Діви ночі - Винничук Юрій Павлович. Страница 13

— А шишки будуть місцеві?

— І місцеві, і столичні. Сам розумієш, мусимо показати вищий пілотаж. Щоб мали вони, що згадувати вдома.

— Невже ти думаєш, що соски їм не підійдуть?

— Та вони підійшли б, але ж то все старі пердуни. Їм же не тільки сексу треба, а щоб і поговорити, час провести. А з сосками що — дав до писка і шлюс. Що ти з неї візьмеш? Маю таку підозру, що кількість висмоктаних прутнів суттєво впливає на розумові здібності.

— То візьми собі моїх одеситок. Вони саме пішли в номер.

— Ні, вони пішли в ка-пе-зе [17].

— Що?.. Як то? Вони ж годинники віддали!

— Так, але мають з Одеси хвоста. Хіба тобі не відомо?

— Ну, знаю — убивство Шафи. Але ж вони ні при чому.

— Розберуться. А поки будуть розбиратися… хе-хе… давай дзьобнем… Вони ж, шалави, тими дзиґарками до себе тільки увагу привернули… Перевірили по картотеці — є такі. От і загребли. У нас теж план. Так що дякуй Франьові. А то б і ти влип.

— Я? Ще чого!

— Ну, не влип, то хоча б газу трохи спустив… Отакі діла. Ну, то як, берешся теличок підкинути? А то Франьо мене вже заграв. Привів якихось шалав, а ті побачили стіл та як почали хляти наполеон-камю та запивати чінзаном — копита й повідкидали. Не було з ким і файдолитися. Тузи матом крили, як портові вантажники. Облажався Франьо тоді навіки… А інтелігентні курви зараз дефіцит у нашому засраному світі. Нема школи.

Школа!

Це слово вмить натиснуло в моєму мозку на малесеньку кнопку: розчинилася шафа і висунулася шухляда, а в шухляді лежала картка, на якій красувалося ім’я пані Аліни.

Аліна Корчовська, повія екстра-класу, секс-бомба 1938 року, особиста коханка президента міста Львова, панна, яка зачарувала своїми привабами не тільки самого Пілсудського, а й митців та поетів Львова. Зараз це вже старенька бабуся, бо народилася 1909 року. Отже, має шістдесят дев’ять. Зазнайомився я з нею три роки тому, коли, працюючи в обласному архіві, натрапив на її справу, яку завела поліція у зв’язку з убивством власника ресторації «Де Ля Пе» Йозефа Ґросса. Панна Аліна полюбляла милуватися Львовом з балькону ресторації, і ось якогось дня пан Ґросс випав саме з цього балькону вниз головою. Високий вродливий офіцер драгунського полку, який відпочивав за столиком разом із панною Аліною, безслідно зник. Чи міг він бути причетний до вбивства, слідство так і не встановило, адже панна Аліна твердила, що бачила його вперше в житті й він просто підсів до її столика. Звичайно, вгостив шампаном, вона не відмовилася, це ж так природно, обличчя його не запам’ятала, бо ж панували сутінки. На цьому все й скінчилося.

Виписавши зі справи необхідні дані, я загорівся розшукати пані Аліну. Життя довоєнного Львова мене манило і чарувало, я жадібно збирав розповіді ще живих людей і нанизував їх, мов намистини. А хто про тамтой Львів може розповісти краще, ніж фахова повія?!

Отже, коли я її відшукав, то виявилося, що скромна бабуся провадить невеличку приватну школу повій. Але про це дещо згодом.

Зараз я отримав пропозицію, про яку можна лише мріяти: попасти за стіл місцевих та залітних божків! З дна — на самий Олімп! Нехай і в республіканських масштабах, але все одно Олімп. Як добре, що Микола проказав оте слово «школа»!

— Давай так, — кажу, підливаючи Миколі горілку, — завтра об одинадцятій вечора я дам відповідь.

— Добре. Тільки май на увазі — ніяких піндюрок! Мають бути порядні курви, охайні і чисті.

— Скільки буде клієнтів?

— Може, з десяток. То буде спеціальна клієнтура. Всім треба по дівці.

— Ого!

— Такий нюанс.

— Що ж то за нарада?

Микола стишив голос і прохрумтів квашеним огірком:

— Обласна звітно-виборна партійна конференція. Заступник Щербицького прибуде.

Я мало не захлинувся вином. Ні, за таким столом ще мені не доводилося сидіти. Ех, і погуляти можна, і надивитися чудасій! А тут ще й заплатять… Ага, до речі — скільки?

