Доктор Сон - Кінг Стівен. Страница 87

Абра сказала, що вони зупинилися в місті, яке називається Старбридж (Ден не сумнівався, що вона має на увазі Стербридж), і там з’їхали з платної автомагістралі, рухаючись далі другорядними дорогами в напрямку яскравого сигналу її свідомості. Пізніше вони зупинилися пообідати в придорожньому кафе, їли не поспішаючи, розтягуючи фінальний відрізок своєї подорожі. Вони знали, куди їде зараз вона, і щиро бажали, щоб вона туди дісталася, бо Клауд-Геп відлюдна місцина. Вони вважали, що таким чином вона полегшує їм їхню роботу, ну то й гаразд, але її робота була делікатною, чимсь на кшталт телепатичної лазерної хірургії.

Був один тривожний момент, коли порнографічний сюжет заповнив мозок Дена — той груповий секс біля басейну — але він зник майже одразу. Він подумав було, що ненароком зазирнув до її підсвідомості, де — якщо вірити доктору Фройду — ховаються всі наші примітивні бажання. То було припущення, про яке він міг би пошкодувати, але аж ніяк не ганити себе через нього; він давно навчився не встромляти свого носа до найприватніших чужих справ.

Ден тримав штурвал «Ріви» однією рукою. Інша була на облізлому хутрі м’якого кролика, що лежав у нього на колінах. Обабіч пропливав густий ліс, який вже почав пломеніти серйозними кольорами. На сидінні праворуч — так званому провідницькому — джеркотів Дейв, розповідаючи своїй доньці сімейні історії, танцюючи на кістках принаймні одного скелета з родинної шафи.

— Коли вчора вранці зателефонувала твоя мама, вона сказала мені, що в підвалі будинку Момо зберігається певна скриня. Позначена іменем Алессандра. Ти знаєш, хто це така, авжеж?

— Бабуся Сенді, — промовив Ден. Боже, в нього навіть голос звучить вище. Молодше.

— Саме так. Ну, є дещо, чого ти, мабуть, не знаєш, і в такому випадку ти цього від мене не чула. Гаразд?

— Так, тату. — Ден відчув, як кутики його губ викривляються догори, десь там, далеко звідси. Абра усміхалася, дивлячись на літери, які їй наразі дісталися в скреблі: БОРЗІЙ.

— Твоя бабуся Сенді закінчила Університет штату Нью-Йорк в Олбані^[344] і проходила педагогічну практику в якійсь підготовчій школі, розумієш? Десь у Вермонті, чи в Массачусетсі, чи тут, у Нью-Гемпширі, я забув, де точно. Десь посередині свого двомісячного терміну вона взяла й звільнилася. Хоча якийсь час ще залишалася у тій місцині, можливо, займалася якоюсь тимчасовою роботою, офіціанткою чи ще кимсь, але точно відвідувала багато концертів і вечірок. Вона була…

(«дівчиною, з якою приємно провести час»)

Це повернуло на думку Абрі тих трьох секс-маніяків біля басейну, що лизалися й прицмокували під старозавітну музику диско. Беее. Дехто має вельми дивні уявлення щодо приємного проведення часу.

— Абро? — це була місіс Дін. — Твоя черга, серденько.

Якщо їй доведеться підтримувати це надто довго, у неї станеться нервовий зрив. Значно легше їй було б робити це вдома, самій. Вона навіть була запустила таку ідею батькові, але він і слухати про таке не схотів. Ні та й годі, навіть під наглядом містера Фрімена.

Вона скористалась чиєюсь чужою літерою Й на дошці й виклала ЗБІЙ.

— Дякую, Аббочко, я теж сюди піду, — сказала Емма. Розвернувши дошку, вона почала її вивчати пронизливим поглядом із вартим випускного іспиту зосередженням, яке триватиме щонайменше хвилин п’ять. Можливо, навіть десять. А потім викладе щось абсолютно калічне, типу БІК або ЛОБ.

Абра повернулася до «Ріви». Те, що розповідав там батько, було доволі цікавим, хоча вона вже знала про все це набагато більше, аніж він собі уявляв.

(«Аббі? Чи ти…»)

— Аббі? Чи ти слухаєш?

— Звичайно, — відповів Ден. «Мені тільки треба взяти невеличкий тайм-аут, щоби викласти слово». Це цікаво.

— Отже, Момо в той час жила на Мангеттені, і коли Алессандра у липні того року приїхала до неї в гості, вона вже була вагітною.

— Вагітною мамою?

— Саме так, Абба-Доцю.

