Нація - Матиос Мария Васильевна. Страница 26

Це був смертельний удар! Господар сказав уголос те, про що вона вже здогадалася. Але в неї була надія, що він промовчить!

Корнелія заговорила швидше, ніж додумала до кінця:

— А що в цьому лихого? Я вже два дні, як зі Старих Кутів, мене послали по найдальших селах. Певно, домашні побоялися, що не встигну вчасно всіх гостів обійти й закликати. То й пішла пані молода по близьких людях. Вам лише гонор від того, що два рази кликані на весілля. Ви ж знаєте, що молода сама обходить найповажніших своїх гостів. А ви такий поважний чоловік, то що тут дивного, що вам великий гонор роблять? Тіштеся, а не дивуйтеся!

У хаті стало тихо.

Старший офіцер, що стояв у дверях, підійшов до Корнелії, взяв за підборіддя й підвів лице догори. Він довго, дуже довго мовчки дивився їй в очі.

Дивилася в очі йому й Корнелія. Вона запам'ятала, що вони в нього були кольору горіхового листу.

— Хорошо врьот, сучка… — тепер уже чухав потилицю молодший офіцер. — Но ми імєєм возможность провєріть.

— Зачєм тебе ето? — перебив його старший і першим вийшов на ґанок.

— Не порть людям свадєбноє настроєніе. Іскать слєдуєт гдє-то поблізості, но ето должни бить мужчіни.

Військові говорили голосно, так що було чути кожне слово.

— І нє цепляйся ти к дєвкє. Та, что ми іщєм, постарше, і она ушла с бєспалим. Ти же чітал донєсєніє, свєдєнія точниє. Оні должни ідті втройом. Третій, Бєрьоза ілі кто-то другой, но обязатєльно втройом. Ето условіє провода.

Молодший стояв і мовчав. Мовчав він довго. А потім затято сказав:

— Но я всьо равно хочу удостовєріться.

— Нєт вопросов. Но только так, чтоби нє задєть чувства етого Фєдуняка. Он к нам болєє-мєнєє лоялєн.

— Сєйчас нєвєста будєт возвращаться назад, і всьо станєт ясно.

Двоє військових пішли до хвіртки.

— Побудь, красавіца, в хатє часок-другой. Отдохні! — крикнув, обернувшись, старший офіцер.

ПЕРШЕ, ЩО ЗРОЗУМІЛА КОРНЕЛІЯ, — їх усіх хтось продав! Чи то свій, чи засланий — але продав. Хтось усе знав, знав і доніс, що вони втрьох, обов'язково втрьох повинні покинути терен. Знав, що їх є троє й межи ними — жінка.

Та ніхто не знав, що її зрадять двічі.

Корнелія зрозуміла, що зустріч із Василинкою до очей — єдиний її козир і шанс. Але тут сподіватися лише на пана Бога — мало.

Поки ці два не оговталися, поки один із них трохи м'якший…

— Чого ти мучишся, зозулько? — запитав раптом господар, про якого Корнелія встигла забути.

Вона здригнулася. «Зозулька» не віщувала нічого доброго. Але випалила майже без роздумів:

— Я не дружка.

— Це я знав від самого початку. У Федуняків деревце вбране інакше. Та й двох деревців у молодої не буває. Кажи, що хочеш, поки я не передумав, — зашептав коло самого вуха. — Лиш не проси багато, — мені вже раз пальці в двері клали. Другий раз не витримаю. А Василинка з трьома дружками пішла в Ріжі. Зараз десь буде вертатися.

Корнелія пожалкувала, що так необачно призналася першому стрічному. Та пізно відступати. Дивлячись в очі господареві, тихо сказала:

— Як можете, перестріньте Василинку й скажіть, що я у вас і я — її старша дружка.

— Хто ти?

— Корнелія Данилюкова. Вона мене знає.

Господар мовчки вийшов.

За якусь хвильку він відкривав хвіртку й виводив на вулицю корову.

— Цим кавулям по три рази на рік бугая хочеться, — вклонився, знімаючи капелюха перед ґаздинею, що несла на коромислі відра з водою.

— Ая, ая, — відповідала, всміхаючись, молодиця, — а ми подеколи дивуємося, що деяким ґаздиням також густо тої справи багнеться.

Час зупинився й життя стало. Корнелія сиділа на лавці в світлиці — а навколо нічого не відбувалося. Хіба що дзижчали мухи над покроєними на сушку яблуками й грушками, а в сусідньому дворі цяхкотів песик.

Солдатів коло народного дому поменшало, а ті, що лишилися, грали в карти. Два офіцери сиділи на криничному цямринні — їли сливки.