— І скільки ми отримаємо за це задоволення?

— Дістанеш на лапу три тисячі. П’ятсот мені. А решту діли собі, як хочеш. Думаю, даси їм по сотні, то не образяться.

Ми попрощалися, і я помчав додому, катуляючи в думках Миколину пропозицію.

ШКОЛА КОХАННЯ ПАНІ АЛІНИ

Відшукав я пані Аліну — простіше не буває — за телефонним довідником. Я так втішився, що подзвонив не відразу, боячись, що натраплю на її однофамільницю або дізнаюся ще прикрішу річ — вона вже не живе. У мене билося серце, коли я набирав цей номер. У голові крутилося відразу кільканадцять фраз на всі випадки життя. І коли в слухавці пролунав хрипкий жіночий голос, такий характерний для кобіт, що палять цигарки, я вже був певен на всі сто, що натрапив таки на неї.

— Пані Аліна?

— Слухаю.

— Чи не міг би я з вами зустрітися? Я збираю матеріал про довоєнний Львів.

На хвильку в слухавці зависла тиша, потім почувся якийсь шепіт, щось скрипнуло.

— А хто вам мене порекомендував?

Її голос злегка бринів металом.

— Я цілком випадково знайшов в архіві вашу справу… І подумав… а що, як ви лишилися у Львові?

— Хтось же таки мусив лишитися, нє? — тут вона розсміялася, і крига скресла. — Як вас звати і кілько маєте літ?

— Юрко. Двадцять чотири, — випалив я.

— Що я вам вповім, пане Юрцю. Можете прийти до мене, я поговор’ю з вами, і якщо ви мені припадете до ґусту, то, може, я вам дещо й вповім. Чекаю вас в суботу о десятій ранку. Знаєте Кривчицьку дорогу?

— Звичайно.

— Там є така маленька сліпа вуличка — Рутяна. А на тотій вуличці зувидите кам’яницю на два поверхи з великим ґанком. Перед кам’яницею — квітник і виноград. На фіртці пишеся, жи злий пес, але можете мого Мопся не лякатись, бо він не кусає, йно лизькає. До зустрічі.

Я поклав слухавку і якийсь час перебував у стані нервового вичерпання. Я не сподівався, що вдасться так легко домовитися. У суботу я купив на базарі червоні рожі, прихопив із хати пляшку «Токаю» і на крилах влетів у маленьку сліпу вуличку під назвою Рутяна. Вуличка вміщала всього вісім будинків — чотири зліва й чотири справа. Кам’яниця пані Аліни потопала в розквітлих кущах бузку, а доріжка до будинку була вся оповита виноградними лозами, з яких звисали зелені ще китиці. На фіртці красувалася табличка з намальованою вищиреною псячою пащекою. Але коли я зайшов на подвір’я, назустріч мені вибіг кудлатий пудель з рожевим бантом під шиєю і привітно завихляв хвостиком.

Пані Аліна, худа висока пані, розмальована і напахчена, зустріла мене в китайському шляфроку і в хитромудрому строкатому тюрбані. В пальцях крутила довгого червоного мундштука з тоненькою коричневою цигаркою «More», і коли розкрила вуста, то разом з кучерявим димом закружляли в повітрі слова вітання.

— О-о, то є пан Юрцьо? Моє поважання! Як мило з панського боку — такі ружі! Прошу досередини. Там у мене в хаті є ще двоє песиків, але ся не бійте, зі мною вам ніц не загрожує.

Вона не пішла, вона поплила поперед мене, гордо несучи свою струнку поставу.

— Прошу до сальону, — сказала вона.

Проминувши сіни, ми опинилися у просторому покої з великими широкими вікнами, пальмами і фікусами, зі старими меблями і картинами. У куті височів оздоблений мозаїкою коминок, на дерев’яній полиці біліли статуетки порцелянових панночок і кавалерів. Над самим коминком пишалася вродою оголена панна зі скрупульозно виписаного портрету. Тіло її бронзовіло на блідо-рожевій постелі, а в кутиках медових вуст гуляла фіґлярна усмішка. Витончену фігуру оздоблювали великі перса з грайливо задертими пиптиками, права рука зі жмутом орхідей кокетливо затуляла низ живота.

— Це ви! — захоплено скрикнув я.

— Ох, це було так давно!

Вже з самої сецесійної манери художнього письма можна було відгадати автора портрету.

— Невже сам Новаківський?

— О, то ви ся трохи розумієте на мистецтві? Олюсь був частим гостем у моєму сальоні. То була велика дитина. Коли продавав свої картини, то плакав.