— Тож мама народилася поза шлюбом?

Тотальне здивування, либонь, лише на крихту надто фальшиво наївне. Ден у своїй химерній ролі учасника і водночас підслуховувача діалогу зрозумів дещо, що здалося йому зворушливим і заразом ніжно-кумедним: Абра чудово знала, що її мати незаконнонароджена. Люсі їй про це розповіла ще рік тому. Те, що Абра робила зараз, було дивним, але правдивим — вона оберігала невинність свого батька.

— Так і є, серденько. Але це не злочин. Подеколи люди потрапляють … ну, я не знаю, як сказати… у бентежні ситуації. Сімейні дерева вирощують на собі дивовижні гілки, і нема причин, щоб тобі про це не знати.

— Бабуся Сенді загинула за пару місяців після того, як народилася мама, так же? В автокатастрофі.

— Так і є. Люсі того дня залишили на Момо, а закінчилося це тим, що вона її виростила. Ось де причина того, що вони такі близькі й чому старіння й хвороба Момо так важко сприймаються твоєю мамою.

— Хто був той чоловік, від якого завагітніла бабуся Сенді? Вона коли-небудь казала?

— Як тобі сказати, — мовив Дейв, — це цікаве питання. Якщо Алессандра бодай колись і розповідала, Момо про це ніколи не розводилася. — Він показав рукою вперед, на просіку в лісі. — Дивися, серденько, ми вже майже на місці!

Вони проїжджали повз щит з написом:

КЛАУД-ГЕП. ПІКНІКОВА ГАЛЯВИНА. 2 МИЛІ.

Ватага Крука зробила коротку зупинку в Енністоні, щоб заправити «Віннебаго», але на Нижній Головній вулиці, десь за милю від Ричленд-корт. Коли вони виїжджали з міста — тепер за кермом сиділа Зміїне Жало, а в DVD-плеєрі крутилася епічна картина «Свінгерський дамський клуб» — Баррі покликав до свого ліжка Джиммі Арифметику.

— Вам, хлопці, варто піддати газу, — сказав Баррі. — Вони вже майже на місці. Це місце зветься Клауд-Геп. Я вже вам це казав?

— Так, казав, — Джиммі мало не поплескав Баррі по руці, але вчасно схаменувся.

— Вони ось-ось вже розстелять свою пікнікову скатертину. От тоді-то вам їх і треба запопасти, поки вони там сидітимуть і їстимуть.

— Так ми і зробимо, — пообіцяв Джиммі. — Встигнемо вичавити з неї достатньо духу, щоб допомогти тобі. Роза не заперечуватиме.

— Вона б ніколи не була проти, — погодився Баррі, — але для мене занадто пізно. А от для тебе, можливо, ні.

— Га?

— Подивися на свої руки.

Джиммі подивився і побачив перші плямки, що розквітли в нього на ніжній білій шкірі нижче ліктів. Червона смерть. У нього пересохло в роті від їх вигляду.

— О Боже, я вже йду, — простогнав Баррі, і раптом його одяг спав на тіло, якого там більше не було. Джиммі побачив, як він ковтає… і враз його горло пропало.

— Посунься, — сказав Горіх. — Пусти мене до нього.

— Йо? Що ти збираєшся робити? Він спікся.

Джиммі пройшов уперед і впав у пасажирське крісло, звільнене Круком.

— Їдь по шосе 14-А понавкруги Фрейжера, — сказав він. — Це швидше, ніж через центр міста. Там ти потрапиш на Сако-рівер-роуд…

Зміїне Жало постукала пальцем по Джи-Пі-Ес:

— Маю тут все це запрограмоване. Ти вважаєш, що я сліпа чи просто дурепа?

Джиммі її майже не чув. Єдине, що він розумів: він не може померти. Він ще занадто молодий, щоб помирати, тим більше з усім цим неймовірним комп’ютерним прогресом просто зразу за обрієм. А думка про зациклення, про нищівний біль кожного разу, як повертаєшся назад…

Ні. Ні. Абсолютно ні. Неможливо.

Надвечірнє сонце скоса зазирало у великі передні вікна «’Баго». Гарне осіннє світло. Осінь була улюбленою порою року Джиммі, і він мав намір залишатись живим і подорожувати з Правдивим Вузлом, коли вона настане знову. І знову. І знову. На щастя, він зараз із правильним гуртом, щоби це собі забезпечити. Татусь Крук хоробрий, винахідливий, хитромудрий. Правдиві потрапляли в халепи й раніше. Він витягне їх і з цієї.