Світанок - Майер Стефани Морган. Страница 24

За одним із визначень інкуб [9] мав здатність стати батьком дитини своєї бідолашної жертви.

Мов п’яна, я похитала головою. Але ж…

Я подумала про Есме, а особливо про Розалію. У вампірів не може бути дітей. Якби така змога була, Розалія уже давно б усе розвідала. Міф про інкубів — чистої води вигадка.

Проте… деяка відмінність таки є. Звісна річ, Розалія не може понести дитину, адже вона наче заморожена в тому стані, в якому з людського світу перейшла в нелюдський. Вона зовсім не могла змінюватися. А людське тіло, жіноче тіло має змінюватися, щоб понести дитину. По-перше, це щомісячна зміна циклу, потім інші зміни, пов’язані з ростом плода. Тіло Розалії не могло змінюватися.

А от моє могло. І змінювалося. Я торкнулася ґулі на животі, якої ще вчора не було.

А люди-чоловіки — вони більш-менш лишаються незмінними з періоду зрілості аж до старості. Раптом у голові сплила згадка, яка взялася невідь-звідки: Чарлі Чапліну було за сімдесят, коли в нього народилася остання дитина. Чоловіки не знають циклів, їхня здатність стати батьком не обмежується певними роками.

Отож звідки чоловікам-вурдалакам знати, чи вони можуть стати батьками, якщо їхні партнерки не могли стати матерями? Чи був у світі вампір, який відчув би нагальну потребу перевірити цю теорію зі звичайною жінкою? Чи з’явилося б у нього таке бажання?

Але один такий вампір був.

Одна половина мого мозку перебирала факти, згадувала й міркувала, тоді як друга половина — та, яка контролювала здатність моїх м’язів рухатися, — закам’яніла й неспроможна була повернутися до нормальної роботи. Я не могла поворушити вустами, бодай промовити слово, а як же кортіло крикнути до Едварда: поясни мені, що відбувається! Мені так хотілося дотягнутися до нього, торкнутися, але тіло не слухалося. Я просто витріщалася на власні перелякані очі в дзеркалі й обережно притискала ґулю на власному животі.

А тоді, зовсім як у яскравому сні минулої ночі, картинка зненацька змінилася. Все, що я бачила в дзеркалі, здавалося цілком інакшим, хоча насправді нічого не змінилося.

Що ж спричинило цю дивну переміну? Просто м’яка маленька ґуля штовхнула мою долоню — просто з мого нутра.

І тут-таки задзвонив Едвардів телефон, пронизливо й настирливо. Жоден із нас не поворухнувся. Телефон усе дзвонив і дзвонив. Я намагалася не слухати його, просто чекала. Вираз мого обличчя в дзеркалі вже не був таким збентеженим — радше здивованим. Я й не помітила, коли дивні беззвучні сльози заструменіли з очей в мене по щоках.

А телефон усе дзвонив. Краще б уже Едвард відповів — адже в мене такий важливий момент. Можливо, найважливіший у моєму житті.

Телень! Телень! Телень!

Нарешті роздратування привело мене до тями. Я присіла навколішки поряд із Едвардом — я просто відчувала, як обережно тепер рухаюсь, як чую кожен свій порух, — і почала лапати його кишені, поки не зайшла телефон. Я ще очікувала, що він усе-таки сам візьме трубку й відповість, але він і не ворухнувся.

Я впізнала номер, тож могла здогадатися, з якого це дива вона подзвонила.

— Привіт, Алісо, — мовила я. Голос усе ще мене не слухався. Я прочистила горло.

— Белло? Белло, з тобою все гаразд?

— Так… Е-е-е… А Карлайл недалеко?

— Недалеко. А що трапилося?

— Я… на сто відсотків не… певна…

— З Едвардом усе гаразд? — стурбовано запитала вона. Відвернувшись від трубки, вона гукнула Карлайла, а тоді, не встигла я відповісти на її перше питання, вимогливо поцікавилася: — Чому він сам не зняв трубки?

— Я не певна…

— Белло, що відбувається? Я щойно бачила…

— Що ти бачила?

Мовчання у відповідь.

— Даю Карлайлу трубку, — нарешті сказала вона.

У мене було відчуття, наче в мої вени вприснули льодяну воду. Якби Аліса побачила у видінні мене з зеленооким немовлям-янголятком на руках, вона б мені сказала, правда?

