Доктор Сон - Кінг Стівен. Страница 59
— Про що ти думаєш? — спитала Абра. — Я його бачу, але не розумію. А хочу.
— Я не знаю, як це пояснити.
— Це було почасти про примарних людей, правда ж? Я бачила їх одного разу, на тому маленькому потязі у Фрейжері. То був просто сон, але, я гадаю, про реальне.
Він глянув на неї широко розкритими очима:
— Правда, бачила?
— Так. Я думаю, вони не бажали мені ніякої шкоди, так я думаю — вони просто на мене дивилися, — але були трохи ніби лячними. Я думаю, може, це люди, які каталися на тому потязі в свої старі часи. А ти бачив примарних людей? Бачив же, хіба не так?
— Так, але не дуже довго. — І дехто з них були чимсь значно більшим, аніж привиди. Привиди не залишають своїх решток на сидіннях унітаза чи шторі душу. — Абро, а як багато твої батьки знають про твоє сяйво?
— Тато вважає, що все вже минулося, окрім хіба що деяких речей — як-от, коли я подзвонила з табору, бо взнала, що захворіла Момо — і він цьому радий. Ма знає, що воно ще є, бо інколи просить мене пошукати щось таке, що вона загубила — минулого місяця це були її ключі від машини, вона залишила їх на татовому верстаті в гаражі. Але вона не знає, наскільки його в мені ще багато. Вони більше про це не говорять. — Вона зробила паузу. — Момо знає. Вона його не лякається, як мої мама і тато, але вона попередила мене, що я мушу бути обережною. Бо якщо про це дізнаються люди… — Вона зробила кумедну гримасу, підкотивши вгору очі й виставивши язика з куточка рота. — Гик-фрік. Розумієш?
(«так»)
Вона вдячно посміхнулася.
— Та звісно ж, ти розумієш.
— І більш ніхто?
— Ну… Момо сказала, що мені варто побалакати з доктором Джоном, бо він уже знає про деякі речі. Він раз, гм-м… якось бачив, що я зробила з ложками, коли ще була зовсім малявкою. Я тоді типу попідвішувала їх до стелі.
— А доктор цей, часом, не Джон Далтон, чи це якийсь інший?
Обличчя Абри освітилося.
— Ти його знаєш?
— Власне кажучи, так, знаю. Одного разу я знайшов дещо для нього. Дещо таке, що він загубив.
(«годинник»)
(«саме так»)
— Я не розказую йому всього, — сказала Абра. Її обличчя стало тривожним. — Я, певна річ, не розказувала йому про хлопчика-бейсболіста і ніколи-ніколи не розкажу про ту жінку в капелюсі. Бо він перекаже моїм, а в них і так уже вистачає клопоту. Крім того, що вони можуть зробити?
— Давай поки що відставимо це вбік. Хто такий цей хлопчик-бейсболіст?
— Бредлі Тревор. Бред. Інколи він любив одягати на себе кашкет задом наперед і називав тоді його картуз-талісман. Ти знаєш, що це таке?
Ден кивнув.
— Він помер. Вони його вбили. Але спершу вони його мучили. Вони його мучили так жорстоко. — У неї почала тремтіти нижня губа, й одразу ж вона стала на вигляд ближчою до дев’ятирічної, аніж до майже тринадцятирічної дівчинки.
(«не плач, Абро, нам не вільно привертати увагу»)
(«я знаю, я знаю»)
Вона понурила голову, кілька разів глибоко вдихнула і знову подивилася вгору на нього. Очі в неї блищали надто яскраво, але принаймні губи перестали тремтіти.
— Я в порядку, — промовила вона. — Правда. Я просто рада, що тепер не самотня з цим всередині моєї голови.
8
Він слухав уважно, поки Абра переповідала, що вона запам’ятала зі свого першого спіткання з Бредлі Тревором два роки тому. Там було небагато. Найвиразнішим образом з тих, які збереглися в її пам’яті, були перехрещені промені багатьох ліхтариків, що освітлювали хлопчика, котрий лежав на землі. А ще його крики. Вона їх теж пам’ятала.
— Вони мусили його освітлювати, бо робили щось схоже на якусь операцію, — сказала Абра. — Принаймні так вони це самі називали, але насправді вони те тільки й робили, що його катували.
Вона розповіла Дену, як знайшла Бредлі знову на задній шпальті газети «Енністонський шоппер», серед усіх тих інших пропалих дітей. Як вона торкнулася фотографії, щоб з’ясувати, чи зможе ще щось дізнатися про нього.
— Ти так можеш робити? — спитала вона. — Торкатися речей, щоби викликати картинки собі в голові? Дізнаватись про щось?
— Інколи. Не завжди. Колись мені було робити це легше і з більшою певністю, коли я був малим хлопцем.
— Ти гадаєш, я це переросту? Та мені взагалі-то байдуже. — Вона задумалася на мить. — Хоча й не зовсім. Це важко пояснити.
— Я розумію, що ти маєш на увазі. Цю нашу штуку, так? Те, що ми вміємо робити.
Абра усміхнулася.
— Ти точно впевнена, що знаєш місце, де вони вбили цього хлопця?
— Так, і там же вони його й закопали. Навіть поховали разом з ним його бейсбольну рукавицю.
Абра подала Дену блокнотний аркушик. Це була копія, не оригінал. Вона б засоромилася, якби хтось побачив, як вона писала імена хлопців з «Довколишніх», і то не раз, а знову і знову. Навіть те, яким чином вони були вимальовані, тепер здавалося геть хибним, оті великі жирні літери, що мали на меті показати не любов, а любофф.
— Не психуй ти через це, — промовив Ден мимохідь, читаючи написане нею друкованими літерами на аркуші. — Я у твоєму віці так само упадав за Стіві Нікс. А ще за Енн Вілсон із «Серця»[239]. Ти, мабуть, ніколи про неї навіть не чула, вона олд-скульна, але я буквально марив, як би запросити її на п’ятничний танцювальний вечір у Гленвудській молодшій середній школі. Як тобі така дурня?
Вона дивилася на нього, роззявивши рота.
— Дурнувато, але нормально. Найнормальніша річ у світі, тож попустися. І я не піддивлявся, Абро. Воно просто було там. Типу вскочило мені просто в очі.
— О Боже. — Абрині щоки палали яскраво-червоним. — До цього ще звикати й звикати, чи не так?
— Обом нам, дівчинко.
Він знову подивився на аркуш.
ЗАБОРОНЕНА ЗОНА —
ПОСТАНОВОЮ ДЕПАРТАМЕНТУ ШЕРИФА ОКРУГУ КАНТОН
ОРГАНІК ІНДАСТРІЗ
СПИРТОВИЙ ЗАВОД № 4
ФРІМЕН, АЙОВА
ЗАКРИТИЙ ДО НАСТУПНИХ РОЗПОРЯДЖЕНЬ
— Ти це дістала… як? Передивляючись знову і знову? Повертаючи його назад, як кінофільм?
— Напис ЗАБОРОНЕНА ЗОНА прочитався легко, але оте про Органік Індастріз і спиртовий завод — так. А ти не вмієш так робити?
— Я ніколи не пробував. Хіба, може, раз, але, мабуть, не більше.
— Я знайшла Фрімен в Айові в інтернеті, — сказала вона. — А коли пошукала через «Гугл Земля»[240], побачила й ту фабрику. Ці місця там дійсно існують.
Ден знову думкою повернулася до Джона Далтона. Інші в Програмі балакали про Денову дивовижну здатність знаходити загублені речі; Далтон ніколи. Та й не дивно насправді. Хіба лікарі не дають обітницю зберігати конфіденційність, подібно до членів АА? Що у випадку Джона є подвійною запорукою.
Абра говорила:
— Ти міг би зателефонувати батькам Бредлі Тревора, чи не так? Або до департаменту шерифа округу Кантон? Мені б вони не повірили, а от дорослому повірять.
— Гадаю, міг би.
Але ж, звісно, людина, що знає, де закопане тіло, автоматично потрапляє на чільне місце в списку підозрюваних, тож якщо він за це візьметься, то робити це треба якимсь дуже-дуже обережним способом.
«Абро, у яку ж халепу ти мене втрутила».
— Вибач, — прошепотіла вона.
Він поклав долоню на її руку і легенько потиснув.
— Не жалкуй. От цього ти не мусила чути.
Вона напружилася.
— О Боже, сюди йде Івонна Страуд. Вона вчиться зі мною в одному класі.
Ден поспішливо прибрав свою руку. Він побачив товстушку з каштановим волоссям, приблизно Абриного віку, яка наближалася до них по тротуару. На спині вона несла рюкзак, а до грудей притискала зім’ятий пружинний блокнот. Очі в неї були яскравими й допитливими.
— Вона захоче дізнатися про тебе геть усе, — сказала Абра. — Я не перебільшую, саме все. І вона язиката.