Країна розваг - Кінг Стівен. Страница 46

Майк зазирнув у блакитні сітчасті очі Гові.

— Ти підеш з нами на підйомник?

Я енергійно закивав і знову погладив по голові. Лейн підняв новеньку Майкову кепку та натягнув йому на голову.

Підійшла Енні. Руки вона з награною скромністю стискала на животі, проте в очах танцювали веселі вогники.

— Містере Гові, можна розстібнути вам змійку?

Я б, звісно, не відмовився, але дозволити їй не міг. У кожному шоу свої правила, і одне з джойлендівських (непохитних) звучало так: веселий песик Гові — це завжди веселий песик Гові. Не можна знімати шкуру там, де це можуть побачити ховрашки.

Я пірнув назад у Нижній Джойленд, залишив шкуру в карі і приєднався до Енні з Майком біля пандуса, що вів до «Колеса Кароліни». Енні знервовано подивилася вгору і сказала:

— Майку, ти ще не передумав кататися?

— Ні! На цьому атракціоні я найбільше хочу проїхатися!

— Що ж, тоді добре. — І повернувшись до мене, додала: — Я не боюся висоти, але й особливого захвату до неї не маю.

Лейн уже тримав відчиненими дверцята кабінки.

— Сідайте, друзі. Відправлю вас угору, де повітря прозоре. — Він нахилився і почухав Майло за вухом. — А ти, друже, в прольоті, на землі посидиш.

Я сів з внутрішнього боку, найближче до колеса, Енні — всередині, а Майк — ззовні, де розгортався найкращий краєвид. Лейн опустив штангу безпеки, повернувся до пульта керування й перехилив свій котелок під іншим кутом.

— Захват чекає! — вигукнув він, і ми зі статечним спокоєм коронаційної процесії рушили вгору.

Під нами поволі розгортався світ: спочатку парк, потім яскравий кобальт океану праворуч і всі низовини Північної Кароліни — зліва. Коли колесо досягло середини свого грандіозного кола, Майк відпустив перекладину, за яку тримався, підняв руки над головою і закричав:

— Ми летимо!

Рука на моїй нозі. Енні. Я глянув на неї, і вона губами промовила одне слово: «Дякую». Не знаю, скільки разів Лейн прокручував колесо з нами — думаю, більше, ніж під час звичайної роботи атракціону, але я не певен. Точно я запам’ятав тільки Майкове обличчя, бліде і сповнене захвату, а ще руку Енні у мене на стегні, і шкіра під нею немов горіла. Руку вона прийняла тільки тоді, коли ми повільно зупинилися.

Майк повернув до мене обличчя.

— Тепер я знаю, як почувається мій повітряний змій, — сказав він.

Те саме я думав про себе.

Коли Енні сказала Майку, що він уже накатався, малий не протестував. Він був виснажений. Коли Лейн допомагав йому сісти у візок, Майк простягнув руку долонею догори.

— Дай п’ять, малий, як ще живий.

Лейн з широкою усмішкою ляснув його по долоні.

— Майку, приїжджай знову, коли захочеш.

— Дякую. Усе було так класно.

Ми з Лейном покотили його центральною алеєю. Ятки обабіч неї вже позачинялися, проте одна з будок усе-таки була відчинена: тир імені Енні Оуклі. За стійкою, де все літо простирчав Батя Аллен, стояв Фред Дін у костюмі-трійці. У нього за спиною в різні боки мандрували кролики й качки, яких приводив у дію ланцюговий механізм. А над ними стояли жовтогарячі керамічні курчата. Ці не рухалися, проте були дуже маленькими.

— Не хочеш повправлятися у стрільби, перш ніж покинути парк? — поцікавився Фред. — Сьогодні в нас ніхто не програє. Сьогодні всі-і-і здобувають призи.

Майк запитально озирнувся на Енні.

— Можна, мам?

— Авжеж, зайчику. Тільки недовго, домовились?

Майк спробував було встати з візка, але не зміг. Надто змучений був. Тому ми з Лейном узяли його попід руки й припідняли. Хлопчик узяв гвинтівку і кілька разів вистрелив, але він не міг тримати руки рівно, щоб не тремтіли, хоч гвинтівка й була легка. Кульки влучали в полотняний задник і падали в канавку внизу.

— Стрілець із мене ніякий, — визнав він і поклав гвинтівку.

— Ну, це була не найбільш вдала спроба в історії, — погодився Фред Дін, — але я ж казав: сьогодні кожен виграє приз. — І з цими словами він передав найбільшого Гові на полиці, круту м’яку іграшку, що її найбільш гострозорі стрільці не могли виграти, не витративши вісім-дев’ять баків на набої.