Поки я якусь секунду чекала, щоб Карлайл узяв трубку, це видіння, яке я приписала Алісі, танцювало в мене попід повіками. Крихітне, гарненьке немовля, навіть вродливіше, ніж дитина в моєму сні, — маленький Едвард у мене на руках. Гаряча хвиля прокотилась у венах, розтоплюючи лід.

— Белло, це Карлайл. Що трапилося?

— Я… — я не знала, що говорити. А раптом він тільки поглузує з моїх висновків, скаже мені, що я божевільна? Може, мені просто сниться ще один яскравий сон? — Я трохи хвилююся за Едварда… Вампіри можуть переживати шоковий стан?

— Він поранений? — у голосі Карлайла прозвучала тривога.

— Ні-ні, — запевнила я його. — Просто… дуже здивований.

— Белло, я нічого не розумію.

— Мені здається… ну, мені здається, що… можливо… можливо, я… — я глибоко зітхнула, — вагітна.

Наче на підтвердження моїх слів я відчула легенький поштовх у нутрі. Рука смикнулася до живота.

По довгій паузі Карлайл згадав про свою медичну освіту.

— Коли був перший день твого останнього менструального циклу?

— За шістнадцять днів до весілля, — зовсім недавно я в голові все точно підрахувала, тож могла відповідати з певністю.

— Як ти почуваєшся?

— Дивно, — відповіла я, мій голос зірвався. Нова хвиля сліз ринула по щоках. — Все це звучить як маячня… Я розумію, що для всього цього явно зарано… Може, я таки збожеволіла. Але мені сняться чудернацькі сни, я весь час їм, і плачу, і блюю… І клянуся — от тільки-но щось ворухнулося в мене в животі.

Едвард підкинув голову.

Я зітхнула з полегшенням.

Едвард простягнув руку по телефон, обличчя в нього було блідим і жорстким.

— Е-е-е… здається, Едвард хоче з вами побалакати.

— То дай йому трубку, — напруженим голосом мовив Карлайл.

Не до кінця певна, що Едвард здатен говорити, я вклала трубку в його простягнуту руку. Він притис її до вуха.

— Це можливо? — прошепотів він.

Довший час він просто слухав, незряче витріщаючись просто себе.

— А Белла? — зрештою запитав він. Вільною рукою він пригорнув мене й притягнув ближче до себе.

Знову він довго, нескінченно довго слухав, а тоді мовив:

— Так. Так, обов’язково.

Він відірвав телефон од вуха й натиснув кнопку відбою. Одразу ж потому він настукав на трубці інший номер.

— То що сказав Карлайл? — нетерпляче запитала я.

Едвард відповів мертвим голосом:

— Він гадає, що ти вагітна.

Від цих слів мені на спину мов хто приском сипонув. Маленька ґуля забилася в нутрі.

— Куди ти дзвониш? — запитала я, коли він знову притиснув трубку до вуха.

— В аеропорт. Ми повертаємося додому.

Едвард безперервно балакав по телефону понад годину. Гадаю, він улаштовував нам переліт назад, хоча певності не було: він говорив не англійською мовою. Здавалося, що він сперечається, а іноді спілкувався крізь зуби.

Він сварився й водночас пакувався. Крутився кімнатою, мов розбурхане торнадо, проте по собі замість руїни полишав порядок. Дещо з мого одягу він жбурнув купою на ліжко, і я збагнула, що час вбиратися. Поки я вдягалася, він і далі з кимсь сперечався, допомагаючи собі жестикуляцією.

Коли мені не стало терпцю витримувати брутальну енергію, яку він випромінював, я тихо вийшла з кімнати. Його маніакальна зосередженість спровокувала в мене нудоту — не таку сильну, як уранці, проте неприємну. Почекаю десь собі, поки в нього гумор поліпшиться. Я не могла говорити з цим льодяним, зосередженим Едвардом, який, щиро кажучи, мене навіть трошки лякав.

І знову я опинилась у кухні. У шафці знайшлась коробка солоної соломки. Неуважливо я почала жувати, витріщаючись у вікно на пісок, і на скелі, і на дерева, і на океан, — все просто блищало на сонці.

Хтось штовхнув мене зсередини.

«Знаю, — відгукнулась я. — Я теж не хочу їхати».

Ще хвильку я дивилась у вікно, але більше ніхто не штовхався.

— Я не розумію, — прошепотіла я, — хіба це погано?

Дивовижно — так. Неймовірно навіть. Але погано?