Країна розваг - Кінг Стівен. Страница 23

Ми зайшли в хол, яким розлягалося відлуння записаних на плівку зловісних смішків та пронизливих криків. Єдину сталеву рейку і чорну пащу тунелю трохи віддалік освітлювало пульсування червоного світла. З глибини долинав гуркіт, там спалахувало світло і лунали крики. Не записані — справжні. Здалеку вони не здавалися особливо радісними, але, напевно, то було хибне враження. Деякі з них, принаймні, були веселими.

До нас підійшов Едді Паркс, господар «Дому жаху» та бос команди «Доберман». На руках у нього були сирицеві рукавички, а на голові — собакепка, така стара, що вже втратила колір (хоча щоразу, коли пульсувало червоне світло, вона забарвлювалася в криваво-червоний). Едді зневажливо пхикнув:

— Мабуть, у вас збіса нудний вихідний.

— Хотіли глянути, як живе інша половина людства, — сказав Том.

Ерін обдарувала Едді найсліпучішою усмішкою. Але марно старалася.

— Троє в одному вагончику, я так собі думаю. Цього хочете?

— Так, — підтвердив я.

— Я не проти. Тільки пам’ятайте, що правила для всіх одні, вас це теж стосується. Тримайте свої кляті руки у вагончику.

— Так, сер! — вигукнув Том і легенько відсалютував. Едді глянув на нього так, наче перед ним був новий, досі не відомий підвид жука, і пішов до свого пульту керування, що складався з трьох ручок перемикання, які стирчали з трибуни по пояс заввишки, та ще кількох кнопок, підсвічуваних лампою на шарнірному кронштейні, яку нахилили низенько, щоб вона відкидала якомога менше не надто примарного білого світла.

— Приємний дядько, — промимрив Том.

Ерін узяла під праву руку Тома, під ліву — мене і притягла нас поближче.

— Цікаво, він хоч комусь подобається? — і собі пробурмотіла вона.

— Ні, — відповів Том. — Навіть у його команді. Двох він уже попер з роботи.

Решта нашої групи підтягнулася, коли прибув поїзд, повен ховрашків. Усі сміялися, крім кількох дітлахів, які плакали. Їхнім батькам, певно, треба було взяти до уваги попередження й вийти з галереї. Ерін запитала в однієї дівчини, чи було страшно.

— Найстрашніше було втримати його, щоб не розпускав руки, — відповіла та й радісно вереснула, коли хлопець спершу поцілував її в шию, а тоді потягнув у бік галереї.

Ми сіли у поїзд. Трьом у вагончику, спроектованому для двох, було надзвичайно тісно, і я дуже відчував, як стегно Ерін притискається до мого, а груди труться об мою руку. І зненацька відчув дуже навіть приємний дрож унизу. Я міг би впевнено стверджувати, що (не беручи до уваги фантазії) більшість чоловіків від підборіддя й вище моногамні. Проте нижче пряжки пояса в них розгнузданий коняка, якому на це насрати.

— Руки у вагооончики! — кричав Едді Паркс до-смерті-знудженим монотонним голосом, повною протилежністю до радісного заклику Лейна Гарді. — Руки у вагооончики! Дітей, нижчих за три фути, садіть на коліна чи вилазьте з вагооончика! Сидіть спокійно, опускається штааанга!

Опустилися й брязнули запобіжні перекладини, і кілька дівчаток підготовчо скрикнули. Прочищали голосові зв’язки перед аріями у темних коридорах, так би мовити.

Поїзд смикнувся, рушаючи, і ми поїхали у «Дім жаху».

Через дев’ять хвилин ми вилізли з вагончика й вийшли через галерею з рештою відвідувачів атракціону. За спинами в нас Едді так само монотонно інструктував наступну групу тримати руки у вагооончику і стерегтися штааанги. На нас він навіть не глянув.

— У темниці було зовсім не страшно, — сказала Ерін, — бо всі в’язні були з «Доберманів». А в піратському прикиді був Біллі Руґґеріо. — На щоках у неї вигравав рум’янець, волосся скуйовдив вітерець від повітродувок, і я подумав, що вона ще ніколи не була такою гарненькою. — Але Верескучий череп реально мене злякав, а кімната тортур… Господи!

— Огидно, — погодився я. У старших класах я передивився чимало різних жахастиків і вважав, що до всього вже звик, та коли похилим жолобом з гільйотини скотилася голова з вибалушеними очима, я підскочив, мов ужалений. Губи у голови все ще ворушилися.

Вийшовши на Джойленд-авеню, ми помітили, що Кем Йорґенсен з команди «Хортів» продає лимонад.

