Сяйво - Кінг Стівен. Страница 30

— Я н-н-не з-з-заїк-к-куватий!

— Тихіше.

— Ви хоч-ч-чете мене д-д-дістати! Ви н-н-не хоч-ч-чете мене у вашій ч-ч-чортовій ком-м-манді!

— Тихіше, я сказав. Нумо, обговоримо це тверезо.

— Н-н-нахер ц-ц-це все!

— Джордже, якби ти зміг контролювати своє заїкання, я був би радий тебе залишити. Ти добре готуєшся до кожного практичного заняття і добре орієнтуєшся в історії питання, отже, тебе рідко можна заскочити. Але все це не має значення, якщо ти не можеш контролювати своє…

— Я н-н-нік-к-коли н-н-не заїкався! — закричав він. — Ц-ц-це все ви! Як-к-кби хтось ін-н-нший вів диск-к-кусійну к-к-команду, я б міг…

Джеків норов учергове потяг його на манівці.

— Джордже, з тебе ніколи не вийде юрист, корпоративний чи будь-який, якщо ти не зможеш це контролювати. Право — це не футбол. Двогодинне тренування щовечора тут не допоможе. Що ти робитимеш, станеш перед радою директорів і почнеш: «А т-т-тепер, д-д-джентльмени, щодо цього п-п-позову?»

Раптом у нього спалахнуло обличчя, ні, не зі злості, а від сорому через власну жорстокість. Не дорослий чоловік стояв перед ним, а сімнадцятирічний хлопець, який стикнувся з першою у своєму житті поразкою і, можливо, питався єдино приступним йому способом у Джека поради, як йому з цим упоратися.

Джордж кинув на нього останній, розлючений погляд, його губи криво смикалися, спотикливо вибулькуючи скупчені за ними слова:

— В-в-ви, п-п-перес-с-ставили його наперед! В-в-ви н-н-ненавидите мене, б-б-бо ви з-з-знаєте… в-в-ви з-з-знаєте… з-з-з…

Щось нерозбірливо викрикнувши, він метнувся з кімнати, бахнувши за собою дверима так, що аж армоване скло загриміло в рамі. Джек залишився стояти там, відчуваючи, радше ніж чуючи, відлуння Джорджевих «адідасів» у порожньому холі. Усе ще в полоні власного норову й сорому за своє передражнювання Джорджевого заїкання, він спершу подумав з якоюсь хворобливою втіхою: це вперше в житті Джордж Гетфілд не зміг отримати того, що йому забажалося. Уперше пішло щось не так, і цьому не могли зарадити всі гроші його татуся. Неможливо дати хабара центру мовлення. Неможливо пообіцяти язику щотижневу набавку п’ятдесят доларів і бонус на Різдво, якщо той погодиться перестати затинатися, мов голка програвача у калічній доріжці грамплатівки. А потім ту втіху просто поховало в соромі, і він уже почувався так, як після того коли зламав руку Денні.

«Боже милостивий, я ж не сучий виродок. Не доведи, Господи».

Така нездорова радість з відступу Джорджа була більш характерною для Денкера в п’єсі, аніж для Джека Торренса, її автора.

«Ви ненавидите мене, бо ви знаєте…»

Бо він знає що?

Що б він міг знати такого про Джорджа Торренса, що змусило б його ненавидіти цього хлопця? Що в нього попереду лежить ціле майбуття? Що він зовнішньо трохи нагадує Роберта Редфорда і всі балачки між дівчатами припиняються, коли він, стрибаючи в басейні з трампліна, робить подвійне зворотне сальто? Що у європейський футбол і бейсбол він грає з тією природною грацією, якої неможливо навчитись?

Смішно. Абсолютно абсурдно. Він ні в чому не заздрив Джорджеві Гетфілду. Направду кажучи, нещасна заїкуватість Джорджа переживалася ним гірше, ніж самим Джорджем, бо з того дійсно міг вийти чудовий диспутант. І якби Джек перевів таймер наперед — а він цього, звісно ж, не робив, — це могло б трапитися через те, що йому разом з іншими членами команди було ніяково від старанної безпорадності Джорджа, вони страждали від цього так, як можна страждати, коли деякі зі слів своєї промови забуває доповідач на вечорі зустрічі випускників. Якби він перевів той таймер наперед, це могло трапитися хіба що… заради того, щоби милосердно покласти кінець Джорджевим стражданням.

Але він не переводив таймера наперед. Щодо цього він мав цілковиту певність.

За тиждень він виключив Джорджа і цього разу не втрачав самовладання. Усі крики й погрози надходили з боку хлопця. Приблизно через тиждень після того він посеред практичного заняття в його класі пішов на стоянку, аби забрати з «фольксвагена» стос необхідних книжок, які він залишив у багажнику, і там уздрів Джорджа: той укляк на одному коліні, довге біляве волосся метлялося йому перед обличчям, а в руці він тримав мисливський ніж. Він якраз пиляв у «фольксвагена» праву передню шину. Задні колеса вже були почикрижені, і «жук» присів на спущених колесах, наче якийсь малий, зморений песик.

Джекові почервоніло в очах, він дуже мало що запам’ятав з сутички, яка за тим трапилася. Він пам’ятав дике гарчання, яке видавало, здається, його власне горло: «Гаразд, Джордже. Якщо тобі так подобається, то йди-но сюди, отримаєш кару».

Він пам’ятав, як Джордж поглянув угору, переляканий, заціпенілий. Як він промовив: «Містере Торренс…» — немов сподіваючись сказати, що це просто помилка, що, коли він тут опинився, шини вже були спущені, а він просто вичищав грязь з протекторів переднього колеса вістрям мисливського ножа, що він його випадково мав при собі і…

Джек, виставивши поперед себе кулаки, ринувся вперед, здається, він при тому посміхався. Проте певності щодо цього він не мав.

Останнє, що він запам’ятав, це як Джордж піднімає ніж зі словами: «Краще не наближайтесь…»

А далі вже була місіс Стронг, викладачка французької, яка тримала Джека за руки і з плачем кричала: «Припиніть, Джеку! Припиніть! Ви його вб’єте!»

Він, мружачись, роззирнувся навкруги. Мисливський ніж незагрозливо виблискував на асфальті за чотири ярди віддалік. «Фольксваген», його бідний, старий, пошарпаний «жук», ветеран багатьох диких опівнічних п’яних поїздок, сидів на трьох спущених лапах. На правому передньому крилі він побачив свіжий вибій, і там, посеред того вибою, було щось — чи то червона фарба, чи то кров. На якусь мить він збентежився, зринула думка

(господи-ісусе, еле, ми його таки збили)

з тієї, іншої ночі. Потім його очі перемістились на Джорджа: той, приголомшено кліпаючи очима, лежав на асфальті. Його дискусійна група висипала надвір, діти купчилися біля дверей, втупившись поглядами у Джорджа. На його обличчі видно було кров, яка натекла з голови, де серед волосся малася якась подряпина, схоже що невеличка, але кров текла у Джорджа ще й з вуха, а це не виключало можливості струсу мозку. Джордж зробив спробу підвестися, і Джек, рвучко звільнившись від місіс Стронг, рушив до нього. Джордж зіщулився.

Джек, поклавши долоні йому на груди, штовхнув Джорджа назад, на асфальт.

— Лежи тихо, — сказав він. — Не намагайся рухатись.

Він обернувся до місіс Стронг, яка з жахом дивилася на них обох:

— Підіть покличте шкільного лікаря, будь-ласка, місіс Стронг.

Вона розвернулася й мерщій кинулася в бік офісного корпусу. Аж тоді він подивився на свою дискусійну групу, він прямо дивився дітям в очі, бо знову став відповідальним, став цілком самим собою, а коли він був самим собою, не існувало добрішого парубка у всьому штаті Вермонт. Звісно ж, вони це знали.

— Зараз можете йти додому, — повідомив він їм спокійно. — Зустрінемося знову завтра.

Але на кінець тижня шестеро з його диспутантів вибули з команди, включно з двома першокласними, але це, звісно, не мало для нього великого значення, оскільки на тоді його вже було поінформовано, що він також вибуває з учителів.

Проте якось йому вдалося утриматися від пляшки, а це було вже неабищо, гадав він.

І він не мав ненависті до Джорджа Гетфілда. У цьому він був упевнений. Не він щось вдіяв, йому було заподіяно.

«Ви ненавидите мене, бо ви знаєте…»

Але нічого він не знав. Нічого. Він готовий був присягтися перед престолом Господа Вседержителя так само, як присягнувся б, що перевів той таймер наперед не більше, ніж на одну хвилину. І то не через ненависть, а з жалості.

Дві оси мляво повзали по даху поряд з дірою в ізоляційній прокладці.

Він спостерігав за ними, допоки вони не розправили свої аеродинамічно непевні, але на диво ефективні крильця і важко дзиґонули геть між сонячне світло жовтня, мабуть чи не щоб ужалити когось іще. Бог визнав за потрібне дарувати їм жала, і Джек припускав, що вони просто мусять їх до когось застосовувати.