Сяйво - Кінг Стівен. Страница 31

Скільки він тут просидів, дивлячись на цю діру з її неприємним сюрпризом усередині, ворушачи попіл старих гріхів? Він подивився собі на годинник. Майже півгодини.

Він опустився до краю даху, перекинув через нього одну ногу й шарудів там, поки його ступня на знайшла верхній щабель драбини, зразу нижче піддашка. Йому треба було сходити до реманентного сараю, де він на верхній полиці, подалі від Денні, був заховав димову шашку. Він її забере, знову підніметься нагору, і тоді вже вони отримають сюрприз. Тебе можуть вкусити, але й ти сам також можеш вкусити навзаєм. Він у це вірив щиро. За дві години відтепер це гніздо перетвориться всього лиш на жований папір, і Денні, якщо захоче, зможе забрати його собі до кімнати — у Джека було таке в його кімнаті, коли він сам був малим, воно завжди ледь чутно припахало дров’яним димом і бензином. Денні може тримати його просто біля узголів’я свого ліжка. Шкоди йому від цього буде.

— Мені вже легше.

Звук власного голосу, що упевнено пролунав серед денної тиші, підбадьорив його, хоча він і не збирався щось промовляти вголос. Йому дійсно полегшало. Виявилося можливим перейти від інерційності до дієвості, щоби сприймати те, що тебе мало не зводило з розуму, як нейтральну цінність, яка викликає не більш як нерегулярний теоретичний інтерес. І якщо існувало місце, де це могло відбутися, воно було саме тут.

Він спустився по драбині, щоби взяти димову шашку. Буде їм кара. Вони заплатять за те, що його ужалили.

Розділ п’ятнадцятий На передньому подвір’ї

Два тижні тому в нетрях реманентного складу Джек знайшов пофарбоване на біле величезне плетене крісло і притягнув його на ґанок, попри зауваження Венді, що це попросту найогидніша річ з усіх, які вона бачила у своєму житті. Він якраз сидів у цьому кріслі, насолоджуючись читанням книжки Е.Л. Доктороу «Ласкаво просимо до Важких Часів»[94], коли по під’їзній алеї заторохтів готельний пікап з його жінкою й сином.

Венді зупинила машину на розворотному майданчику, хвацько газонувши двигуном і зразу ж його вимкнувши. Єдиний задній вогник пікапа погас. Скидаючи оберти, двигун сердито побурчав і врешті зупинився. Джек підвівся зі свого крісла і подріботів донизу їх зустріти.

— Привіт, татку! — гукнув Денні і кинувся вгору по схилу. В одній руці він тримав якусь коробку. — Подивися, що мені купила мама!

Джек підхопив сина, двічі крутонувся, тримаючи його на руках, і сердечно поцілував в губи.

— Джек Торренс, Юджин О’Ніл свого покоління, американський Шекспір![95] — усміхаючись, проголосила Венді. — Яким вас вітром доля занесла у ці віддалені й високі гори?

— Несила вже було мені терпіти сонмища простолюду, міледі, — відповів він, хапаючи її в обійми. Вони поцілувалися. — Як вам подорожувалося?

— Дуже добре. Денні жалівся, що я його повсякчас смикаю, але я жодного разу не заглухла і… ой, Джеку, ти все там закінчив!

Вона дивилася на дах, і Денні теж перевів очі за її поглядом. Коли він побачив на західному крилі покрівлі «Оверлука» широкий клапоть свіжого ґонту світлішого зеленого кольору, ніж решта даху, лиця хлопчика торкнулася ледь помітна похмурість. Потім він опустив очі вниз, на коробку в своїх руках, і його обличчя знов прояснішало. Ночами його знов і знов у всій їх первісній виразності навідували ті картини, які йому був показав Тоні, але при сонячному світлі дня на них було легше не зважати.

— Поглянь, татуню, поглянь-но.

Джек взяв коробку з рук сина. То була модель машини, однієї з тих карикатур Великого Татуся Рота[96], щодо яких Денні колись виявляв велике захоплення. Цей екземпляр називався Лиховісним Ліловим Жуком, і на коробці був зображений великий пурпурний «фольксваген» з довгими задніми крилами-фарами від купе-кабріолета «кадилак» тисяча дев’ятсот п’ятдесят дев’ятого року, який скажено мчав по ґрунтовому треку. Крізь люк у даху «фольксвагена», вчепившись далеко внизу руками в кермо, стирчав велетенський бородавчатий монстр з виряченими очима, маніяцьким вищиром і в нацупленому задом наперед велетенському картузі якоїсь англійської гоночної команди.

