Світанок - Майер Стефани Морган. Страница 18

— Здається, я маю ще за дещо вибачитися перед тобою, — нахмурився він. — Я й не думав, що ти можеш сприйняти те, як я почуваюся через біль, якого завдав тобі, за прояв того, що минула ніч не була… ну… найкращою з ночей у моєму житті. Але я не можу так вважати, адже тобі я завдав…

Я усміхнулася кутиками вуст.

— Справді? Найкращою в житті? — перепитала я тоненьким голосом.

Він узяв моє обличчя в долоні, досі заглиблений у себе.

— Я побалакав із Карлайлом потому, як ми з тобою уклали угоду, сподіваючись, що він мені порадить. Звісно, він попередив мене, що для тебе це буде дуже небезпечно, — тінь пробігла його обличчям. — Але він вірив у мене — вірив, а я не заслуговую на це.

Я хотіла заперечити, але він поклав два пальці мені на вуста, перш ніж я встигла вимовити бодай слово.

— А ще я запитав у нього, на що мені чекати. Він не знав, як саме я почуватимуся… адже я вурдалак, — він кволо усміхнувся. — Карлайл сказав мені, що це почуття — напрочуд потужне, ніщо з ним не зрівняється. Він пояснив мені, що фізичним коханням не варто легковажити. Оскільки у нас темперамент майже не змінюється з роками, сильні емоції можуть безповоротно переродити нас. Але, докинув він, мені не варто цим занадто перейматися, адже ти вже й так змінила мене докорінно, — на цей раз його усмішка була значно щирішою. — А ще я побалакав зі своїми братами. Вони пояснили мені, яке це задоволення. За силою воно поступається хіба що задоволенню напитися людської крові, — зморшка перетнула його чоло. — Але ж я пробував твою кров на смак, проте навряд чи в світі є кров краща, ніж це… Ні, я не вважаю, що вони помиляються. Просто в нас було щось інше. Щось більше.

— Так, то було більше. То було все.

— Але це не змінює головного: це було неправильно. Навіть якщо ти справді почувалася так, як кажеш.

— А що це все означає? Ти що, намагаєшся сказати, я все вигадала?

— Щоб применшити мою провину. Белло, я не можу не зважати на очевидні речі. І не можу забувати, як ти завжди намагаєшся виправдати мене, коли я накою помилок.

Я твердо взяла його за підборіддя й нахилилася так близько, що обличчя наші завмерли в кількох дюймах [7] одне від одного.

— А тепер послухай мене, Едварде Каллен. Я нічого не вдавала заради тебе, ясно тобі? Я навіть не здогадувалася, що тебе треба розраджувати, аж поки ти не затіяв усю цю розмову. Я ще ніколи в житті не почувалася такою щасливою — навіть тоді не була такою щасливою, коли збагнула, що ти кохаєш мене більше, ніж хочеш мене убити, чи того ранку, коли я прокинулася, а ти вперше чекав на мене… І навіть коли я почула твій голос у балетній залі… — (Едвард здригнувся на згадку про мою тісну сутичку з вурдалаком-мисливцем, але я не зупинялася). — Чи коли ти сказав «Так» на весіллі і я усвідомила, що якимсь дивом отримала тебе назавжди. Це найщасливіші мої спогади, а сьогоднішні почуття — найкращі з них. Отож тобі доведеться змиритися.

Він торкнувся зморшки в мене між бровами.

— А зараз я роблю тебе нещасливою. А цього я точно не хочу.

— Тоді сам не будь нещасливим. Бо з усього, що сталося, тільки це неправильно.

Його погляд застиг, а тоді він глибоко зітхнув і кивнув.

— Ти маєш рацію. Минуле в минулому, і його не в моїй владі змінити. Який сенс моєму кепському гумору псувати тобі чудовий час? Я все зроблю, щоб ти була щасливою.

Деякий час я підозріло вивчала його обличчя, й нарешті він безхмарно усміхнувся.

— Все, тільки щоб я була щасливою?

Щойно я це сказала, у животі в мене знову забурчало.

— Ти голодна, — швидко мовив Едвард. Він вистрибнув із ліжка, здіймаючи хмару пір’я. А мені це дещо нагадало.

— Отож. І з якого дива ти вирішив подерти подушки Есме? — спитала я, сідаючи в ліжку та струшуючи з себе пух.

Він уже встиг натягнути вільні штани-хакі та стояв біля дверей, куйовдячи волосся, щоб і собі витрусити кілька пір’їнок.

