Нація - Матиос Мария Васильевна. Страница 24

Раз.

Удруге.

Глуха луна вдарила в скалу й вернула назад.

Корнелія кинулася до бесагів. Усе на місці, крім харчів і двох капелюхів. Дзеркальце з фарбованим півнячим пером блиснуло в траві.

Доходило туго, але цілком ясно: Коляй з Юрком лишили її саму. Вовкам, ведмедям, мисливцям у погонах.

Не може бути! Вони десь тут…

— Коляю-ю-у-у! — не криючись, гукнула щосили.

— ю-у-у… — озвалася скала.

її болів низ живота й не слухали руки. Серце гупало на весь ліс. Кожна крапля роси, що падала з дерев, дзвеніла, як цвях об домовину.

— Юрку-у-у! — кричала, тримаючись за бука. — Юрку-у-у…

Настав ранок. Зійшло сонце, а з ним — зійшла роса з дерев і трави. А Корнелія лежала долілиць, обіймаючи обома руками пожухлу з учорашньої ночі папороть. Сьогодні папороть із пахучого зілля зробилася сухою триною без запаху, що кришилася від дотику.

Вона знову хотіла кричати на весь ліс, на всі гори. Стати отак на найвищій точці скали — й ридати й трембітати, щоб її почув іще хтось, окрім гука.

Та великий жах прицвяшкував до землі намертво, що вона ладна отут запастися, увійти, як колись увійшла в землю ота нещасна Анна під Вашківцями, й ту гору люди назвали Анниною. Анна запалася в землю, тікаючи від переслідування турків-татарів, а вона, Корнеля, злилася б зараз із оцією кам'янистою землицею від жалю й розпуки: її зрадили свої.

Могла сподіватися будь-чого, лише не такої ганебної втечі побратимів. Після трьох років обіймів зі смертю, великих утрат і розчарувань — і, милостивий Боже, після вчорашньої ночі зі слідами її чесного дівоцтва…

Добре, Юрко… Ті буковинці такі хитрі, що самі себе би перехитрили. Але Коляй… Навіть коли він не погоджувався на її план, треба було відкрито сказати: «Йди, дівко, своєю дорогою». Ні, він добре знав, що мусив би в усьому слухати Корнелію, бо вона лишилася за старшу.

Але хто сказав, що він повинен був обов'язково пристати на її план? Утрьох могли придумати щось більш надійне. У них була сьогоднішня свята неділечка, ціла ніч. Хіба до голови не прийшло би що розумне, коли її легенда така смішна й нікудишня?

Господи, за що ти так караєш тоді, коли кари не сподіваєшся? Чим я так прогнівила тебе, Господи? Недоношеним до вівтаря дівоцьким вінком?!

А коли б мене були вбили чи зґвалтували ті, не наші, — це було б угодно тобі, Господи?

Коли б я вмерла, так і не спізнавши навіть такої дрібки радості, ти був би щасливий?

Але ж я спізнала цю радість з тим, з ким хотіла.

Хіба тобі цього мало, Боже?

І враз страшна думка забилася в скроні: а що, як він пішов привести емґебістів?! Купити собі життя її смертю?!

Ні, все що завгодно, лише не це. Дала би голову на відгин, що Коляй на зраду не годен.

А це хіба не зрада?! Не більша зрада від будь-якої іншої? Якої ще зради треба, коли вона мало не їсть траву від нерозуміння й болю, а вони десь, може, зараз миють їй кістки чи дають ногам поля на Буковину? Хіба вона була б тягарем у дорозі? Та вона на собі винесе ще будь-якого хлопа!

А може, Коляй піддався отому бессарабіянинові «Грибові». Але ж і «Гриб» розумний: знає, що йому місця в горах нема. Він мусить іти в свою Буковину. То чому погордував Корнелією? Він її не перший раз знає, хіба вона коли його лишила в трудну годину?

З усієї сили трималася руками за жухлу траву, неначе за власне волосся, й підвивала зраненою звіриною.

їй іншого виходу не було: або чекати облавників, або пробиратися на ту осоружну тепер їй Буковину.

Але як? Скоро сонце стане в полуднє.

…ЗА ДЕНЬ КОРНЕЛІЯ пройшла троє сіл.

Перше село минула, не заходячи в жодну хату: не мала би сили ані брехати, ані чинитися, що справді кличе на весілля.

Била суху порохняву дорогу між горами й думала, думала.

Людей траплялося мало: хто городи копав, хто в полонинах отаву косив. Хіба що діти йшли від школи, то кричали навздогін: «Весілє, весілє, а дід бабу віддає».