Подякувавши, Майк знову сів у крісло. Вигляд у нього був ошелешений. Той клятий пес завбільшки був мало не такий самий, як він.

— Мам, а спробуй ти.

— Ні, не варто, — відмовилась Енні. Проте я бачив, що їй цього хочеться. Щось таке промайнуло в її очах, коли вона вимірювала відстань від стійки до мішеней.

— Ну, будь ласка. — Хлопчик подивився на мене, потім перевів погляд на Лейна. — Вона так класно стріляє. Перемогла у змаганні лежачи на стрілецькому турнірі в Кемп-Перрі, ще до мого народження, і двічі здобувала друге місце. Кемп-Перрі — це в Огайо.

— Я не…

Та Лейн уже простягав їй одну з модифікованих гвинтівок двадцять другого калібру.

— Вперед. Покажіть нам Енні Оуклі, Енні.

Вона взяла гвинтівку й оглянула її так, як навряд чи зміг би хтось із ховрашків.

— Скільки набоїв?

— Десять на обійму, — відповів Фред.

— Якщо я стрілятиму, можна мені дві обійми?

— Скільки завгодно, мем. Сьогодні ваш день.

— Мама колись стріляла по тарілочках з дідусем, — охоче повідомив Майк.

Енні підняла гвинтівку і вистріляла десять набоїв. Паузи між пострілами тривали не довше двох секунд. Вона збила більше двох рухомих качок і трьох рухомих кроликів. На малюсіньких керамічних курчат не звернула уваги.

— Надзвичайно! — закричав Фред. — Будь-який приз із середньої полиці, на ваш вибір!

Та Енні лише всміхнулася.

— П’ятдесят відсотків — це аж ніяк не надзвичайно. Мій тато обхопив би лице від сорому. Я перезаряджуся, якщо можна.

З-під стійки Фред витяг паперовий конус (малостріл говіркою) і вставив вузький кінець у отвір на іграшковій гвинтівці. Ще десять кульок, постукуючи, покотилися всередину.

— У цих гвинтівках приціли зміщені? — спитала Енні у Фреда.

— Ні, мем. Усі ігри в «Джойленді» чесні. Та якби я вам сказав, що Батя Аллен — це той, хто керує цією будкою, — присвятив багато годин, щоб їх вирівняти, це була би брехня.

Як колишній працівник команди Баті Аллена, я знав, що це щонайменше нещиро. Настроювати приціл на гвинтівках — це те, що Батя став би робити в останню чергу. Що краще стріляли лохи, то більше призів Баті доводилося б роздавати… а свої призи він купував сам. Усі боси будок так робили. То були дешеві товари, але ж не безплатні.

— Стріляє вліво і високо, — сказала вона радше сама до себе, ніж до когось іншого. Потім підняла рушницю, прилаштувала її у западині лівого плеча і десять разів натиснула на гачок. Цього разу відчутної паузи між пострілами не було і кролики та качки лишилися поза увагою. Енні цілилася в керамічних курчат, і восьмеро з них вибухнули.

Коли вона поклала гвинтівку на стійку, Лейн банданою повільно стер смугу поту й бруду ззаду на шиї. Водночас дуже тихо заговорив:

— Господи Гораціо Ісусе. Вісім курчат ще ніхто не вибивав.

— Останнє я лише зачепила, та й з цієї відстані мусила б збити всіх. — Вона не хизувалася, лиш констатувала.

— Я ж казав, що мама круто стріляє, — мало не вибачаючись, промовив Майк. Потім затулив рота кулаком і закашлявся. — Вона думала йти на Олімпійські ігри, та потім покинула коледж.

— Ви й правда Енні Оуклі. — Лейн засунув бандану в задню кишеню. — Будь-який приз, красуне. На ваш вибір.

— Свій приз я вже отримала, — сказала вона. — Це був чудовий, чудовий день. Хлопці, я навіть не знаю, як вам дякувати. — Енні повернулася обличчям до мене. — І цьому хлопцю. Якому довелося мене вмовляти. Бо я дурна. — Вона поцілувала Майка в маківку. — Але тепер мені вже треба відвезти сина додому. Де Майло?

Ми роззирнулися навколо і побачили його посеред Джойленд-авеню. Собака сидів перед «Домом жаху», огорнувши лапи хвостом.

— Майло, до мене! — гукнула Енні.

Пес нашорошив вуха, проте не послухався. Він навіть не повернувся в її бік, просто сидів і дивився на фасад єдиного темного атракціону в «Джойленді». Мені чомусь здалося, що він читає обплутане павутиною запрошення з зеленими краплинами слизу під ним: «ЗАХОДЬ, КОЛИ СМІЛИВИЙ».