Доктор Сон - Кінг Стівен. Страница 62

За віком сто два, тієї осені 2013 року Еліанор Улей була найстарішою мешканкою «Рівінгтон Хаусу» — такою старою, що її прізвище ніколи не було американізовано. Вона не відгукувалася на прозаїчне Віл-ЛЕТ, але тільки на значно елегантнішу його французьку версію: Уу-ЛЕЙ^[249]. Ден інколи кликав її міс У-Ля-Ля, на що вона завжди відповідала усмішкою. Рон Стімсон, один з тих чотирьох регулярних лікарів, які робили в їх хоспісі щоденні обходи, сказав якось Денові, що Еліанор є доказом того, що жвавість іноді сильніша за вмирання.

— Функціональність печінки в неї нульова, легені в неї, завдяки вісімдесяти рокам куріння, геть негодящі, у неї колоректальний рак — повзе зі швидкістю равлика, але вельми злоякісний, — а стінки серця в неї тоненькі, як котячі вусики. Проте вона триває.

Якщо Азраїл правий (а як на Денів досвід, він ще ніколи не помилявся), довготерміновий договір на користування життям у Еліанор добігав кінця, але вона аж ніяк не виглядала жінкою перед певним порогом. Вона сиділа в ліжку і гладила кота, коли увійшов Ден. Волосся мала в гарних кучериках — лише вчора у неї з візитом був перукар, — а її рожева нічна сорочка, як завжди, була бездоганною, верхня її частина додавала трохи кольору безкровним щокам жінки, а нижня половина розпросторювалася від її ніг-патичків, немов бальна сукня.

Ден підніс собі до щік долоні й поворушив розчепіреними пальцями.

— У-ля-ля! Une belle femme! Je suis amoureux!^[250]

Вона підкотила вгору очі, потім нахилила набік голову і посміхнулась йому.

— На Моріса Шевальє^[251] ви не тягнете, але мені ви подобаєтеся, cher^[252]. Ви жвавий, що є важливим, ви зухвалий, що є іще важливішим, і у вас гарнюній задок, що є найважливішим за все. Чоловічий зад — це той поршень, що рухає світом, і у вас він гарний. У мої кращі часи я насадила б вас собі на великий палець, а потім з’їла живцем. Бажано біля басейну готелю «Le Meridien» у Монте-Карло, де захоплена аудиторія аплодувала би моїй фронтальній і тиловій вправності.

Своїм голосом, надірваним, проте ритмічно-співучим, вона примудрилася подати цю картину радше чарівливою, аніж вульгарною. Для Дена сигаретна хриплуватість Еліанор була голосом якоїсь співачки з кабаре, котра бачила і звідала усякого ще до того, як навесні 1940 року німецька армія гусячим кроком промаршувала Єлисейськими полями^[253]. Можливо, знеможеної, та далебі не переможеної. Істинна правда, на вигляд вона була як та смерть Господня, попри легку рожевість, що її відкидала на обличчя хитромудро підібрана нічна сорочка, ця пані була на вигляд як та смерть Господня від 2009-го, того року, коли вона приїхала й оселилася в палаті № 15 «Рівінгтона-1». Тільки присутність Аззі підказувала, що цей вечір інакший.

— Я певен, що ви були дивовижною, — промовив Ден.

— Ви зустрічаєтеся з якимись леді, cher?

— Ні, наразі ні.

За одним винятком, але та леді була дуже занадто юною для amour.

— Це ж сором. Бо в наступні роки, отаке, — вона підняла вгору кістлявий вказівний палець, а потім дозволила йому впасти, — стане отаким. Ось побачите.

Він усміхнувся і сів до неї на ліжко. Як сідав був уже на багато їх.

— Як ви почуваєтеся, Еліанор?

— Непогано. — Вона подивилася вслід Аззі, який зістрибнув з ліжка і вислизнув за двері, його роботу на цей вечір було закінчено. — У мене було багато візитерів. Вони нервували вашого кота, але ось, він все витримав, дочекався вас.

— Він не мій кіт, Еліанор. Він належить цьому закладу.

— Ні, — промовила вона так, ніби ця тема більше не вельми її цікавила. — Він ваш.

