Доктор Сон - Кінг Стівен. Страница 50

Знову повзати, ось до чого. Назад до початків. «Dio mi benedica»^[207].

Вона дісталася кухні, зазміїлася по видовженій сонячній плямі до маленького столика, за яким зазвичай їла на самоті. На ньому лежав її мобільний телефон. Четта вхопилася за ніжку столика і трясла його, аж поки телефон не доповз до краю і впав. І meno male^[208], не розбився. Вона потикала пальцем, набираючи номер, за яким вони сказали їй дзвонити, якщо трапиться подібне лайно, потім чекала якийсь час, поки записаний голос підсумовував всю абсурдність двадцять першого століття, повідомляючи їй, що її дзвінок також записується.

І кінець-кінцем, хвала Марії, справжній людський голос.

— Це 911, яка у вас нагальна проблема?

Жінка на підлозі, яка колись повзала за курчатами в південній Італії, заговорила, попри свій біль, чітко і ясно.

— Моє ім’я Кончетта Рейнолдс, я живу на третьому поверсі кондомініума на Марлборо-стрит, будинок номер два. Здається, я зламала собі стегно. Ви можете прислати швидку допомогу?

— Поряд з вами хтось є, місіс Рейнолдс?

— Гріхи мої тяжкі, нікого. Ви говорите з дурною старою леді, яка наполягала, що їй чудово жити самій. І, між іншим, наразі я волію звернення до мене міс.

Люсі отримала дзвінок від своєї бабусі вже щойно перед тим, як Кончетту повезли на каталці до операційної.

— Я зламала собі стегно, але мені це зможуть поправити, — повідомила вона Люсі. — Гадаю, вставлять шпиці і все таке.

— Момо, ти впала? — Перша думка Люсі була про Абру, якій ще тиждень залишалося перебувати в літньому таборі.

— О так, але перелом, завдяки якому я впала, був цілком безпідставним. Очевидно, це звичайна річ для людей мого віку, й оскільки зараз людей мого віку значно більше, ніж було колись, то лікарі займаються ними часто. Нема потреби приїжджати тобі негайно, але я гадаю, ти захочеш вже скоро приїхати. Схоже, у нас виникне потреба поговорити про деякі розпорядження.

Люсі відчула холод у глибині шлунка.

— Якого роду розпорядження?

Тепер, напакована валіумом чи морфіном, чи що там вони їй давали, Кончетта почувалася доволі безтурботною.

— Схоже на те, що зламане стегно є найменшою з моїх проблем, — почала пояснювати вона. Це не забрало багато часу. Закінчила вона словами: — Не розказуй Абрі, cara. Я отримала купу і-мейлів від неї і навіть одного справжнього листа, і з них видно, що їй дуже добре в тому літньому таборі. Ще стачить часу, аби вона якомога пізніше дізналася, що її стару Момо закрутило в бік каналізаційного стоку.

Люсі подумала: «Ніби ти насправді віриш, що я мушу їй щось розказувати…»

— Мені не треба бути провидицею, щоб здогадатися, про що ти зараз думаєш, amore, але можливо, цього разу погані новини її оминуть.

— Можливо, — погодилась Люсі.

Не встигла вона повісити слухавку, як телефон задзвонив.

— Мам? Мамуню? — в слухавці була Абра, і вона плакала. — Я хочу додому. У Момо рак, і я хочу приїхати додому.

Після свого передчасного повернення з табору «Тапавінго»^[209] в Мейні Абра отримала уявлення про те, яким може бути життя, коли гасаєш між розлученими батьками. Останні два тижні серпня і перший тиждень вересня вони з матір’ю провели у кондомініумі Четти на Марлборо-стрит. Стара жінка доволі добре пережила операцію на стегні й вирішила не залишатися у шпиталі на довший час, а також відмовилася від будь-якого лікування знайденого в неї лікарями раку підшлункової залози.

— Жодних пігулок, жодної хіміотерапії. Дев’яноста семи років мені досить. А щодо тебе, Люсі, я не бажаю дозволяти тобі витратити наступні шість місяців на те, щоб підносити мені їжу, пігулки та судно в ліжко. У тебе є своя родина, а я можу собі дозволити цілодобовий нагляд.

