Доктор Сон - Кінг Стівен. Страница 51

«Не дивися на них, якщо тобі так важко, — наказала вона собі. Голосом твердим і повчальним, яким вона часто користувалася, почуваючись збентеженою або смутною (голосом Момо, хоча сама вона цього ніколи не усвідомлювала). — Просто викинь до сміттєвого баку разом з рештою того лайногламуру». От тільки виходило так, що не могла вона на них не дивитися.

Ось Синтія Абелард, ДН 9 липня 2005. Замислившись на хвильку, Абра здогадалася: ДН означає «дата народження». Отже, Синтії Абелард зараз мусило бути вісім. Якщо вона ще жива, тобто. Вона пропала 2009 року. «Як хтось міг не догледіти чотирирічну дитину? — подивувалася Абра. — Гівняні батьки були, мабуть, у неї зовсім». Але ж, імовірно, це не батьки її загубили. Імовірно якийсь ненормальний крутився в їхньому районі, виглядав нагоди і вкрав дівчинку.

Ось Мертон Аск’ю, ДН 4 вересня 1998. Він зник у 2010.

А тут ось, на середині шпальти, вродлива іспанського типу дівчинка на ім’я Ейнджел Барбера, яка зникла зі свого дому в Канзас-Сіті у віці семи років, а відсутня вже дев’ять. Абра загадалася, чи й насправді її батьки вірять, що це крихітне фото може допомогти їм повернути доньку. А якби їм пощастило, чи вони її упізнали б? Як на те пішлося, чи вона б їх упізнала?

«Позбався цієї газети, — промовив голос її Момо. — Тобі вистачить свого клопоту, куди вже роздивлятися на стількох пропалих ді…»

Очі Абри наштовхнулись на фотографію в нижньому ряді, і з неї вирвався певний короткий звук. Мабуть, то був стогін. Спершу вона навіть не зрозуміла чому, хоча все ж таки майже зрозуміла; це було так, як то іноді нашукуєш слово для твору з літератури, але все ніяк не можеш його дібрати, а воно, чортове насіння, весь час сиділо в тебе на кінчику язика.

На цьому фото був білий хлопчик з коротким волоссям і величезною блазенською посмішкою. Скидалося на те, що щоки в нього поцятковані веснянками. Фотокарточка була занадто маленькою, щоби сказати точно, проте

(«Тобі ж знайомі ці веснянки, хіба не так?»)

якимсь чином Абра все одно була в цьому впевнена. Так, у нього були веснянки, і його брати дражнили його ними, а мати казала йому, що з часом вони зійдуть.

— Вона казала йому, що веснянки — то на удачливу долю, — прошепотіла Абра.

«Бредлі Тревор, ДН 2 березня 2000. Пропав з 12 липня 2011. Раса: білий. Місце: Бенкертон, Айова. Поточний вік: 13. — А нижче цього, нижче від усіх тих фотографій здебільшого усміхнених дітей: — Якщо ви вважаєте, що, ймовірно, бачили Бредлі Тревора, зв’яжіться з Національним центром у справах пропалих і експлуатованих дітей».

От тільки ніхто не зв’яжеться з ними у справах Бредлі, бо ніхто його не побачить. І вік його поточний не тринадцять років також. Бредлі Тревор зупинився на одинадцяти. Він зупинився, як розбитий ручний годинник, який цілодобово показує той самий час. Абра вловила себе на думці — чи сходять веснянки під землею.

— Хлопчик-бейсболіст, — прошепотіла вона.

Вздовж під’їзної алеї росли квіти, Абра нахилилася, упершись долонями в коліна, рюкзак раптом різко поважчав у неї на спині, і вивергнула з себе ті «Орео» і недоперетравлений шкільний обід у материні айстри. Упевнившись, що вдруге вона не зблює, вона зайшла у гараж і вкинула пошту до сміття. Усю пошту.

Батько був правий, це хламіття.

Двері маленької кімнатки, яку її тато використовував як свій кабінет, стояли прочинені і, зупинившись біля кухонного крана, щоб змити собі з рота склянкою води кисло-шоколадний смак нестравленого печива, Абра почула звіддаля впевнене цокотіння клавіатури його комп’ютера. Це було добре. Коли він гальмував або цілком зупинявся, тато мав схильність до дратівливості. А також був налаштований на те, щоб її помічати. Сьогодні їй не хотілося бути помітною.

— Абба-Доцю, це ти? — мало не виспівом погукав її батько.