— Хто хоче? — спитала Ерін. Її збудження досі не вивітрилося. — Я пригощаю!

— Так, — сказав я.

— Том?

Він знизав плечима, виражаючи згоду. Ерін глянула на нього трохи здивовано та й побігла по напої. Я скоса подивився на Тома, проте він уважно спостерігав, як обертається «Ракета». Чи дивився крізь неї.

Повернулась Ерін, несучи три високі паперові стаканчики з напоями, на поверхні яких плавали маленькі часточки лимона. Ми віднесли їх до лавочок у Джойленд-парку, прямо на північ від Виляй-Крути, та посідали у затінку. Ерін теревенила про кажанів, які вилетіли наприкінці поїздки: вона знала, що це механічні іграшки на дротах, але кажанів завжди боялася до смерті, і…

Та раптом вона затнулася.

— Томе, що з тобою? Мовчиш, наче води в рот набрав. Тобі що, зі шлунком погано після поворотів на «Діжці»?

— Мій шлунок у повному порядку. — Він надпив лимонаду, наче хотів їй довести. — Дев, а в чому вона була? У якому одязі, знаєш?

— Га?

— Дівчина, яку вбили. Лорі Ґрей.

— Лінда Ґрей.

— Лорі, Ларкін, Лінда — яка різниця? Що на ній було? Спідниця, довга, до щиколоток, і блузка-безрукавка?

Я уважно на нього подивився. Ерін теж, бо ми обоє подумали, що то ще один прикол Тома Кеннеді. Та тільки вигляд у нього був не як у людини, що дуркує. Тепер, коли я ближче до нього придивився, стало помітно, що він наляканий до півсмерті.

— Томе? — Ерін торкнулася його плеча. — Ти її бачив? Тільки не відбувайся жартиками.

Він прикрив долонею її руку, але в очі не глянув. Бо дивився на мене.

— Так, — сказав він. — Довга спідниця і блузка без рукавів. Ти знаєш, бо тобі казала Ла Шопло.

— Якого кольору? — спитав я.

— Важко сказати, там весь час міняється світло, але я думаю, синього. І блузка, і спідниця.

І тут до Ерін дійшло.

— Холера, — напіввимовила, напіввидихнула вона. Рум’янець дуже швидко зійшов з її щічок.

Була ще одна деталь. Деталь, яку, за словами місіс Шопло, поліція дуже довго приховувала від громадськості.

— Томе, а як щодо зачіски? Хвостик, так?

Він похитав головою. Зробив маленький ковток лимонаду. Витер губи тильним боком долоні. Волосся в нього не посивіло, очі не вилізли з орбіт, руки не трусилися, та він уже не був схожий на того хлопця, котрий жартував усю дорогу через «Дзеркальний особняк» і «Кімнату діжки та моста». Він був схожий на хлопця, який отримав клізму з реальністю, що вимила з його організму всю дурню, притаманну для другокурсника на сезонній роботі.

— Не хвостик. Волосся в неї довге, так, але на голові в неї була така штука, щоб воно не лізло в очі. Я сто разів такі бачив, але не можу згадати, як їх називають дівчата.

— Стрічка Аліси, — підказала Ерін.

— Ага. Здається, вона теж була синя. Вона простягала вперед руки. — Він показав, як саме це було. Точнісінько так усе зображала Еммаліна Шопло того дня, коли розповідала мені цю історію. — Наче допомоги просила.

— Та ти вже чув цю оповідку від місіс Шопло, — сказав я. — Правда ж? Можеш сказати, ми не будемо сердитися. Правда, Ерін, не будемо?

— Не будемо, ні.

Але Том похитав головою.

— Я розказую те, що сам бачив. Невже ніхто з вас її не помітив?

Ми чесно зізналися, що примару не бачили.

— Чому я? — жалібно спитав Том. — Там, усередині, я навіть не думав про неї. Мені просто було весело. То чому саме я?

Поки я віз усіх назад у Гевенз-Бей на своїй тарадайці, Ерін намагалася витягти з Тома більше подробиць. Той відповів на перші два чи три її запитання, потім сказав, що більше не хоче про це говорити. Навіть не сказав, а грубо відрізав. Я ще ніколи не чув, щоб він так розмовляв з Ерін. Та й вона, мабуть, теж, бо притихла й до кінця поїздки сиділа, мов миша. Між собою вони, може, потім і обговорювали цю подію, але мені він точно нічого не казав і заговорив про це лише за місяць до своєї смерті, та й то дуже коротко, вже ближче до кінця телефонної розмови — важкої, бо він затинався й говорив у ніс, а часом плутав слова.