Країна розваг - Кінг Стівен. Страница 54

— Заткнися! — Він підвівся на зігнутих ногах, однією рукою вхопившись за перекладину, а в іншій тримаючи пістолет, яким цілився в мене. Спалахнула блискавка й освітила його цілком: витріщені очі, рідке волосся, губи, що ворушилися. І пістолет. — Заткни свій брудний ро…

— ДЕВІНЕ, ПРИГНИСЯ!

Я не замислювався, просто виконав наказ. Прозвучало відлуння пострілу, схоже на удар батогом, майже вповільнене у вітряній ночі. Куля, напевно, пролетіла зовсім поряд зі мною, але я її не почув і не відчув, так, як персонажі у книжках. Кабінка, в якій ми сиділи, пронеслася повз посадкову платформу, і я побачив, що на пандусі стоїть Енні Рос і в руках у неї гвинтівка. Позаду неї стояв фургон. Її бліде, як смерть, обличчя, обрамляло розтріпане волосся.

Ми знову рушили вгору. Я подивився на Лейна. Він завмер у напівприсяді, з роззявленим ротом. Чорна фарба стікала по щоках. Очі підкотилися так, що видно було лише нижню половину райдужки. Більшої частини носа не було. Одна ніздря звисала біля верхньої губи, але решта зникла: посеред червоної рваної рани зяяла діра завбільшки з десять центів.

Він важко опустився на сидіння. Декілька передніх зубів випало з рота і стукнуло об підлогу. Я вихопив з його руки пістолет і перекинув його через борт кабінки. Тієї миті я відчував… лише порожнечу. Хіба що десь дуже глибоко в душі зародилося розуміння того, що тієї ночі я все-таки не помру.

— О… — промовив він. А тоді: — А… — Потім похилився вперед, опустивши підборіддя на груди. Тієї миті він нагадував чоловіка, який дуже ретельно зважує всі «за» і «проти».

Коли кабінка під’їхала до верхівки, небо знову розітнула блискавка й осяяла того, хто сидів поряд зі мною, спалахами синього вогню. Налетів вітер, і колесо жалібно застогнало на знак протесту. Ми знову спускалися.

Знизу, майже загублене у бурі:

— Деве, як його зупинити?

Спершу я думав сказати їй, хай знайде пристрій дистанційного керування, але під дощем і вітром вона могла шукати його півгодини і не знайти. Та навіть якби й знайшла, він міг розбитися чи лежати в калюжі, закорочений. Крім того, був кращий спосіб.

— Іди до двигуна! — закричав я. — Пошукай червону кнопку! ЧЕРВОНА КНОПКА, ЕННІ! Це аварійна зупинка!

Я проїхав у кабінці повз неї, помітивши, що вона в тих самих джинсах і светрі, що й напередодні, тільки тепер вони промокли наскрізь і прилипли до тіла. Без куртки, без головного убору. Вона збиралася поспіхом, і я зрозумів, хто її прислав. Наскільки простіше було б, якби Майк від самого початку зосередив увагу на Лейнові. Але Роззі теж його не запідозрила, хоч і знала його багато років. Згодом я дізнався, що Майк взагалі не підозрював Лейна Гарді.

Я знову піднімався вгору. Промокле волосся Лейна крапало чорним дощем йому на коліна.

— Дочекайся, коли я буду внизу!

— Що?

Я вирішив більше не напружуватися, бо слова відносив вітер. І міг лише сподіватися, що вона не вдарить по червоній кнопці, коли я буду нагорі. Поки кабінка злітала назустріч шалу бурі, знову спалахнула блискавка, і цього разу її супроводжував грім. Це немовби розбудило Лейна (може, так і було) — він підвів голову й подивився на мене. Спробував подивитися. Його очі повернулися в нормальне положення в очницях, проте дивилися тепер у різні боки. Те жахливе видовище навіки закарбувалося в моїй пам’яті й постає тепер перед очима в найдивніші моменти: коли я проїжджаю через шлагбауми на платних автошляхах, п’ю каву вранці, слухаючи, як ведучі CNN повідомляють погані новини, встаю, щоб відлити о третій ночі, котру якийсь поет цілком слушно назвав Вовчою годиною.

Лейн роззявив рот, і звідти полилася кров. Він щось по-комашиному прострекотав, як цикада, що закопується в дерево. Його тілом пройшла судома. Ноги відбили короткий степ на сталевій підлозі кабінки. Потім застигли, й голова знову похилилася вперед.

«Будь мертвий, — подумав я. — Будь ласка, цього разу будь мертвий».

Щойно колесо знову пішло на зниження, у «Громовицю» влучила блискавка. На мить мені стало видно освітлену колію. «А могло й по мені шарахнути», — подумав я. Кабінку струсонув ще сильніший, ніж досі, порив вітру. Я тримався щосили. Лейн лопотів, як велика лялька.

