Діви ночі - Винничук Юрій Павлович. Страница 17

— Ні.

— Ну й дурень!

— Ну, що ж, тоді я пішов.

— Ну й шуруй, жлоб! А я все йому розповім!.. І як ти до мене приставав! А він знаєш, який ревнивий? Він тебе заб’є! Краще мене випусти! Або тікаймо разом!.. Ти ж бачив його — він на все здатний.

— Дякую, що попередила, але я таки замкну тебе. А ти десь так за годину відчини вікно і почни верещати, як недорізана. Я підмовлю своїх дівчат, щоб вони зчинили паніку. Мовляв, куди вони потрапили, що це за крики і т. д. Микола буде тебе заспокоювати. А ти йому скажи, що будеш кричати і тоді, коли гості прийдуть, якщо він не вмовить Додика випустити тебе.

— Тоді мене Додик затягне в таку кімнату, звідки вже ніхто не почує.

— Не затягне. Дівчата застрайкують і не сядуть за столи, доки не переконаються, що тебе випущено… Усе цілком правдоподібно. Адже вони будуть переживати, аби й з ними хтось такого не встругнув.

— Це для тебе правдоподібно, але не для Додика… Ну що ж, добре. Твій план, може, й не такий поганий. Якщо він удасться, сотня твоя.

Я знову замкнув її, поклав ключі на місце і спустився в хол.

Кухня була в лівому крилі у велетенській залі, викладеній блідо-рожевою плиткою. Працювала, очевидно, чудова вентиляція, бо я не відчув ані густої вологої пари, ані спекотливого задушливого повітря. Посередині стояла широка плита, на якій шкварчало й шипіло, збігало і клекотіло. При стінах біліли столи. Четверо кухарів при моїй появі, мов за командою завмерли, ніби чекаючи розпорядження.

— Продовжуйте! — крикнув я недбало, та коли не помітив жодної з їхнього боку реакції, збагнув, що пальнув дурницю. Адже ж звернувся до них по-українському. — Прадалжайтє, прадалжайтє, — виправився я одразу і тут таки наочно переконався, как «велик и могуч русский язык», бо кухарі знову заметушилися, забігали, а баняки обізвалися дружним дзеленчанням покришок.

Мій вигляд упав на кусень ватману, на якому красувався напис: «Меню торжественного обеда 11 июля 1978 года»:

Забігаючи наперед, скажу, що пізніше я це меню поцупив собі на згадку. А зараз мовчки пускав слину і думав, чи не скидатимуся скоро на того Буріданового віслюка, який розгубився перед двома копицями сіна, не знаючи, з котрої почати, та так і зостався голодним. Мене чекатимуть десятки копиць із панського столу.

— Фіу-фіть! — почулося за спиною.

Я озирнувся — це одна з дівчат зачудувалася, як і я, «торжественным обедом». То була висока струнка панна з довгим попелястим волоссям. Сказати, що вона була вродлива, це не сказати нічого. Вона була така гарна, що я проковтнув разом зі слиною увесь словниковий запас. Таких на вулиці не побачиш. Її великі карі очі всміхалися до мене, а в їхніх глибинах грали бісики. Як я не помітив її раніше?

— Як ти сюди потрапила? — врешті видушив я з себе.

— А ти? — відказала вона, сміючись.

— Я маю спостерігати за ними. Щоб усе було в порядку.

— А-а… А я просто гуляю. Дивлюся — двері, от і зайшла.

— І багато вас тут таких гуляючих?

— Я одна. Всі решта на подвір’ї.

— Сюди не можна стороннім. Ходімо.

Я вивів її в хол, підвів до глобуса і запропонував випити.

— А там є кампарі? — поцікавилася вона.

— Хіба би не було.

Але було там і кампарі. Я наповнив її келих, а собі налив токаю, ми сіли в крісла за густелезним вазоном так, аби нас не було видно.

— Шкода, що я не прихопив якоїсь торбинки, — зітхнув я. — Можна було б одну-дві плящинки зациганити.

— Зате я прихопила, — проказала вона таким тоном, наче займалася цією невинною справою усе своє свідоме життя. — Ти зараз подумаєш: от вона яка передбачлива, напевно вже руку набила. Правда?

— Я відразу здогадався, що ти у нас із досвідом.

— А сюди без досвіду не потрапляють. Як тільки ти примудрився, я не знаю.

— А чому ти думаєш, що я не маю досвіду?

— Бо я тебе знаю. Ти ж бував у пані Аліни раніше. Забув, як мене роздягав?

Я враз спалахнув рум’янцем, упізнавши ту саму бльонд-особу. На вигляд вона мала років двадцять, не більше. Обличчя чисте й невинне. Ніщо не свідчило про її професію.

— Ну що ж, тоді вип’ємо за зустріч… З твоїх подруг ніхто мене більше не знає?

— Ні. Можеш не переживати. То яка тебе плящина цікавить?

— Поцупиш для мене?

— Чому відразу поцупиш? Мені подарують. Та ще й не одну.

— Тоді чінзано і шеррі.

— Буде зроблено, мій повелителю! — прощебетала вона, склавши долоні на грудях, як в індійському фільмі. — До речі, мене звати Дзвінкою. Як тебе звати, знаю. Навіть читала твою поему, яку ти подарував пані Аліні… Зараз-зараз, як там… Е-е… «Вічне мигтіння світів попри тебе і намагання пізнати свій… Довкола кружляють дикі вертепи гермафродитів, сексотів, повій»…

— Я зворушений до сліз, що моя поема входить до вашої навчальної програми.

— М-м… Ні, це скоріше позакласне читання. Якщо хочеш знати, я багато читаю.

— Може, ти ще й студентка?

— Уяви собі. Закінчила третій курс медичного інституту.

— Незле. Пані Аліна влаштувала?

— Та вже ж не батьки. Вони в мене скромні вчителі. Але гроші я свої заплатила.

— Скільки?

— Тебе й це цікавить?

— Просто я подумав, що ти могла розплатитися і натурою.

— Звар’ював! Медінститут — це оранжерея пліток… Краще заплатити законні п’ять тисяч і мати святий спокій.

— А як батьки? Здогадуються, чим займаєшся?

— Умгу… Але я з ними не живу. Занудили. Думають, що я вже скотилася в саму прірву.

— А ти ще не скотилася?

— Що-о! І це ти мені кажеш? Він, бачите, вивчає життя! А може, і я вивчаю життя? Не подумав? Може, я так само маю талант?

— Невже літературний?

— Щоб ти знав! Я вірші пишу!

— Ого! Повія-поетеса — це вже щось нове… Хоча поет-сутенер теж не хвіст собачий.

— Яке їхало, таке здибало, — розсміялася Дзвінка.

— Але в мене таки досвід жалюгідний. Скажімо, я на такому прийнятті вперше. А ти?

— Я не вперше. Але тут ще ніколи не була, і ніколи не везли мене в такій секретності, наче атомну бомбу… Напевно, доведеться розважати якихось старих пеньків. Не знаєш, кого саме?

— Партійних босів. Кілька клієнтів буде з Києва, один навіть заступник самого Щербицького.

— Ого-го! Ну, аж так високо я ще не злітала. Хочу заступника Щербицького!

— Чому саме його? Хіба тобі не все одно з ким?

— Звичайно, що мені не все одно, кого пошивати в дурні.