Країна розваг - Кінг Стівен. Страница 53

— Бабусиним атракціоном сьогодні й не пахне, скажи, Джонсі? — заволав він.

Безперечно. Тієї ночі поважне старе «Колесо Кароліни» було страшним. Коли ми вже дісталися верхівки, несамовитий вітер так струсонув його, що я почув, як наша кабінка деренчить на сталевих штирях, що її тримали. Лейнів котелок полетів у ніч.

— Чорт! Ну нічого, інший візьмемо.

«Лейне, як ми зійдемо з колеса?» Це запитання крутилося в мене на язиці, але я не спитав. Надто боявся, що він мені скаже: «Ніяк», — що коли буря не переверне колесо і струм не зникне, ми будемо крутитися і крутитися, і так нас вранці побачить Фред, коли прийде на роботу. Два мертві чоловіки на бовдуропідйомнику «Джойленду». Тому стало очевидним, яким буде мій наступний крок.

Лейн заусміхався.

— Ти спробуєш відібрати в мене пістолет, так? Я бачу це в твоїх очах. Ну, як сказав у кіно Брудний Гаррі, спитай у себе, чи відчуваєш себе щасливчиком.

Ми саме спускалися. Кабінка досі гойдалась, але вже не так сильно. Я вирішив, що щасливчиком себе не відчуваю нітрохи.

— Лейне, скількох ти вбив?

— Не твоє, бляха, діло. А оскільки пістолет у мене, то й запитання тут ставлю я. Давно ти знаєш? Давненько, так? Принаймні відколи університетська сцикуха показала тобі фотки. Ти просто причаївся, щоб малий каліка міг погуляти в парку. То була твоя помилка, Джонсі. Ти лоханувся.

— Я все зрозумів лише сьогодні.

— Годі брехать, штани горять.

Ми промчали повз спуск і знову поїхали вгору. «Мабуть, він застрелить мене, коли кабінка буде на верхівці, — подумав я. — Тоді або сам застрелиться, або викине мене, перелізе через перекладину і зістрибне на пандус, коли кабінка знову спуститься. Ризикуватиме, бо можна зламати ногу чи ключицю». Я схилявся до того, що сценарієм буде «вбивство-самогубство», але не раніше, ніж він задовольнить свою цікавість.

— Можеш називати мене дурнем, якщо хочеш, — сказав я, — але брехуном не зви. Я постійно дивився на ті фотографії і весь час щось там бачив, щось знайоме, але до сьогоднішнього вечора не міг збагнути, що саме. А то був головний убір. На голові в тебе була рибокепка, а не котелок, але вона була зсунута на один бік, коли ви з Ґрей були біля «Чашок-кружляшок», і на інший — у тирі. Я подивився на решту фотографій, на ті, де ви вдвох просто на тлі, й побачив те саме. Туди й назад, туди й назад. Ти весь час так робиш. Навіть не помічаючи.

— Оце й усе? Довбана кепка?

— Ні.

Ми вдруге піднялися нагору, але я думав, що протримаюся ще принаймні один оберт. Він хотів це почути. І тут почався дощ — шквальна злива, наче хтось повернув кран у душовій. «Принаймні кров з обличчя змиє», — подумав я. А коли подивився на Лейна, то побачив, що дощ змиває не лише кров.

— Якось я побачив тебе без котелка й подумав, що у тебе у волоссі проглядає сивина. — Мені доводилося перекрикувати вітер і шум дощу. Він лупив навскісно, бив нас по щоках. — А вчора помітив, як ти витираєш потилицю. Я подумав, що то бруд. Сьогодні ж, коли здогадався про кепку, я подумав і про фальшиве татуювання. Ерін бачила, що воно потекло від поту. Мабуть, копи цей момент проґавили.

Колесо вдруге наближалося до нижнього краю свого кола, і моя машина та службовий пікап помітно збільшилися в розмірах. А за ними по Джойленд-авеню мчало щось велике — мабуть, шматок брезенту, відірваний вітром.

— Ти витирав не бруд, а фарбу. Вона текла так само, як і татуювання. Так само, як тече зараз. Вона тобі всю шию забруднила. Я тоді бачив не пасма білої сивини. То було біляве волосся.

Він витер шию і глянув на чорний слід на долоні. Тієї ж миті я хотів накинутися на нього, але він підняв пістолет і чорне око дула втупилося мені в обличчя. Мале, проте жахливе.

— Колись я був білявим, — визнав він, — але під чорним я тепер майже весь сивий. Багато нервувався в житті, Джонсі. — Він печально усміхнувся, наче то був обом нам зрозумілий сумний жарт.

