Діви ночі - Винничук Юрій Павлович. Страница 12

— Вони вкрали чи…

— Ясно — вкрали. Який дурень заплатить за ніч такі гроші?

Так от про який подарунок говорили мої дівчатка!

— Але я про це нічого не знаю. Вони мені сказали, щоб я залишив собі гроші, бо вони дістали від поляків подарунки.

— Гарний подарунок! Я б сам від такого не відмовився. От так вони нашого брата й дурять. Хе… Я вже знаю, що можна чекати від цих дубельтівок. Не перший рік працюю… у цій галузі, і як ти тільки дозволив так себе набрати? Дивуюся. Ну, та будеш мати науку на майбутнє… Словом, зроби так, аби годинники зараз же об’явилися. Поляки приїдуть за кілька днів із Румунії. Треба годинники вернути. Щоб шуму не було. Такі речі треба вміти робити. А коли твої лялі захочуть когось «поставити», то хай це роблять у брамах, скверах, кльозетах, де в голову стрілить, але не тут… Ну, а якщо ти й справді про це не знав, то я б на твому місці всипав їм такого перцю під хвіст, що вони б надовго запам’ятали… І ще одне: після цього фокуса, сам розумієш, більше їм тут гастролювати не можна. Хай пендзлюють куди інде. Та й ти б із ними ліпше не плутався. Підведуть під монастир, і оком не моргнеш.

— Добре. Зараз я годинники заберу.

— Якщо вони їх іще не загнали.

— А як загнали?

— Ну, дорогий, тоді нехай бабки гонять. Не менше кавалка з вуглом (чвертю).

— Ти ж казав тільки кавалок.

— Чувак, ці годинники йдуть по шістдесят-сімдесят каербе. Захавав? От і рахуй. За скільки продали — усе до копійки на бочку. А то звідси не вийдуть.

Нічого собі, милі дівчатка. Так мене в дурні пошити!

Я повертаюся до зали і бачу їх самих за столом, вони весело чомусь регочуть. Мабуть, Марунька оповідає щось пікантне про майора. Та коли їхні погляди помічають мою насуплену фізію, сміх кудись пропадає.

Усе тепер залежить від того, як я почну бесіду. Якщо почну її так, як це вмію я, писака, то цілком можливо, що мене просто висміють. Що вчинив би на моєму місці курдупель? І тут я пригадую французький фільм, де розігрувалася саме така сцена. Починалася вона з дзвінкого ляпасу, і не одного. Але ляпаси в ресторані неодмінно привернуть увагу. Уваги ж курдупля привертати нема потреби. Він і так стежить за нами упівока. Він з моєї поведінки хутко визначить, чи маю я якийсь стосунок до тих годинників, а головне, чи дійсно я такий зірвиголова, яким йому видався.

Я повертаю усміхнене обличчя до Леськи і, коли вона пробує мені відповісти усмішкою, ловлю її щоку великим і вказівним пальцем правої руки, а лівою пригортаю до себе. У бідолахи проступають сльози на очах.

— Ти, шмата! Щоб мені зараз були годинники на столі! Всі двадцять.

— Які годинники? — обурюється Марунька. — Ти що, здурів? Пусти її.

— Пуфти… — шипить Леська. — Бо’ить!

— Розірву морду до вуха! Рахую до трьох.

— Які годинники?! — нервує її подруга. — Перестань чудити. Я закричу!

— Тоді в неї буде писок, як халява. Раз!

— Ми ж не тільки собі! Ми хотіли з тобою поділитися! Хочеш, забери половину.

— Два!

— Віттай готинники… — скавулить Леська, а по її обличчю тече чорна фарба.

— Пусти її, садюга! Зараз принесу.

Марунька спурхує з-за столу, я відпускаю Лесьчину щоку, але продовжую пригортати до себе. Збоку — просто закохана парочка. Це нічого, що вона витирає сльози. Це буває. Може, у нас індійська любов.

Зизом зиркаю на курдупля. Та він, здається, уже й забув про мене, бо захоплений жвавою розмовою з трьома сосками.

Марунька кладе на стіл торбину і наливає собі шампанського.

— Всі?

— Порахуй, — форкає вона незадоволено.

— Словом, так, дівчатка. За нами стежать. Тому не робіть дурниць.

Я відпускаю Леську і рахую годинники. Є усі… А курдупель тільки вдавав, що уваги не звертає — вмить зривається на ноги і прямує до нас.

Так само перераховує годинники, навіть оком не ковзнувши по дівчатах.

— Передай їм, нехай зроблять так, аби я їх довго-довго шукав. Добре? І то зараз.

Коли він пішов, Марунька пробує винувато всміхнутися до мене:

— Ти гніваєшся?

— Я буду гніватися ще сильніше, якщо ви не покладете мені зараз на стіл тих триста крабів від старого.

