Світанок - Майер Стефани Морган. Страница 19

— Ти не збираєшся взагалі мене більше торкатися?

Він повагався, а потім підніс руку й погладив мене по щоці. Пучки його легко дотикалися шкіри, і я не змогла боротися з собою — притулилася щокою до його долоні:

— Ти ж знаєш, я не це мала на увазі.

Він опустив руку.

— Я знаю. І ти маєш рацію, — він зробив паузу, трошки задер підборіддя. І провадив упевненим голосом: — Я не кохатимуся з тобою, поки ти не переродишся. Я більше не хочу завдавати тобі болю.

РОЗДІЛ 6. РОЗВАГИ

Розважити мене — ось що стало пріоритетом на острові Есме. Ми плавали з аквалангом (тобто я плавала з аквалангом, адже Едвард міг перебувати під водою без кисню скільки завгодно). Ми дослідили невеличкі джунглі, що оточували невисоку скелясту гору. Ми навідалися до папуг, які мешкали в хижці на півдні острова. Зі скелястої бухти на заході острова ми спостерігали захід сонця. Ми плавали з дельфінами, які полюбляли гратися в теплій воді на мілині. Тобто я плавала з дельфінами, бо коли з’являвся Едвард, вони зникали так швидко, наче то була акула.

Я знала, що відбувається. Він намагався зайняти мене так, щоб я не чіплялася до нього з сексом. Щоразу, коли я намагалася розслабити його з допомогою якого-небудь DVD, що їх лежало повно попід величезним плазмовим телевізором, він миттю виманював мене з будинку магічними словами на кшталт коралових рифів, або підводних печер, або морських черепах. Цілий день ми бігали, бігали, бігали, отож коли сідало сонце, я почувалася цілком змореною і виснаженою.

Щовечора я просто засинала над тарілкою; одного разу я буквально заснула за столом, отож Едвардові довелося відносити мене в ліжко. Частково причиною було те, що він весь час готував їжі забагато для однієї людини, але я після цілоденного плавання та прогулянок почувалася такою голодною, що майже все з’їдала. А тоді, з повним шлунком і виснаженим тілом, заледве здатна була тримати очі розплющеними. То все входило в його плани, понад усякий сумнів.

Змореність не додавала мені снаги в мистецтві переконання. Проте я не полишала спроб. Я намагалася наводити аргументи, вмовляти, буркотіти, проте все марно. Зазвичай перш ніж я встигала довести справу до кінця, то вже не тямила себе. А вночі приходили сни — напрочуд реальні; це були здебільшого жахи, дуже яскраві, либонь, через те, що на острові все було перебільшено яскравим, — я прокидалася змученою незалежно від того, скільки проспала.

Десь за тиждень потому, як ми опинилися на острові, я спробувала укласти компроміс. Колись це вже спрацьовувало.

Зараз я спала у блакитній кімнаті. Прибиральники мали прийти тільки завтра, і біла кімната й досі вся була вкрита килимом із пір’я. Блакитна кімната була меншою, і ліжко теж було не таким монструозним. Стіни — темні, до половини оздоблені тиковим деревом, а шпалери над ним були розкішними — з блакитного шовку.

Я вже звикла вдягати на ніч дещо з білизни, припасеної Алісою, — здебільшого речі не такі відверті, як деякі з бікіні, які вона мені напакувала. Цікаво, як вона собі уявляла моменти, в котрі мені знадобиться така вдяганка, — я засоромлено здригалася на саму думку про це.

Почала я помалу — з шовку слонової кістки, бо боялася, що відкрити забагато шкіри в моєму випадку може радше не допомогти, а все зіпсувати; проте я готова була йти й далі. Едвард, здавалося, нічого не помічав, наче я носила все ті ж старі розтягнені светри, що й удома.

Синці мої потроху сходили — десь пожовкли, а десь і зовсім зникли, отож сьогодні ввечері я витягнула з валізи ще відвертішу білизну, коли готувалася до виходу у ванній, оздобленій деревом. То була чорна мереживна білизна, на неї було соромно дивитися ще до того, як я її вдягнула. Я старалася не глядіти в дзеркало — миттю повернулася в спальню. Не хотіла розгубити дорогою всю мужність.

Яким задоволенням було для мене побачити, як на якусь секунду широко розплющилися Едвардові очі, перш ніж він зміг контролювати вираз свого обличчя.