Ден сумнівався, щоб в Еліанор побував бодай якийсь один відвідувач — окрім Азраїла^[254], тобто. Хоч сьогодні, хоч минулого тижня чи місяця, хоч упродовж минулого року. Вона була сама-однісінька у цілому світі. Навіть той динозавр бухгалтер, який довгі роки наглядав за її грошовими справами і щокварталу, тягнучи за собою портфель розміром як багажник «Сааба»^[255], незграбно ввалювався до неї з візитами, тепер уже упокоївся. Міс У-Ля-Ля казала, що має якихось родичів у Монреалі… «але в мене недостатньо грошей, щоби відвідування мене було того вартим, cher».

— Хто ж у вас був?

Він подумав, що вона могла мати на увазі Джину Вімс або Ендрію Боттстайн, двох медсестер, які цього вечора працювали у «Ріві-Один» з третьої до одинадцятої. Чи, можливо, Поул Ларсон, неквапний, проте порядний санітар, в якому Ден вбачав протилежність Фредові Карлінгу, був зазирнув потеревенити.

— Як я й сказала, багато хто. Вони проходять навіть зараз. Безкінечним парадом. Вони посміхаються, вони вклоняються, одна дитина метляє язиком, наче цуцик хвостиком. Дехто з них говорить. Ви знаєте такого поета, Джорджа Сеферіса^[256]?

— Ні, мадам, не знаю.

Тут є ще хтось? Він мав підстави вірити у таку можливість, але сам не відчував нікого. Та й не сказати, щоб йому це завжди вдавалося.

— Містер Сеферіс запитує: «Чи голоси це наших мертвих друзів, чи просто грамофон?» Діти найпечальніші. Тут був один хлопчик, який упав у колодязь.

— Невже?

— Так, а ще жінка, яка скоїла самогубство за допомогою матрацної пружини.

Він не відчував навіть найменшого натяку чиєїсь присутності. Чи не могло його виснажити спілкування з Аброю Стоун? Така можливість існувала, та й в будь-якому разі сяйво надходило і відходило припливами й відпливами, графік яких він ніколи не міг скласти. Тим не менше, йому не здавалося, що наразі це так. Він подумав, що Еліанор, можливо, запала в деменцію. Або, може, розігрує його. Таке є цілком імовірним. Вона ще та жартівниця, ця Еліанор У-Ля-Ля. Хтось — чи не Оскар Вайлд^[257]? — кажуть, був пожартував на смертному ложі: «Хтось мусить піти, або ці шпалери, або я».

— Ви мусите зачекати, — сказала Еліанор. Тепер у її голосі не звучало гумору. — Світло провістить прибуття. Можуть бути й інші пертурбації. Двері відчиняться. І тоді прийде ваш візитер.

Ден із сумнівом подивився на двері в коридор, які й так стояли прочинені. Він завжди залишав їх прочиненими, щоби Аззі міг піти, коли захоче. Зазвичай той так і робив, щойно йому на заміну з’являвся Ден.

— Еліанор, може б, ви хотіли випити прохолодного соку?

— Я б не проти, якби там був… — почала вона, але раптом життя збігло з її обличчя, мов вода з продірявленої балії. Очі її втупилися в якусь точку понад його головою, а рот роззявився. Щоки запали, а щелепа відвалилася мало не до її курчачих грудей. Верхня вставна щелепа в неї також відпала і, зісковзнувши з нижньої губи, зависла у цій її страшелезній роззявленій усмішці.

«Срака, як же це швидко трапилося».

Обережно-акуратно він підчепив пальцем вставну щелепу і прибрав. Її губа витягнулася, а потім з тихеньким «плямк» повернулась на своє місце. Ден поклав щелепу на нічний столик, почав було підводитись, але потім знов сів. Він чекав того червоного марева, що його одна стара медсестра з Тампи називала «хапом»… немов це було забирання, а не відпускання. Його не з’явилося.

«Ви мусите зачекати».

Гаразд, це йому зробити неважко, принаймні якийсь час. Він спробував сягнути Абриного розуму, але не знайшов нічого. Можливо, це було добре. Вона вже могла докласти зусиль, щоб захистити свої думки. Або, можливо, його власна спроможність — його чутливість — минулася. Якщо й так, це не мало значення. Вона повернеться. Вона завжди поверталася, у всякому разі.

Він зачудувався (як вже робив це не раз), чому він ніколи не бачив мух на обличчі в жодного з гостей «Рівінгтон Хаусу». Може, тому, що нема тут такої потреби для нього? Тут у нього, врешті-решт, є Аззі. Цікаво, чи бачить щось таке Аззі отими своїми мудрими зеленими очиськами? Можливо, не мух, а таки щось? Мусив би.

«Чи голоси це наших мертвих друзів, чи просто грамофон?»