— Всі триста? — нетямиться з подиву Леська.

— Всі триста. Це ж я малюватиму портрета, а не ви.

— Але ж… але ж…

— Мені що, повторити процедуру?

— Ой ні! — скрикує Леська і про всяк випадок відсовується з крісла на другий кінець столу. Зате я присовуюся до Маруньки і ніжно пригортаю її стан.

— Пе-ре-стань! — белькоче вона. — Давай поговоримо спокійно. Годинники ми віддали. Зараз підемо звідси. Хочеш перебазуємося разом до іншого ресторану? Хочеш?.. Ще когось розіграємо? Ну? Ясу?

— Охі, кицюню. Я завдяки вам влип в історію, з якої мушу виплутатися. І мені потрібні гроші. А ви собі пливіть, куди завгодно і на всіх вітрилах. Вам тільки сюди заборонено вступати. А так — свобода. Можете чкурнути хоч на Сахалін. А мені нема куди чкуряти. Я залишаюся зі своїми клопотами сам на сам. І ніхто мені не допоможе. Ясно? Викладайте бабки!

Марунька бере Лесьчину торбину і відраховує гроші.

— Шуруємо звідси, — каже Леська. — Мені вже ця кнайпа обридла.

— Ну, добре, чао, — ніжно всміхається Марунька і, чмокаючи мене в щічку, кладе в долоню гонорар.

Потім вони йдуть, кидаючи наліво й направо прощальні погляди. Пора й мені. Я допиваю пиво і в цей момент чую над головою:

— З вас шістдесят вісім сорок.

Я закашлююся і витріщаю здивовані очі на молодого, але нахабного офіціянта. Його обличчя ввічливе й незворушне. Коли я бачу такі гладенькі обличчя, у мене виникає палке бажання заліпити його кремом. Але на столі кремів нема. Зате є чотири порожні пляшки шампанського, дві з-під горілки і кілька з пива. Є ще салати і м’ясне асорті — улюблена страва усіх офіціантів Радянського Союзу, адже на ній завиграшки можна заробити цілих п’ять карбованців, бо коштує вона п’ятнадцять.

— Не розумію. Хіба з вами не розплатились?

— Ні. Прошу розрахуватись. Закриваємо.

— Але ж це все замовляв не я, а ті двоє. Ми з дівчатами замовляли одне шампанське і два пива, це коштує сім карбованців.

— Та-ак, мені що — міліцію кликати?

Міліцію? Цього ще мені бракувало. Але викинути отак ні сіло, ні впало аж шістдесят вісім карбованців? Не на того напали.

— Давай, клич, — кидаю байдуже і беруся за те асорті. Якщо вже гудіти, то хоч на ситий шлунок.

Зала поволі вилюднюється. За кілька хвилин біля столу виростають дві постаті. Офіціант і… мій знайомий міліціонер.

— Привіт, — каже Микола і, повернувши голову до офіціанта, додає: — Осічка, Вася.

— Як то?

— А так. Осічка. Наш чоловік. Навару не буде.

— От чорт! — всміхається офіціант. — А я думав, рагуль якийсь. Як і ті… Да-а… Ну, нічо… А ти тоже, — хляпає мене по плечу. — Ти тоже — х-хе! — дайош! Сказав би зразу, я б і… То, може, пару грам?

— Ну, принеси, коли не жалко, — погоджується міліціонер і сідає біля мене. — Та прибери тут.

— Айн момент! — не знати чого тішиться Вася, збираючи порожні пляшки.

— То ви разом працюєте? — підморгую Миколі, коли залишаємося самі.

— З дурнем попрацюєш…

— Та чого. Спосіб не з найгірших.

— Ну да. На хліб заробляємо.

Тим часом Вася пурхає метеликом. Ось він уже наливає з графинчика, ось підсовує салат, ставить свіжу тарілку асорті, потім перехиляє келишок горілки за наше здоров’я і щезає.

Сидимо в порожній напівтемній залі.

— То ти що, дійсно про ті годинники не знав нічого? — питає Микола.

— За кого ти мене маєш? — відказую діловим тоном. — Якби я взявся, усе було б шито-крито. Навіть ти нічого не занюхав би.

— Овва!

— Еге. А ти думав!

Микола випиває чарку, замислено жує шинку і, ніби між іншим, цідить:

— Да-а, шкода, що так сталося… А то маю я для тебе незлий ґешефт. За кілька днів якась там нарада… Тузи поз’їжджаються. От їм і треба дівчаток. Можна непогано заробити.

— А що, Франьо не може організувати?

— Дівчата повинні бути інтелігентні. Такий нюанс. А у Франя, сам бачиш, який контингент — лярви. Хіба їх можна начальству чи партійним шишкам пропонувати?