Сяйво - Кінг Стівен. Страница 19

— Звичайно, тату.

Місіс Брант вийшла з внутрішнього кабінету з виглядом особи, що відстояла своє право. Через кілька секунд вона вже переможно виступала за двері, а за нею слідом, тягнучи на собі вісім валіз, поспішала пара носіїв. Денні дивився у вікно, як чоловік у сірій уніформі і в кашкеті, як в армійського капітана, підганяє до дверей її довгий сріблястий автомобіль, як він вилізає з нього. Скинувши на мить перед нею кашкета, він метнувся відчиняти багажник.

І в осяянні, що його інколи навідувало, він вловив одну з її цілісних думок, ту, що блукала на поверхні сумбурного, низько гудучого варива емоцій і кольорів, яке він зазвичай сприймав у надто залюднених місцях.

(«гарно було б мені залізти в його штани»)

Наморщивши лоба, Денні дивився, як носії кладуть до багажника її валізи. Вона досить проникливо дивилася на чоловіка в сірій уніформі, котрий наглядав за завантаженням. Чому їй хотілося б залізти в штани цього чоловіка? Їй холодно навіть у цій її довгій шубі? А якщо їй холодно, чому вона не надягла на себе якісь власні штани? Його мама носить штани майже цілу зиму.

Чоловік у сірій уніформі зачинив багажник і пішов назад допомогти їй сісти в машину. Денні уважно спостерігав, щоби побачити, чи скаже вона що-небудь про його штани, але вона лише посміхнулася і подала йому доларову банкноту — чайові. За мить вона вже скеровувала свій великий сріблястий автомобіль вниз на дорогу.

Денні подумав, чи не спитати в мами, чому місіс Брант могло схотітися штанів підгонщика машин, але вирішив, що не варто. Деякі запитання створювали цілу купу неприємностей. Таке вже траплялося з ним раніше.

Натомість він утиснувся між батьками, сівши на маленький диван, звідки вони дивилися на всіх тих людей, що виписувалися біля стійки. Він радів, що його мама і тато щасливі і люблять одне одного, але нічого не міг вдіяти з невеличкою тривожністю. Просто нічого не міг вдіяти.

Розділ десятий Хеллоран

Цей кухар зовсім не відповідав уявленню Венді про типового очільника кухні курортного готелю. Перш за все, таку важливу особу титулують шефом, але аж ніяк не прозаїчно — кухарем; куховарство — це те, що робила вона вдома, у своїй кухоньці, коли кидала все, що ще залишалося з продуктів, у посудину «Пірекс»[68], додаючи туди локшину. Крім того, кулінарний чародій у такому закладі, як «Оверлук», що рекламувався в курортній секції недільного випуску «Нью-Йорк Таймс», мусив бути маленьким, кругленьким, з блідим, обрезклим обличчям (радше схожим на Хлопчика-Пончика Піллсбері[69]), він мусив мати тоненькі, наче олівцем намальовані, вусики на кшталт якоїсь зірки фільмів-мюзиклів сорокових років, темні очі, французький акцент і мерзотний характер.

Хеллоран таки мав темні очі, але то і все. Це був високий чорношкірий чоловік з помірною гривою волосся в стилі «афро», яке вже починало братися білим інеєм. У нього був м’який південний акцент, і ще він багато сміявся, демонструючи зуби надто білі й рівні, щоби бути чимсь іншим за вінтажні вставні щелепи «Сірз і Роубак» зразка тисяча дев’ятсот п’ятдесятого року[70]. В її батька теж такі були — верхня і нижня, — він називав їх Роубакерсами, час від часу їх кумедно перед нею випинаючи за столом під час вечері… і завжди, як зараз пригадалося Венді, робив це, коли матір виходила з кухні по щось або до телефону.

Денні витріщився вгору на цього чорношкірого велетня в костюмі з тонкої синьої шерсті «сардж», а потім посміхнувся, коли Хеллоран легко його підхопив і, посадовивши собі на згин ліктя, сказав:

— Ти ж не залишаєшся тут, на горі, на всю зиму.

— Авжеж, залишаюся, — заперечив Денні з сором’язливою усмішкою.

— Та нє, ти рушиш на південь до Сейнт-Піта[71] разом зі мною і навчатимешся куховарити, і гулятимеш по пляжу збіса кожного вечора, роздивляючись на крабів. Правильно?

Денні захоплено захихотів і похитав головою, мовляв, ні. Хеллоран опустив його долі.

— Якщо збираєшся передумати, — сказав Хеллоран серйозно, нахилившись до нього, — то краще роби це швидше. Не мине й тридцяти хвилин, як я сидітиму у своїй машині. Після того мине ще дві з половиню години, і я сидітиму біля тридцять другого виходу терміналу Б, у Стейпелтонському міжнародному аеропорті, що в місті, яке стоїть на висоті одна миля від рівня моря, у штаті Колорадо. Через три години після того я орендую автомобіль в аеропорті Маямі і прямую до сонячного Сейнт-Піта, не терплячись влізти в купальні труси і попросту регггочучи собі в кулак з усіх тих, хто безвилазно застряг в снігах. Утямки тобі, мій хлопчику?

— Так, сер, — відповів Денні, посміхаючись.

Хеллоран знов обернувся до Джека з Венді:

— Схоже, гідний хлопак росте.

— Нам теж так здається, — сказав Джек, подаючи руку. Хеллоран її потиснув. — Мене звуть Джек Торренс. Це моя дружина, Вінніфред. З Денні ви вже познайомилися.

— І це було вельми приємно. Мем, а ви Вінні чи Фредді?

— Я Венді, — відповіла вона, посміхаючись.

— Гаразд. Це краще, ніж ті два імені, я так гадаю. Нам сюди. Містер Уллман хоче, щоби ви тут усе оглянули, отже, оглядини ви й отримаєте. — Він похитав головою, стиха промурмотівши: — А як же радісно мені буде побачити його востаннє.

Хеллоран розпочав для них екскурсію з обходин найграндіознішої кухні з усіх, які лишень Венді бачила в своєму житті. Кухня іскрилася чистотою. Кожна поверхня в ній була вилощена до високого ґлянсу. Вона була більш ніж просто великою; вона лякала своїми розмірами. Венді йшла поруч з Хеллораном, у той час як Джек, почуваючись абсолютно не в своїй тарілці, плентався з Денні трохи позаду. Біля мийки на чотири раковини тягнулася довга дошка, де висіли різальні інструменти: від різноманітних ножиків до дворучних різницьких сокир. Дошка для нарізання хліба там була завбільшки, як кухонний стіл у їхній Боулдерській квартирі. Від підлоги до стелі, займаючи всю стіну, висіла виняткова колекція каструль і сковорід з іржостійкої сталі.

— Гадаю, мені варто буде залишати за собою слід з хлібних крихт кожного разу, як я сюди заходитиму, — промовила Венді.

— Не дозволяйте їй себе гнітити, — відгукнувся Хеллоран. — Вона велика, але все одно це лише кухня. До більшості з цього знаряддя у вас ніколи навіть не виникне потреби торкатися. Підтримуйте тут чистоту — це все, чого я прошу. А ось та плита, якою я на вашому місці користувався б. Їх тут загалом три, але ця найменша.

«Найменша», — подумала вона нерадісно, роздивляючись плиту. Та мала дванадцять конфорок, дві звичайні та одну голландську духовку, на підвищенні марміт, у якому можна було повільно пряжити соуси або запікати боби, жаровню, підігрівач… плюс чи не мільйон регуляторів і давачів температури.

— Усе на газу, — сказав Хеллоран. — Венді, ви до цього готували на газу?

— Так.

— Люблю газ, — промовив він, вмикаючи одну з конфорок. Та бухнула блакитним полум’ям, і він делікатним рухом стишив його до слабенького світіння. — Мені подобається бачити вогонь, на якому я готую. Ви бачите, де розташовані всі вмикачі верхніх конфорок?

— Так.

— І регулятори духовок усі позначені. Сам я віддаю перевагу тій, що посередині, бо вона, схоже, гріє найрівномірніше, але ви користуйтеся будь-якою, на ваш розсуд… або й усіма трьома, властиво.

— До кожної по одній телевечері, — кволо засміялася Венді[72].

Хеллоран розреготався:

— Розплющте очі, на вашу ласку. Список усього їстівного я залишив отам, біля раковини. Бачите?

— Ось він, матусю! — вигукнув Денні, підносячи два аркуші щільно списаного з обох боків паперу.

— Гарний хлопчик, — сказав Хеллоран, беручи в малого список і куйовдячи йому волосся. — Ти певен, що не хочеш поїхати зі мною до Флориди, хлопчику? Навчишся готувати найніжніших по цей бік раю креветок по-креольськи?

Денні, затуливши собі руками рота й хихочучи, ретирувався ближче до батька.

— Я так гадаю, друзі, що ви всі утрьох тут зможете прохарчуватися цілий рік, — сказав Хеллоран. — Маємо прохолодну комору, великий холодильний бокс, повні рундуки будь-яких овочів і два холодильники. Дозвольте мені вам показати, ходімо.