Ми знову піднімалися, і мені на мить здалося, що та річ, яка мчала центральною алеєю (і яку я прийняв за велетенський квадрат відірваного брезенту), могла бути машиною з вимкненими фарами. Надіятися на це було божевіллям, та я сподівався.

По нас періщив дощ. Мій дощовик лопотів на вітрі. Лейнове волосся розвівалося, як подертий прапор. Я сподівався, що хоча б ще один оберт зможу втримати його від того, щоб натискати на гачок. А може, на два? Можливо, але не ймовірно.

— Коли я дозволив собі думати про тебе як про вбивцю Лінди Ґрей… а це було непросто, Лейне, після того, як ти мене прийняв і показав, що тут до чого… то побачив людину за кепкою, окулярами та рослинністю на обличчі. Побачив тебе. Ти тут не працював…

— Я водив навантажувач на складі у Флоренс. — Він зморщив носа. — Лохівська робота. Терпіти її не міг.

— Працював ти у Флоренс, з Ліндою Ґрей познайомився у Флоренс, але знав усе про «Джойленд», який тут, у Північній Кароліні, так? Не знаю, чи ти карні-від-карні, але ярмарки з атракціонами завжди тебе манили. І коли ти запропонував невеличку мандрівку, вона радо на це пристала.

— Я був її таємним хлопцем. Сказав їй, що так треба. Бо я старший. — Він посміхнувся. — Вона купилася. Ти не уявляєш, які легковірні молоденькі дівчата.

«Псих і виродок, — подумав я. — Ох ти ж і хворий, на всю голову».

— Ти привіз її в Гевенз-Бей, ви зупинилися в мотелі, а потім ти вбив її тут, у «Джойленді», хоч і знав, напевно, що голівудські кралечки бігають з фотоапаратами. Вчинив нахабно і самовпевнено. Але то була частина програми, правда? Авжеж. Ти зробив це на атракціоні, де було повно ховрашків…

— Лохів, — виправив Гарді. Колесо струсонув найсильніший досі порив вітру, але він, здавалося, зовсім цього не відчув. Авжеж, він був із внутрішнього боку, там трясло менше. — Називай їх так, як є. Вони просто лохи, всі вони. Нічого не бачать. Таке враження, що в них очі з’єднані не з мозком, а зі сраками. Усе пролітає.

— Ти кайфуєш від ризику, так? Тому ти повернувся і найнявся на роботу.

— Ще й місяця не минуло. — Його посмішка стала ширшою. — Весь цей час я був у них під носом. І знаєш що? Я був… як би це сказати… хорошим… з того самого вечора у кімнаті страху. Все погане лишилося позаду. Я міг би й далі лишатися хорошим. Мені тут подобається. Життя налагоджувалося. Я винайшов прилад і збирався його запатентувати.

— О, я думаю, рано чи пізно ти вбив би ще раз. — Ми знову були на верхівці. Вітер і дощ сікли нещадно. Я тремтів, мій одяг промок до нитки. Щоки у Лейна потемніли від фарби для волосся. Вона в’юнкими цівками збігала по його шкірі. «Такий він усередині, — подумав я. — Чорний і ніколи не всміхається».

— Ні. Я зцілився. Джонсі, тебе я мушу вбити, але тільки тому, що ти запхав носа куди не слід. Це погано, бо ти мені подобався. Правда.

Мені здалося, що він не бреше, і саме тому все, що відбувалося, видавалося ще жахливішим.

Ми знову спускалися. Світ унизу був вітряний і наскрізь мокрий від дощу. Не було там жодної машини з вимкненими фарами, лише шмат брезенту, підхоплений вітром, що його моя змучена свідомість прийняла за машину. Кавалерія не прийшла. Сподіватися на неї означало наразитися на смерть. Я мусив рятувати себе сам, і єдиним шансом для мене було розлютити його, довести до шаленства. До сказу.

— Ти кайфуєш від ризику, але не від зґвалтування. Якби це було не так, ти б відводив тих дівчат у якийсь тихий закапелок. Я думаю, те, що в твоїх таємних подружок між ногами, лякає тебе до млявості. Що ти робиш потім? Лягаєш у ліжко і дрочиш, думаючи, який ти хоробрий, бо вбиваєш беззахисних дівчат?

— Заткнися.

— Ти здатен зацікавити дівчину собою, але не трахнути. — Ухкав вітер, гуркотіла кабінка. Я стояв на порозі смерті, але тієї миті срати на це хотів. Я не знав, чи розгнівають його мої слова, але сам я гнівався за нас обох. — Що з тобою сталося, чому ти такий? Мама защібала твою пипку прищіпкою, коли ти з нею вовтузився у кутку? Дядько Стен змушував тебе робити йому мінет? Чи то було…