Світанок - Майер Стефани Морган. Страница 22

Виключно жінок вродливих? Це, щиро кажучи, не може не лестити.

— Але вигляд у неї був переляканий, — мовила я.

— А вона і є перелякана — та ще більше вона турбується за тебе.

— За мене?

— Вона боїться того, що ти тут зі мною наодинці, — він моторошно гигикнув, а тоді поглянув на цілу стіну коробок із фільмами. — Ну, то ти вже вибрала, що ми дивитимемося? Це цілком людське заняття.

— О так, перегляд кіно якраз переконає її, що ти людина, — засміялась я і обхопила його руками за шию, стала навшпиньки.

Він нахилився, щоб я могла його поцілувати, а тоді руки його міцніше обхопили мене, відірвали від підлоги, щоб йому більше не доводилося нагинатися.

— Кіно-доміно, — промурмотіла я, куйовдячи пальцями його бронзове волосся, поки губи його ковзали вниз моєю шиєю.

Раптом пролунав звук, наче хтось хапнув ротом повітря, й Едвард різко поставив мене на підлогу. Каура застигла в коридорі з виразом жаху на обличчі, в її чорному волоссі заплуталося пір’я, і цілу торбу пір’я вона тримала в руках. Вона так вирячилася на мене, що я аж почервоніла й опустила погляд. Нарешті вона опанувала себе й пробурмотіла щось таке, що навіть незнайомою мовою очевидячки звучало, як вибачення. Едвард усміхнувся й щось їй дружньо відповів. Віна відвела свої темні очі й рушила далі коридором.

— Вона подумала саме те, що я думаю, вона подумала, правда? — зронила я.

Він розсміявся на моє закручене речення.

— Так.

— Ось, — мовила я, простягаючи руку й хапаючи перший-ліпший фільм. — Ввімкни оцей, і ми вдамо, що дивимося кіно.

То виявився старий мюзикл, де всі всміхалися й носили пишні сукні.

— Саме пасує до медового місяця, — затвердив мій вибір Едвард.

Поки актори на екрані танцювали під веселеньку вступну пісню, я зручно вмостилася на софі, звернувшись клубочком на Едвардових руках.

— То тепер ми зможемо повернутися в білу спальню? — ліниво запитала я.

— Ну, не знаю… Я ж уже розламав спинку ліжка в іншій кімнаті так, що вона не підлягає ремонту, — мабуть, ліпше ми постараємося збитки зосередити тільки в одній частині дому в надії, що Есме ще раз нас коли-небудь запросить.

Я широко всміхнулася.

— А ти очікуєш більших збитків?

Він розсміявся на мій вираз обличчя.

— Гадаю, буде ліпше, якщо все буде підготовлено, ніж коли я чекатиму, щоб ти знову спровокувала мене.

— Так, бо це неминуче, — недбало підтвердила я, але пульс мій пришвидшився і кров застугоніла в жилах.

— А що це сталося з твоїм серцем?

— Нічого. Я здорова, як корова, — я хвильку помовчала. — Може, сходимо перевіримо зону катастрофи?

— Мабуть, увічливіше буде дочекатися, поки ми залишимося на самоті. Ти, може, й не помітиш, як я ламаю меблі, але декого це може налякати.

Щиро кажучи, я вже й забула, що в сусідній кімнаті хтось був.

— Справді. Чорт.

Густаво й Каура безшумно рухалися будинком, я ж нетерпляче чекала, поки вони закінчать, і намагалася хоч трохи звертати увагу на екран, де всі жили довго й щасливо. Мене починало хилити в сон, незважаючи на те, що, як засвідчив Едвард, я й так проспала півдня, — коли різкий голос потурбував мене. Едвард сів рівно, досі тримаючи мене на руках, й відповів Густаво бездоганною португальською мовою. Густаво кивнув і тихо попрямував до дверей.

— Вони закінчили, — пояснив мені Едвард.

— Отже, ми нарешті самі?

— Може, спершу пообідаємо? — запропонував він.

Я закусила губу, розриваючись навпіл. Я справді зголодніла.

З посмішкою він узяв мене за руку й повів до кухні. Він так добре вивчив моє обличчя — вже байдуже було, що він не може проникати в мої думки.

— Це виходить із-під контролю, — пожалілась я, коли наїлася донесхочу.

— Може, по обіді хочеш поплавати з дельфінами — трохи витратити калорій? — запитав Едвард.

— Пізніше. У мене інший план зі спалення калорій.