— Не певен, що вчора я взагалі що-небудь вирішував, — пробурмотів він. — Пощастило, що мені попалася подушка, а не ти, — він зробив глибокий вдих, а тоді похитав головою, наче намагався відігнати чорні думки. Цілком щира усмішка розквітла на його обличчі, але я була певна, що ця усмішка вартувала йому неабияких зусиль.

Я обережно сповзла з ліжка і ще раз потягнулася — тепер біль у м’язах та синцях став відчутнішим. Краєм вуха я почула, як Едвард затамував подих. Він відвернувся, так стиснувши кулаки, що кісточки побіліли.

— Невже я маю такий жахливий вигляд? — спитала я, намагаючись додати в голос легковажності. Едвард знову дихав рівно, проте так і не обернувся до мене, певно, щоб приховати вираз обличчя. Я вирушила у ванну, аби переконатися на власні очі.

Я поглянула на своє оголене тіло у великому, на повен зріст дзеркалі, що ховалося за дверима.

Бували в мене й гірші часи. Що таке легка тінь на щоці, припухлі вуста? Бо в цілому обличчя було нормальним. Решта ж тіла була розфарбована в сині та багряні барви. Я зосередилася на синцях, які найважче приховати, — на руках та плечах. Не такі вже й страшні. Шкіра в мене ніжна, отож коли з’являється синець, я рідко можу згадати, звідки він узявся. Звісно, ці синці тільки набрякають. Завтра вони матимуть гірший вигляд. А це не полегшить становища.

А тоді я поглянула на своє волосся — і застогнала.

— Белло? — він опинився поруч, не встигла я й звуку зронити.

— Я оце зі свого волосся ніколи не витрушу! — вказала я на голову, яка схожа була на куряче сідало. І взялася вибирати пір’я.

— Це так схоже на тебе — турбуватися про волосся, — буркнув він, але теж став позаду й почав вибирати пір’я, причому набагато вправніше.

— Як тобі вдається стримувати сміх? У мене такий кумедний вигляд!

Він не відповів — просто копирсався у волоссі. Але я й так знала відповідь: коли він у такому гуморі, ніщо не зможе його насмішити.

— Нічого так не вийде, — зітхнула я за хвилину. — Пір’я мов приклеїлося. Спробую просто вимити, — я обернулася й обвила руками його за пояс. — Ти хочеш мені допомогти?

— Ні, ліпше зрихтую тобі щось попоїсти, — тихо відповів він і ніжно розплів мої обійми. Він зник, як завжди, миттєво — я тільки зітхнула.

Схоже, мій медовий місяць закінчився. Від цієї думки в горлі став клубок.

Коли я нарешті майже позбулася пір’я і вдягнула незвичну білу бавовняну сукню, яка приховала більшість фіолетових плям, босоніж я потупцяла на запах смажених яєць із беконом, присипаних сиром.

Едвард стояв перед плитою з нержавіючої сталі та знімав омлет на тоненьку блакитну тарілку, яка вже чекала на столі. Від смачного запаху в мене закрутилося в голові. Відчуття було, що я з’їла б і тарілку, і пательню; в животі бурчало.

— Ось, — мовив Едвард. З усмішкою він обернувся до мене й переставив тарілку на маленький кахляний столик.

Я всілася на одному з металевих стільців і миттю взялася до паруючої яєшні. В горлі аж пекло, проте я не зважала.

Едвард сів навпроти мене.

— Мабуть, я рідко тебе годую.

Я проковтнула й нагадала йому:

— Я спала… До речі, дуже смачно. Непогано як на когось, хто сам не їсть.

— З телевізора навчився, — кинув він і подарував мені мою улюблену криву посмішку.

Я була рада побачити її — рада, що він знову став схожим на себе.

— А звідки яйця?

— Я попросив бригаду, яка тут прибирала, накупити харчів. Таке тут уперше, між іншим. Треба їм сказати, щоб пір’я прибрали… — він не договорив, а погляд його застиг десь понад моєю головою. Я мовчала, боячись бовкнути зайве, що знову його засмутить.

Я з’їла все до крихти, хоча наготував він як на двох.

— Дякую, — мовила я потому. І нахилилася через стіл, щоб поцілувати його. Він автоматично відповів на поцілунок, а тоді раптом напружився й відхилився.

Я заскреготіла зубами, і питання, яке я хотіла поставити, прозвучало більш як звинувачення: