Доктор Сон - Кінг Стівен. Страница 85

Абра усміхнулася. Цю її усмішку Ден уже бачив раніше. Це була її лиха усмішка. Він загадався, чи не передумали б оті з Правдивого Вузла, якби знали, що їхня ціль має таку усмішку в своєму репертуарі.

— Добре, — промовила вона. — Добре.

— Абро? — Дейв виглядав спантеличеним і трохи наляканим. — Що?

Абра проігнорувала батька наразі. Заговоривши натомість до Дена.

— Вони заслужили на таке за те, що вони зробили хлопчику-бейсболісту.

Вона витерла собі рот складеною в чашечку долонею, ніби хотіла стерти ту усмішку, але коли прибрала руку, усмішка залишилась на місці, крізь стоншені губи проглянули вершечки її зубів. Вона стиснула пальці в кулак.

— Вони заслужили на це.

Частина третя

Справи життя і смерті

Розділ тринадцятий

Клауд-Геп

Відділення поштової служби «І-Зі» містилося на торговій вуличці, між «Старбаксом»^[334] і «Автозапчастинами О’Рейлі»^[335]. Крук зайшов туди скоро після 10:00, показав своє посвідчення на ім’я Генрі Ротмена, розписався за посилку завбільшки як взуттєва коробка і з нею під пахвою вийшов надвір. Попри кондиціоноване повітря, у «Віннебаго» густо тхнуло запахом хвороби Баррі, але вони якось звикли і майже його не відчували. На коробці малася зворотна адреса якоїсь компанії з постачання сантехнічного обладнання у Флашингу^[336], Нью-Йорк. Там насправді існувала така компанія, але до цієї посилки вона стосунку не мала. Крук, Зміїне Жало і Джиммі Арифметика дивилися, як Горіх розрізає липку стрічку своїм швейцарським армійським ножем і розтуляє стулки. Він витяг амортизаційну прокладку з дутого поліетилену, потім подвійний шар вати. Під усім цим, у пінопласті, містилася велика, без жодних написів, пляшка з солом’яного кольору рідиною, вісім шприців, вісім дротиків і якийсь немудрящий пістолет.

— Свята срака, та цього достатньо, щоби весь її клас відправити у Середзем’я^[337], — промовив Джиммі.

— Роза ставиться з великою повагою до цієї маленької chiquita^[338], — сказав Крук. Він дістав з пінопластового гнізда пістолет-транквілізатор, роздивився його, поклав назад. — І ми також будемо так ставитися.

— Круче! — голос у Баррі звучав замулено, хрипко. — Іди-но сюди!

Крук залишив вміст коробки на Горіха і пішов до чоловіка, що пітнів на ліжку. Баррі покрився вже сотнями яскраво-червоних плямок, його запухлі очі ледь відкривалися, жмут волосся прилип йому до лоба. Крук відчував, як від нього пашить гарячкою, але Хінець виявився збіса значно міцнішим за Діда Фліка. Він усе ще не зациклювався.

— З вами, хлопці, все гаразд? — запитав Баррі. — Нема гарячки? Нема цяток?

— Ми в порядку. Не переймайся нами, тобі треба відпочивати. Може, поспати трохи.

— Висплюся, коли помру, а я поки ще не мертвий, — спалахнули очі Баррі в червоних прожилках. — Я її вчепив.

Крук, не роздумуючи, ухопив його за руку, тільки нагадав собі, що треба її потім помити гарячою водою з великою кількістю мила, а потім загадався, яка з цього може бути користь. Вони всі дихають одним із ним повітрям, всі по черзі допомагають йому з горщиком. Їхні руки постійно всього його торкаються. — Ти знаєш, котра з тих трьох дівчат вона? Ти дізнався її ім’я?

— Ні.

— Вона знає, що ми їдемо по неї?

— Ні. Перестань ставити запитання і дай мені тобі розказати, що я вже знаю. Вона думає про Розу, саме тому я у неї поцілив, але вона не думає про Розу за іменем. «Жінка у капелюсі з одним довгим зубом», — так вона її називає. Ця дитина… — Баррі відхилився вбік і прокашлявся у вологу хустинку. — Ця дитина боїться її.