— Ти не мусиш прожити кінець свого життя серед чужих людей, — сказала Люсі тим своїм тоном «слухай-і-корися». Якому, як добре знали й Абра, і її батько, не варто перечити. Навіть Кончетта не могла їй в цьому протидіяти.

Щодо перебування Абри дискусій не виникало: дев’ятого вересня вона мусила розпочати навчання у восьмому класі Енністонської молодшої середньої школи. У Девіда Стоуна тривав його річний сабатикел^[210], що він його використовував на написання книги, в якій порівнював Ревучі Двадцяті зі Жвавими Шістдесятими^[211], а отже, як доволі чимало з тих дівчат, з якими вона їздила до табору «Тапавінго», тепер Абра курсувала між батьком і матір’ю. Будні вона жила з Девідом. На вікенд вона перебиралася до Бостона, до мами й Момо. Вона гадала, що гірше бути вже не може… але ж завжди може, часто може.

Хоча він і працював тепер удома, Девід Стоун ніколи не переймався тим, щоб прогулятися до скриньки при під’їзній алеї, забрати пошту. Поштову службу США він називав не інакше, як самоабсолютизованою бюрократією, що приблизно на початку нового століття втратила всяку актуальність. Вряди-годи надходив якийсь пакунок, інколи там були книги, які він замовляв, щоб користуватися ними у своїй роботі, значно частіше якісь речі, замовлені Люсі з каталогу, але здебільшого, як він оголошував, — там саме лиш хламіття.

Коли Люсі була вдома, це вона виймала пошту зі скриньки біля воріт і переглядала надходження, поки пила свою другу вранішню каву. Переважно там дійсно був усякий непотріб, і потрапляв він відразу до того кошика, який Девід називав «Циркулярним накопичувачем». Але Люсі не жила вдома на початку того вересня, тому Абра — тепер номінальна господиня дому — перевіряла скриньку, зійшовши зі шкільного автобуса. Вона також мила посуд, прала свої і татові речі двічі на тиждень, а також вмикала робо-смок «Румба»^[212], якщо не забувала. Всі ці домашні справи вона робила без нарікань, бо розуміла, що мама зараз допомагає Момо, а для батька дуже важливою є його книга. Він казав, що ця буде ПОПУЛЯРНОЮ, а не АКАДЕМІЧНОЮ. І якщо вона матиме успіх, тоді, ймовірно, він зможе перестати викладати і цілком віддасться письменництву, принаймні на якийсь час.

Того дня, сімнадцятого вересня, у поштовій скриньці знайшовся рекламний проспект «Волмарта», листівка, що сповіщала про відкриття в місті нового кабінету дантиста (МИ ГАРАНТУЄМО МИЛІ УСМІШКИ!) і дві глянсові заманухи від місцевих ріелторів, які продавали таймшери^[213] на лижварському курорті «Громова гора».

Була там також місцева безкоштовна шмата, що називалася «Енністонський шоппер». На перших двох шпальтах якої друкувалися повідомлення великих новинних агенцій, а на двох середніх — місцеві новини (майже винятково з царини регіонального спорту). Решта були рекламні оголошення та купони. Якби вдома була Люсі, вона б вирізала кілька останніх для наступного використання, викинувши рештки «Шоппера» до «Циркулярного накопичувача». Її дочка ніколи раніше не бачила цієї газети. Цього дня, коли Люсі перебувала у Бостоні, Абра її побачила. Вона погортала її, йдучи алеєю до будинку, а потім зазирнула на задню сторінку. Там було тридцять чи сорок не більших за поштові марки фотографій, переважно кольорових і лише кілька чорно-білих. Понад ними містився заголовок:

ЧИ НЕ БАЧИЛИ ВИ МЕНЕ?

Щотижнева послуга Вашого «Енністонського шоппера»

Недовгу мить Абра думала, що це якийсь дитячий конкурс, типу полювання на сміття. Потім їй дійшло, що це пропалі діти, і це було так, ніби хтось вхопив її за ніжну черевину і почав викручувати, наче посудну ганчірку. Під час обідньої перерви вона була купила в кафе пакетик з трьома «Орео»^[214], залишивши їх собі на поїздку автобусом додому. І тепер почувалася так, ніби та чіпка рука підпихає їх їй до горла.