— Ну-ну, що за план?

— Там іще лишилася половина спинки на ліжку…

Але я не договорила. Він уже згріб мене в обійми, своїми вустами змусив мене замовчати і з нелюдською швидкістю помчав до блакитної спальні.

РОЗДІЛ 7. НЕСПОДІВАНКА

Чорна шерега наближалася до мене крізь туман щільний, як саван. Я бачила, що їхні червлені очі блищать від бажання, від жаги вбити. Їхні вуста розтулялися, оголюючи гострі вологі зуби — вони чи то ричали, чи то щирилися.

З-за моєї спини лунало дитяче схлипування, але я не могла обернутися й поглянути. Хоч я понад усе хотіла переконатися: з хлопчиком усе гаразд, проте не могла собі дозволити випустити їх із поля зору.

Тіні наближалися, чорні мантії ледь-ледь коливалися від руху. Я бачила, як долоні їхні стискалися в білі мов кість кулаки. Вони потроху розосереджувалися, щоб обійти нас зусібіч. Ми були оточені. Ми мали померти.

Та раптом, мов блиснув фотоспалах, картинка змінилася. Тобто нічого не змінилося — Волтурі й далі насувалися на нас, ладні вбивати. Проте я ніби дивилася під іншим кутом зору. Зненацька я відчула голод. Я хотіла, щоб вони напали. Паніка перейшла в жагу крові, я поповзла вперед, посмішка грала в мене на обличчі, а з-поміж вишкірених зубів вихопився рик…

Я рвучко сіла на ліжку, в жаху збудившись зі сну.

У кімнаті було темно. Гаряче було, мов у парильні. Краплини поту зволожили скроні, стікали по шиї.

Я помацала гарячі простирадла — поряд нікого не було.

— Едварде?

І тоді мої пальці наткнулися на щось гладеньке, пласке, тверде. Складений навпіл аркуш паперу. Я підхопила записку й навпомацки рушила до вимикача.

Записка була адресована місіс Каллен.

Я зітхнула. Ми вже два тижні перебували на острові, отож варто було очікувати, що йому доведеться залишити мене ненадовго, я тільки не знала коли. Таке враження, що тут ми існуємо поза часом; все було ідеально, ми просто пливли за течією.

Я витерла піт із чола. Сну не було в жодному оці, хоча годинник, який стояв на комоді, показував тільки першу годину. Я усвідомлювала, що не зможу заснути, поки мені так жарко, поки я липка від поту. Поминаючи вже те, що коли я вимкну світло й заплющу очі, то миттю, мов навіч, побачу чорні фігури, які підкрадаються до мене.

Я підвелася й безцільно почала блукати будинком, кругом вмикаючи світло. За відсутності Едварда він видавався таким великим і порожнім! Таким інакшим.

Опинилась я в кухні й подумала, що поїсти зараз — найкраще заспокійливе.

Я покопирсалася в холодильнику, поки не відшукала всіх необхідних складових, щоб засмажити курча. Тріскотіння й шипіння олії на пательні, де смажилося курча, видалося мені приємним і домашнім; поки цей звук порушував тишу, я заспокоювалася.

Пахло так смачно, що я вчепилася в м’ясо зубами просто з пательні, обпікаючи язик. Я вкусила п’ять чи шість разів, і нарешті курча охололо настільки, що я почала відчувати його смак. Тепер я жувала повільніше. Щось не так із присмаком? Я ще раз уважно поглянула на м’ясо — воно було білим, на вигляд добре просмаженим… може, не зовсім? Я ще раз укусила, пожувала. Ні — щось точно не так. Я аж підстрибнула — щоб виплюнути в раковину. Зненацька запах смаженого в олії курчати став нестерпним. Я підхопила пательню й вивернула весь вміст у смітник, а тоді відчинила вікно, щоб провітрити кухню. Знадвору увірвався прохолодний вітерець. Він приємно торкався шкіри.

Знагла я відчула себе виснаженою, але мені не хотілося повертатися в задушливу кімнату. Отож я відчинила всі вікна у вітальні, де стояв телевізор, й лягла на диванчику просто під вікном. Я знову увімкнула той сам фільм, що ми дивилися вдень, і заснула ще до кінця вступної пісні.

Коли я вдруге розплющила очі, сонце вже подолало півшляху в небі, проте зовсім не світло збудило мене. Мене пригортали прохолодні руки. Та водночас шлунок мені різонув біль — так наче хтось мене кулаком вдарив у живіт.