— Вона й мусить боятися, — похмуро промовив Крук. — Щось іще?

— Сендвічі з шинкою. Фаршировані яйця.

Крук чекав.

— Я поки ще не певний, але мені здається… вона планує пікнік. Можливо, зі своїми батьками. Вони збираються на… іграшковий потяг? — Баррі насупив брови.

— Який іграшковий потяг? Де?

— Не знаю. Підвезеш мене ближче, й дізнаюся. Я певен, що дізнаюся. — Пальці Баррі крутнулися в руці Крука і раптом сильно, ледь не боляче її здавили. — Вона, можливо, буде здатна допомогти мені, Татку. Якщо я зумію протриматися і ти її вхопиш… завдаси їй болю достатньо, щоб вона видихнула трохи духу… тоді, може…

— Можливо, — сказав Крук, але, коли подивився вниз, він побачив — лише на секунду — кісточки в чіпких пальцях Баррі.

Абра була надзвичайно тихою в школі тієї п’ятниці. Нікому там це не здалося дивним, хоча зазвичай вона була жвавою і балакучою цокотухою. Того ранку її батько зателефонував шкільній медсестрі й попрохав її, чи не передасть вона вчителям, щоб не навантажували зайве Абру. Вона захотіла піти до школи, але напередодні вони отримали недобрі звістки про прабабусю. «Вона вже відходить», — сказав Дейв.

Медсестра відповіла, що вона розуміє і передасть прохання.

Що робила Абра насправді того дня, це концентрувалася на тому, щоб перебувати одночасно у двох місцях. Це як одночасно гладити себе по голові й плескати по череву: важко спершу, але не дуже, щойно ти призвичаїшся.

Частина її мусила залишатися в її фізичному тілі, відповідаючи на спорадичні запитання в класі (ветеранка у підніманні рук з першого класу, сьогодні вона дратувалася, якщо її викликали, коли вона сидить собі спокійно, акуратно склавши їх перед собою), балакаючи з подружками на обідній перерві й питаючись у тренера Ренні, чи можна їй сьогодні замість спортзалу натомість піти до бібліотеки. «У мене болить живіт», — сказала вона, що жіночим кодом молодшої середньої школи означало «у мене той період».

Такою ж тихою вона залишалася після школи вдома в Емми, але там це не становило великої проблеми. Емма походила з книголюбивої родини, і зараз вона вже втретє перечитувала «У вогні»^[339]. Абру намагався розговорити містер Дін, коли повернувся з роботи, але й він затих і занурився в останнє число «Економіста»^[340] після її односкладових відповідей і застережного погляду своєї дружини.

Абра ледь усвідомила, коли Емма відклала свою книжку і спитала в неї, чи не бажає вона вийти надвір, бо більша її частина перебувала з Деном: бачила його очима, торкалася його руками й ногами важелів і педалей у кабіні маленького локомотива «Гелен Рівінгтон», відчувала смак сендвіча з шинкою, який він їв, і лимонаду, яким його запивав. Коли Ден говорив до її батька, насправді це говорила Абра. А щодо доктора Джона? Він їхав у самому кінці потяга, тож відтак не було там ніякого доктора Джона. Тільки двоє їх у кабіні — єднання батька й дочки на хвилі поганих звісток про Момо, рідних, як і мусить бути.

Раз у раз вона думками поверталася до жінки в капелюсі, тієї, що катувала хлопчика-бейсболіста, поки він не помер, а потім злизувала його кров своїм жадібно викривленим ротом. Абра не могла цьому запобігти, але не думала, що це має якесь значення. Якщо до неї торкається зараз своїм розумом Баррі, її страх перед Розою не мусить його дивувати, хіба не так?

Вона здогадувалася, що їй навряд чи вдалося б обдурити локалізатора Правдивого Вузла, якби той був здоровим, але Баррі був серйозно хворим. Він не дізнався, що Абра знає ім’я Рози. Він навіть не замислився, чому дівчинка, чий вік дозволить їй отримати водійські права тільки у 2015 році, веде зараз Тінітавнський потяг крізь ліси на захід від Фрейжера. А якби таке запитання й спало йому на думку, він, певне, припустив би, що насправді той потяг не потребує машиніста.