Звичайно, вона б попрохала його перестати, будь ласка, називати її тим немовлячим іменем, але не сьогодні.

— Йо, це я.

— Школа йде порядком?

Рівномірне клац-клац-клац припинилося.

«Будь ласочка, не виходь сюди, — благала Абра. — Не виходь сюди, і не дивися на мене, і не питайся в мене, чому я така бліда чи ще щось».

— Нормально. Як твоя книга?

— Чудовий мав день, — відповів він. — Писав про «чарлстон» і «блек боттом»^[215]. Ву-ду-ді-о-ду.

Хоч там що це могло означати, важливим було те, що клац-клац-клац відновилося знову. Слава Богу.

— Суперово, — сказала вона, споліскуючи склянку і ставлячи її на сушарку. — Я нагору, робити домашні завдання.

— Яка в мене дівчинка! Думає про Гарвард у вісімнадцять.

— Окей, тату.

Можливо, вона про це й думатиме. Про будь-що, аби лиш не думати про Бенкертон, штат Айова, в одинадцять.

Тільки не думати вона не змогла.

Тому що.

Тому що що? Тому що чому? Тому що… ну…

«Тому що є дещо, що я можу зробити».

Вона початилася в інтернеті трохи з Джессікою, але потім Джессіка поїхала до торговельного центру в Північному Конвеї на вечерю з батьками в ресторані «Сад Панди», тож Абра відкрила підручник з суспільствознавства. Вона збиралася проштудіювати четвертий розділ, двадцять переважно нудних сторінок із заголовком «Як працює наш уряд», але натомість книжка розкрилася на п’ятому розділі: «Твоя громадянська відповідальність».

О Боже, якщо існувало слово, якого вона не бажала сьогодні бачити, це якраз було воно «відповідальність». Вона пішла до ванної знову випити склянку води, бо в роті в неї все ще смакувало гидотно, і знайшлася проти дзеркала, розглядаючи власні веснянки. Їх було всього три, одна на лівій щоці та дві в неї на носяці. Непогано. Невдачна вона у веснянковому ділі. І родимки в неї нема, як у Бетені Стівенс, нема косоокості, як у Нормана МакДжинлі, або заїкуватості, як у Джинні Вітло, чи жахливого імені, як у Пенса Еффершама. Ім’я Абра трохи дивне, звісно, але Абра гарне ім’я, люди вважають його цікавим, а не курйозним, як у Пенса, якого хлопчаки між собою називали (а дівчатка якось завжди про такі речі дізнаються) Пенс-Пеніс.

«І найголовніше, мене не ріжуть на шматки скажені люди, не звертаючи уваги на мої крики і благання пощадити. Я не змушена перед смертю бачити, як дехто з тих скажених людей злизують мою кров собі з долонь. Абба-Доця киця щаслива-муркотлива».

А може, не така вже й щаслива-муркотлива врешті-решт. Щасливі-муркотливі не знають того, чого їм не варто знати.

Вона закрила ляду унітаза, сіла на неї і тихо плакала, затуливши долонями обличчя. Ґвалтом змушена знову думати про Бредлі Тревора, про те, як він помирав… це вже було погано, але йшлося не тільки про нього. Були ж іще всі ті інші діти, про яких думалося, так багато фотографій, що вони товпилися на останній шпальті «Шоппера», наче то якісь лиховісні шкільні збори. Всі ті беззубі посмішки і всі ті очі, які знали ще менше про цей світ, аніж знала Абра, а що вона знала? Навіть «Як працює наш уряд» не знала.

Що думають батьки тих пропалих дітей? Як їм далі живеться? Або Синтія, або Мертон, або Ейнджел — це перше, про що вони думають вранці, і останнє про що вони думають ввечері? Чи тримають вони їхні кімнати готовими їх прийняти, якщо вони раптом повернуться додому, чи віддали вони всі їхні іграшки і одяг у «Гудвіл»^[216]? Абра чула, що саме так зробили батьки Ленні О’Міри, після того як Ленні упав з дерева, вдарився головою об камінь і помер. Ленні О’Міра, який дійшов був до п’ятого класу, а потім просто… припинився. Проте, звичайно, батьки Ленні знали, що він помер, була могила, куди вони могли приходити і класти квіти, оце, мабуть, і є різниця. А може, й ні, хоча Абра гадала, що так. Бо в іншому разі ти повсякчас загадуєшся, хіба не так? Як-от, скажімо, снідаєш і думаєш, чи твої пропалі