— Ну, як тобі? — запитала я, покрутившись, щоб він мав нагоду роздивитися мене зусібіч.

Він прочистив горло.

— Ти сьогодні дуже вродлива. Та й завжди.

— Дякую, — відповіла я з ноткою гіркоти в голосі.

Я була занадто змучена, отож здалась і швиденько залізла у м’яке ліжко. Він оповив мене руками й пригорнув до грудей, але так він робив щодня — без його прохолодного тіла під боком спати було занадто жарко.

— Давай домовимося, — сказала я сонним голосом.

— Я з тобою більше ні про що не домовлятимуся, — відтяв він.

— Ти ж навіть не знаєш, що я хочу запропонувати.

— Байдуже.

Я зітхнула.

— Чорт забирай. А насправді я хотіла… Менше з тим.

Він закотив очі.

Я ж заплющилася, закинувши наживку. Позіхнула.

Минула заледве хвилина — я ще й не встигла відключитися.

— Ну, гаразд. Чого ти хочеш?

На мить я зціпила зуби, щоб не зареготати. Перед чим він ніколи не міг встояти — то це перед нагодою подарувати мені щось.

— Ну, я просто подумала… Я знаю, що ця ідея з Дартмутом — тільки прикриття, щоб пояснити, куди я поділася, але, щиро кажучи, від одного семестру в коледжі я не вмру, — мовила я, повторюючи ним самим колись сказані слова — коли він намагався переконати мене викинути з голови мрію перетворитися на вампіра. — Чарлі би просто млів від байок про Дартмут, я певна. Звісно, соромно буде, якщо я не зможу тягатися з усіма тими вченіяками. Але вісімнадцять… дев’ятнадцять… хіба така вже різниця? Навряд чи за рік у мене з’являться «гусячі лапки» довкола очей.

Довший час він мовчав. Тоді зовсім тихо мовив:

— Отож, ти би почекала? Ти би ще побула людиною?

Я припнула язика — нехай пропозиція вляжеться у нього в голові.

— Навіщо ти чиниш зі мною так? — процідив він раптом крізь зціплені зуби, спалахуючи від злості. — Невже недостатньо важко без цього? — він згріб у кулак мереживо в мене на стегнах. На мить мені здалося, що він роздере його по шву. Та тут його пальці розтислися. — Байдуже. Я більше з тобою не укладатиму угод.

— Я хочу в коледж.

— Не хочеш ти. Та й не варте воно того, щоб знову ризикувати твоїм життям. Щоб наражати тебе на небезпеку.

— Але я справді хотіла б поїхати. Звісно, коледж — не головне, бо в дійсності я хочу… я хочу ще трохи побути людиною.

Він заплющив очі й голосно видихнув через ніс.

— Белло, ти доводиш мене до божевілля. Невже ми мільйон разів не сперечалися з цього приводу, і ти завжди благала мене зробити з тебе вурдалака щонайшвидше!

— Так, але… ну, в мене з’явилися причини ще трохи побути людиною, яких я не усвідомлювала раніше.

— І які ж саме?

— Вгадай, — мовила я і відірвалася від подушки, щоб поцілувати його.

Він поцілував мене у відповідь, але не так, щоб я повірила: моє бере гору. Радше можна було зробити висновок, що він просто не хоче мене образити: він цілковито, до одуріння тримав себе в руках. За хвильку він лагідно відсунув мене, а тоді притулив до грудей.

— Ти людина до кінчиків нігтів, Белло. Тобою керують гормони, — гигикнув він.

— У тому-бо й уся справа, Едварде. У цьому мені подобається бути людиною. І не хотілося б від цього відмовлятися просто зараз. Неохота чекати роки й роки, коли єдиним моїм потягом буде кров, щоб оця частина мене хоч якоюсь мірою повернулася.

Я позіхнула, а він усміхнувся.

— Ти змучена. Поспи, кохана, — він почав наспівувати колискову, яку сам склав для мене, коли ми щойно познайомилися.

— Цікаво, а чого це я така змучена? — саркастично пробурмотіла я. — Ти ж нічого такого не планував і не підлаштовував…

Він просто хихикнув і знову почав наспівувати.

— Я так змучуюся, що могла би спати і трохи краще.

Пісня урвалася.

— Ти спала весь час як убита, Белло. Ти ні разу не заговорила уві сні, відколи ми тут. Якби не твій храп, я міг би подумати, що ти в комі.

Дурниці про храп я пропустила — знаю, що не хроплю.