Венді до нього посміхалася, і Джек їй підморгнув.

— Оце-то мені й подобається в тобі, доку, — сказав Джек, віддаючи коробку назад. — Твій смак тяжіє до всього стриманого, тверезого, меланхолійного. Воістину ти дитя мого лона.

— Мамуня сказала, що ти допоможеш мені її зібрати, тільки-но я зможу прочитати всю першу книжечку про Діка і Джейн[97].

— Тоді це мусить статися десь під кінець цього тижня, — сказав Джек. — А що ще є в цьому вашому гарненькому пікапі, мем?

— Ні-ні, — вхопила вона його за руку й потягла назад. — Не підглядати. Є там дещо для тебе. Ми з Денні це занесемо досередини. А ти можеш взяти молоко. Воно в кабіні, на підлозі.

— Ото і все, на що я тобі потрібен, — схлипнув Джек, ляскаючи себе долонею по лобі. — Просто тягловий кінь, звичайна худоба польова. Тягни сюди, тягни туди, тягни будь-куди.

— Просто затягніть молоко до кухні, містере.

— Це вже занадто, — скрикнув він і повалився на землю, а Денні стояв над ним і хихотів.

— Ану підводься, ти, бугаю, — ткнула його носком своєї кросівки Венді.

— Бачиш? — звернувся той до Денні, — вона мене назвала бугаєм. Ти свідок.

— Свідок, свідок! — радісно погодився Денні і з розгону перестрибнув свого розпростертого долі батька.

Джек сів.

— О, до речі, друзяко. У мене для тебе теж дещо є. Там, на ґанку, біля попільниці.

— А що там?

— Забув. Піди й подивися.

Джек підвівся, і вони вдвох з дружиною стояли, дивлячись, як Денні помчав угору по моріжку, а потім по ґанку, заразом перестрибуючи по дві сходинки. Він обійняв Венді за талію.

— Ти щаслива, бейбі?

Вона значуще подивилася на нього:

— Я зараз найщасливіша, відтоді як ми побралися.

— Це правда?

— Свята правда.

Він міцно обхопив її:

— Я тебе кохаю.

Вона пригорнула його навзаєм, зворушена. Ці слова ніколи не були дешевими у вустах Джека Торренса, вона могла б точно порахувати, скільки разів вона їх від нього чула, як до весілля, так і після, для цього їй вистачило би пальців на двох руках.

— Я тебе теж кохаю.

— Матусю, матусю, — схвильовано нагукував уже з ґанку Денні. — Іди-но подивися! Ого! Оце круть!

— Що там таке? — запитала в Джека Венді, уже коли вони, рука в руці, вирушили зі стоянки вгору.

— Забув, — відповів той.

— Ох, ти своє ще отримаєш, — штовхнула вона його ліктем у бік. — От сам побачиш.

— Я так і сподівався, що отримаю цієї ночі, — зауважив він, і вона розсміялася. Наступної миті він спитав: — А Денні щасливий, як ти гадаєш?

— Тобі краще знати. Це ж ти з ним провадиш вечорами довгі балачки перед сном.

— Та йдеться зазвичай про те, ким він хоче стати, коли виросте, або чи існує насправді Санта-Клаус. Схоже, на нього чекає велике розчарування. Гадаю, його старий приятель Скотт уже був устиг закласти основу для девальвації цієї фігури. А щодо «Оверлука», ні, він мені поки що майже нічого про нього не казав.

— Мені також, — відгукнулася вона. Вони вже долали сходи ґанку. — Але більшість часу він поводиться дуже тихо. І мені здається, що він схуд, Джеку, так-так, дійсно.

— Просто він росте.

Денні стояв до них спиною. Він щось роздивлявся на столі біля Джекового крісла, але Венді не було видно, що саме.

— Він тепер і не їсть, як слід. А колись же метав, як той паровий екскаватор. Пам’ятаєш, іще минулого року?

— Вони всі збавляють, — промовив він з сумнівом. — Здається, я про це читав у Спока[98]. От виповниться йому сім, почне знову молотити двома виделками одночасно.

Вони зупинилися на верхній сходинці.

— А ще він багато сил віддає тим читанкам, — сказала вона. — Я розумію, він хоче навчитися, щоби порадувати нас… тебе тобто, — додала вона мимохіть.

— Себе порадувати, перш за все, — уточнив Джек. — Я його зовсім до цього не примушував. Фактично, я не бажав би, аби він витрачав на це так багато сил.