «Пролісок».

Коли до п’ятої залишилося чверть години, Біллі завів пікап і вирушив назад по тій дорозі, якою був приїхав сюди.

Ден витримував рівномірний темп, попри зростаючий жар у себе в животі. Відчуття було, ніби там горить пацюк, та ще й такий, що не перестає його гризти, навіть палаючи сам. Якби ця стежка вела вгору, а не вниз, він ніколи б її не подолав.

За десять хвилин до п’ятої він завернув за поворот і зупинився. Недалеко попереду осики широко розступалися перед зеленим, добре доглянутим моріжком, що спускався до пари тенісних кортів. Поза кортами він побачив паркінг з автодомами і довгу брусову будівлю: «Оверлук Лодж». Поза нею рельєф знову здіймався вгору. Там, де колись стояв сам «Оверлук», манячила риштованням проти яскравого неба висока платформа. «Дах Світу». Дивлячись на неї, така сама думка, як у Рози Циліндр,

(«ешафот»)

промайнула у Дена в голові. Біля поручнів, що виходили на південь, у бік парковки для денних візитерів, виднівся силует якоїсь самотньої постаті. Жіночої постаті. На голові в неї був посаджений набакир циліндр.

(«Абро чи ти там»)

(«я тут Дене»)

Спокійна, судячи з інтонації. Спокійна, саме так, як йому й хотілося б.

(«а чи вони тебе чують»)

Це принесло якесь ніби трохи лоскотне відчуття: її усмішка. Та сама, сердита.

(«якщо ні значить вони глухі»)

Вже непогано.

(«тобі треба прийти до мене зараз але пам’ятай якщо я скажу тобі йти геть ТИ ПІДЕШ»)

Вона не відповіла, але, раніше, ніж він встиг їй це повторити, вона вже опинилася там.

Стоуни і Джон Далтон безпорадно дивилися, як Абра похилилася набік, голова її лягла на дошки ґанку, а ноги розпласталися внизу, на сходинках. З розслабленої руки випав Гоппі. Вона не була схожою на сплячу й навіть на зомлілу. То була огидно розвалена поза глибокої коми або смерті. Люсі рвонулась вперед. Дейв з Джоном її утримали.

Вона відбивалась від них.

— Пустіть! Я мушу їй допомогти!

— Ти не можеш, — сказав Джон. — Тільки Ден їй зараз може допомогти. Вони мусять допомагати одне одному.

Люсі вирячилася на нього безумними очима.

— Та вона хоча б дихає? Ти можеш це сказати?

— Вона дихає, — промовив Джон, але навіть йому самому його голос здався непевним.

Коли до нього приєдналася Абра, біль стишився вперше після Бостона. Це не вельми втішило Дена, бо тепер також страждала Абра. Він бачив це по її обличчю, але також він бачив здивування в її очах, коли вона роззиралася в тому приміщенні, де зараз опинилася. Там було двоярусне ліжко, сучкуваті соснові стіни і килим з візерунком у стилі вестерн: полин із шавлією і кактус. Килим і нижнє ліжко були захаращені дешевими іграшками. На маленькому столику в кутку розсипом валялися книжки і лежала головоломка з великими деталями. У дальнім кутку кімнати цокотів і шипів радіатор.

Абра підійшла до стола і взяла одну з книжок. На її обкладинці собака гнався за якоюсь малою на триколісному велосипеді. Називалася книжка «Забавна читанка з Діком і Джейн».

Ден приєднався до неї з ніяковою посмішкою на обличчі.

— Дівчинка на обкладинці — це Селлі. Дік і Джейн — її брат і сестра. А собаку звуть Джип. Якийсь доволі недовгий час вони були моїми найкращими друзями. Моїми єдиними друзями, я гадаю. Окрім Тоні, звісно.

Вона поклала книжечку назад і обернулася до нього:

— Що це за місце, Дене?

— Пам’ять. Тут колись давно стояв один готель, а це була моя кімната. Тепер це місце, де ми можемо перебути разом. Ти ж знаєш те колесо, що обертається, коли ти входиш у когось іншого?

— Угу, авжеж.

— Це посередині. Ступиця цього колеса.

— Мені хотілося б, щоб ми могли побути тут. Тут відчувається… так безпечно. Окрім отих. — Абра кивнула на французькі засклені двері. — Від них відчуття зовсім інше, ніж від всього тут. Вона поглянула на нього ледь не звинувачувально. — Їх же не було тут? Коли ти був дитиною.

— Ні. У моїй кімнаті й вікон зовсім не було, а єдиними дверима були ті, що вели до решти квартири доглядача. Я тут перемінив дещо. Я мусив. А знаєш чому?

Вона вивчала його серйозними очима.

— Тому що тоді було тоді, а тепер це тепер. Тому що минуле минуло, навіть якщо воно й визначає теперішнє.

Він усміхнувся.

— Я сам не міг би сказати краще.

— Тобі й не потрібно було цього казати. Ти це подумав.

Він потягнув її до тих французьких дверей, яких ніколи не існувало. Крізь скло їм було видно моріжок, тенісні корти, «Оверлук Лодж» і «Дах Світу».

— Я її бачу, — видихнула Абра. — Вона там, нагорі, і не дивиться сюди, правда?

— Краще б не дивилася, — сказав Ден. — Сильно болить, серденько?

— Сильно, — відповіла вона. — Але я не переймаюся, бо…