Корнеля сховала на печі деревце, прикривши його килимом із ліжка, й сіла біля вікна, не спускаючи очей з вулиці й хвіртки.

Вона могла би втекти через задній двір. Але як далеко втече? Якщо цей господар, що сам зголосився допомогти їй, не є фальшивий, вона має шанс. А як побоїться й пішов з хати тільки задля того, щоб не бути свідком, — ну, то що… Людина слабка. її за це винуватити не можна. Коляя вона винуватить. А на цього ґазду, як він її навіть зрадить, Корнелія лихого серця мати не буде. Він їй нічого не винен. Він тепер залежний тільки від своєї совісті.

Вона дивилася в вікно, коли в хвіртці показалася Василинка з трьома дружками. Дружка, яка йшла останньою, несла деревце, прибране самими лише білими паперовими квітами. Поруч із молодою ступав старший офіцер, притримуючи її за лікоть.

Корнелія чула їхню розмову.

— То я вам кажу, пане-товаришу, що цього ґазду ми сьогодні кликали, але як ви так просите зайти до нього ще раз, то чого би не зуважити вашу волю?

— Ми для вас тут одну приємність маємо, пані молода, — відповідав тепер уже по-нашому офіцер, чим дуже здивував Корнелію.

— То є дуже файно! — й Василинка ступила на ґанок услід за офіцером.

Дружки лишилися на подвір'ї. Корнелія не встигла ні злякатися, ні почервоніти, як почула через поріг:

— О! Я шукаю свою дружку, а вона собі з паном-товаришем офі-і-іцером жартує!

Василинка зробила наголос на букві «і», і слово вийшло довге й поважне — «офі-і-іцер».

Офіцер почергово дивився то на дружку, то на молоду, а потім розвів руками:

— Я знав, пані молода, що вам буде приємно так несподівано побачити тут панночку…

— Корнелію, — одночасно промовили обидві, й усі троє натягнуто засміялися.

— Чи не скоїла чого тут без мене моя пані дружка, пане-товаришу офіцер, — Василинка знову робила наголос на «і», — що ви так ретельно опікуєтеся нею?

— Ні-ні, просто ваше весілля співпало з деякими нашими операціями. Ото лише й усього. А ми повинні захищати невинних. Так що пробачте: служба.

Офіцер знову дивився в очі Корнелії, ніби намагався сказати лише щось їй одній.

Вона опустила погляд.

Василинка, не довго думаючи, стала перед офіцером, побожно склавши перед грудьми долоні, неначе збиралася молитися до образу:

— Просили тато-мама, і я вас дуже ґречно прошу, аби ви були такі ласкаві прийти до нас завтра на весілля.

Ступила крок до офіцера й Корнелія:

— Просить пані молода, і я вас дуже файно прошу…

У КОМОРІ ГУСТО ПАХЛО весільними наїдками.

З дерев'яних корит ошкірювалася буженина й салтисони;

прив'язані до бантин будзи овечого сиру звисали з-під стелі;

в пузатих бочках чекала свого часу квашена капуста з опеньками;

а на дерев'яних полицях упереміш із бербеницями з гуслянкою й ґарцями зі сметанами темніли круглі боки медівників і пампушок, фаршированих сливовим повидлом.

Під лавками звивалися підгорілі завиванці,

а з глиняних мисок поблискували масні холодці.

Корнелія, обіперта на бочку із солониною, слухала Василинку.

Василинка сердито виказувала притишеним голосом:

— Ти розумієш, що нам буде, якщо хтось усю цю брехню розкриє?!

— Але ж я не мушу йти з тобою до вінчання до церкви й не мушу сидіти за весільним столом! Можу прикинутися, що мене зурочили, й не показуватися на люди ціле весілля. А як хтось захоче перевірити, чи я не втекла, то я є тут, лежу наврочена… воду можна відгасити…

— Добре тобі говорити, Корнелю, — дещо примирливо сказала Василинка. — А те, що сторонські люди прийдуть із молодим, ти подумала? Боже борони, ще щось заколотиться, то вони втечуть і забудуть, що молода ся лишила без молодого. Я не знаю… Ти мені хоч і товаришка була, але тепер хочеш таке від мене, що я не можу. Я й так признала в тобі дружку. Ти не знаєш, як мені було, коли Гаврило сказав, що ти в нього в хаті, а з тобою — емґебісти…

— Василинко… — нарешті відважилася й Корнелія. — Я розумію, що прошу велике, дуже велике, але ти одна мене можеш вирятувати. Тато тобі не відкаже. А я тобі не забуду.