Я глянув униз на Енні — на її обернене вгору бліде обличчя, на примружені від дощу очі. Вона стояла біля двигуна. Поки що все йшло непогано. Я склав руки рупором.

— Червона кнопка!

— Я її бачу!

— Почекай, поки я скажу!

Земля вже була близько. Я вхопився за перекладину. Коли покійний (принаймні я на це сподівався) Лейн Гарді керував важелем, колесо завжди зупинялося плавно, кабінки вгорі трохи коливалися. Я гадки не мав, якою може бути аварійна зупинка, але мусив невдовзі дізнатися.

— Енні, зараз! Натискай!

Добре, що я тримався. Моя кабінка зупинилася за десять футів від місця висадки і на рівні п’яти футів над землею. Кабінку перехилило вбік. Лейна кинуло вперед, голова й торс перевалилися через перекладину. Я автоматично вхопив його за сорочку і потягнув назад. Його рука гепнулася мені на коліна, і я, скрикнувши від огиди, скинув її.

Перекладина не піднімалася, тому я, звиваючись, виліз з-під неї.

— Деве, обережно! — Енні стояла біля кабінки й простягала вгору руки, наче думала мене зловити. Рушниця, з якої вона обірвала життя Гарді, стояла, зіперта на корпус двигуна.

— Відійди, — наказав я і перекинув ногу через борт кабінки. І знову спалахнула блискавка. Завив вітер, і колесо відповіло виттям. Я вхопився за металевий стрижень і вискочив з кабінки. Руки ковзнули на мокрому металі, і я впав. Піднявся на коліна, а вже наступної миті Енні силкувалася підняти мене на ноги.

— Ти як, нормально?

— Так.

Однак то була неправда. Світ плив перед очима, я був на межі того, щоб знепритомніти. Я схилив голову, сперся руками на коліна і глибоко дихав. Якусь мить я відчував, що от-от відключуся, проте потім усе почало вирівнюватися. Я знову випростався, обережно, не надто швидко рухаючись.

Під проливним дощем годі було щось роздивитися, але я певен, що Енні плакала.

— Я мусила його застрелити. Він же хотів тебе вбити. Правда? Будь ласка, Деве, скажи, що він хотів тебе вбити. Так Майк сказав, а…

— У цьому можеш навіть не сумніватися. І я був би не першою його жертвою. Він убив чотирьох жінок. — Я згадав роздуми Ерін про ті роки, коли трупів не було (принаймні їх не знаходили). — А може, й більше. Імовірно, що більше. Ми повинні подзвонити в поліцію. Телефон є у…

Я рушив у бік «Дзеркального особняка Містеріо», але вона вхопила мене за руку.

— Ні. Не можна. Поки що ні.

— Енні…

Вона впритул наблизила обличчя до мого, майже на відстань поцілунку, але про поцілунки тієї миті не йшлося.

— Як я сюди потрапила? Я маю сказати поліції, що до мого сина в кімнату вночі прийшов привид і повідомив йому, що ти загинеш на оглядовому колесі, якщо я не приїду? Майка не можна в це втягувати, і якщо ти мені скажеш, що я занадто турботлива матуська, я… я сама тебе вб’ю.

— Ні. Я тобі цього не скажу.

— То як я сюди потрапила?

Спочатку я не знав, що сказати. Не забувайте, що я сам був наляканий. Та тільки слово «наляканий» не підходить для опису того, що я відчував. Навіть близько не підходить. Я був шокований. Замість Містеріо я відвів її до фургона й допоміг сісти за кермо. Потім обійшов машину і заліз на пасажирське сидіння. На той час у мене вже зародилася ідея. Її перевагою була простота, тому я думав, що може прокотити. Я зачинив дверцята і витяг з передньої кишені штанів гаманець. Розгортаючи його, мало не впустив на підлогу, так мене трясло. Усередині лежало чимало папірців, на яких я міг писати, та не було чим.

— Енні, будь ласка, скажи, що в тебе є ручка чи олівець.

— Може, в бардачку. Деве, ти мусиш викликати поліцію. А мені треба додому до Майка. Якщо мене заарештують за те, що покинула місце злочину абощо… чи за вбивство…

— Енні, ніхто тебе не заарештує. Ти врятувала мені життя. — Говорячи, я порпався у бардачку. Там лежала інструкція з експлуатації, купи чеків за купівлю бензину за кредитною карткою, «Ролейдс» [63], пачка «M&M», навіть брошура Свідків Єгови, у якій запитували, чи знаю я, що чекає на мене після смерті, але жодної ручки чи олівця.