Дивилася собі під ноги й чула, як одна-єдина думка свердлить мозок: чому вони її лишили, не сказавши ані словечка? Утекли, як останні боягузи? Хіба вона їх на ланцюгах тримала? Як можна було так зробити з нею без попередження?

Зупинилася на третьому селі. Ґаздиня, що дала ночівлю, була мовчазною старшою жінкою з глибокою складкою впоперек чола. Корнелія сподівалася, що вона не розпитуватиме ні про що. Але пані Ксеня виявилася занадто цікавою.

Як лише повкладалися спати, господиня заговорила в потемках без перепочинку:

— Чуєш, дружко, а що, той Федуняк віддає доньку туди, у Волохію? Не могли знайти свого, гуцула? Таже Федуняк колись був ґазда на всі гори, а таке дурне позволив дівці! Кажуть, що тоті бессарабіяни — страшенно скупий народ, а їх жінки дома лиш у чорних спідницях ходять і з головами, перев'язаними білими рушниками — намітками. Не знаєш, то правда?

— Не знаю, — сонно відповіла Корнелія.

— А що, молодий уже тут чи ще має приїхати з долу? А то правда, що Федуняк аж дві свині на весілля ріже? Якось-то казали, що Василинка проколола ногу на дріт іржавий, то мало не затроєння крові мала, що вже весілля могло ся перенести. Видко, загоїлася їй нога.

— Загоїлася, — в тон повторила Корнелія, прикинувшись, що спить.

Тим часом сон покинув її остаточно.

Де той Федуняк, а де ця Ксеня, — а все знають люди без поштаря!

То вона хоче пройти непоміченою через пів-Гуцулії? І щоби ніхто не впізнав Корнелію Данилюк із Брустурів, що пішла до лісу в ніч, коли облавники підпалили батьківську хату разом із трьома лісовими опришками, що вечеряли в них удома?! Вона якраз була в виходку, коли почула стрільбу, та так там і пересиділа до ночі, поки не втекла в ліс.

Але ні! Хто її може знати зі сторонського люду? Лиш ті, кому вона послання своїх провідників носила. А їх уже більше нема, ніж є.

А хто лишився невбитий і невивезений — затаївся як щур під підлогою. Такий не викаже. Ні, вона викрутиться.

— Пані Ксеню, — сказала вранці, поправляючи у дзеркальці весільний віночок і шкіряні пейсики на кептарі, — в них там, у Бессарабії, свої звичаї, у нас — свої, але бере волох Василинку — то й добре. Він по-нашому говорить. Значить, наш чоловік. А Федуняк, окрім свиней, ще й теля ріже. Так що піду я далі. Бо дорога не є близька, а я людей не всіх знаю, питати мушу.

Ксеня прибирала зі столу залишки нехитрої вранішньої їжі й дивилася на Корнелію з неприхованим захватом.

— Нівроку, яка'їсь файна! На тобі, дівко, часник у пазуху, аби, боронь Боже, не зурочив хто по дорозі. Та вже й собі думай про пару. Вже давно пора. Чи тоті парубки більма на очах мають? А ти чия будеш? — запитала раптово, перескочивши з думки на думку.

— Я з Жаб'я родом. Сирота. А в Кутах служила по людях, то й потоваришувала з Василинкою.

— А багато дружок Василинка кликала?

Цього Корнелія не знала, як не знала багато

іншого.

— Та ви знаєте, скільки в нас кличуть, — непевно відповіла. — Часом і до десять буває. Я пішла просити гостів у найдальші села першою, то вже й не знаю, але дружок буде багато. Це точно.

— Хоч ти мене й не просила на весілля, та хочу перев'язати тебе оцим рушником, — якраз маєш уже два рушники, — щоби люде виділи, що ґаздівська дитина, хоч і сирота, до ґаздів кличе. Щасливої дороги, донцю! І весело опровадити вам тоту забаву. Най молоді жиють багато, а родичі най мають від них утіху, — із такими словами стара Ксеня перев'язувала навхрест Корнелині груди рушником і випроваджувала аж на дорогу.

…Повертала до людей випити води, пересидіти дощ чи сонце, просто перевести дух — і знову нанизувала дорогу.

У середу до Старих Кутів лишалося троє останніх сіл. Вже подумувала скинути із себе весільні одежі й далі йти, як доведеться. Чим ближче до весілля — тим ставало небезпечніше. Але йшла, відтягуючи до останнього своє рішення. Не так то просто перейти ту тоненьку кладочку на Вижницю. Вони також не дурні: знають, що багато хто з галицьких лісів пробирається на Буковину через Кути. Так що краще поки що йти в весільному.