Діви ночі - Винничук Юрій Павлович. Страница 16

— Увага! Штори не відхиляти, у вікна не визирати. Такий нюанс.

Дівчата незадоволено загомоніли: як же так, їхати в напівтемряві?

Тоді Микола увімкнув світло й магнітофон. Дівчата заспокоїлися.

Мені ж, однак, страшенно кортіло глипнути, куди ми їдемо. Та, як на біду, одна половина вітрового скла була затулена темною кабіною водія, а друга — шторою, що тяглася від задньої стінки кабіни до поручнів біля дверей. На бічних вікнах висіли важкі штори, між якими не було щілин, здавалося, що їдеш у катафалку. Микола сидів ззаду і стежив за порядком. Подорож тривала хвилин сорок, і я запідозрив, що привезли нас на партійну вілію в Янів. Про це місце відпочинку керівної еліти мені вже доводилось чути легенди.

Врешті автобус зупинився, усі насторожилися і прислухалися до скреготу заліза. Це відчинялася брама. «Ікарус» вповз на подвір’я і позаду нього знову пролунав скрегіт.

— Приїхали! — оголосив Микола.

Сонце в першу мить засліпило мене. Коли очі звикли, я побачив велетенське обійстя, оточене високим металевим парканом. Довкола зеленів густий ліс. Тепер я був майже певен, що ми в Янові. Обійстя розкинулося в парку із розлогими кущами троянд і свічками туй, із зеленими пишними галявинами і альтанками, тенісним кортом і басейном. У глибині біліла двоповерхова будівля з чотирма вежками і двома пузатими колонами перед входом. До кам’яниці вела доріжка з бетонних плит, обабіч волохатилися кущі букшпану, а за кущами розквітали і бриніли бджолами та метеликами клумби. Все це було дбайливо підстрижене, підскубане і випрасуване, як на покійникові.

— Хтів би так жити? — підморгнув мені Микола. — Скажи — краса?

Я щось промимрив невиразне. Розуміння краси в нас було вочевидь різне.

— У вас є ще дві години часу, — гукнув він дівчатам. — Можете гуляти, грати в теніс чи купатися у басейні, мені все одно. Але за дві години мусите зібратися коло брами… А ти йди зі мною, — кинув мені й рушив у напрямку будівлі.

Будинок не подавав жодних ознак життя. Хоч би майнула яка фіранка на вікні — нічого. У повітрі висіла тиша, обрамлена шелестом лісу.

Микола натиснув масивну мідну клямку.

Опинившись у просторому холі, ми зачудовано роззиралися. У глибині холу з двох боків бігли на другий поверх сходи, високо, ледь не до стелі, тяглися гіллясті фікуси і рододендрони. Праворуч і ліворуч розтікалися широкі коридори. З центру стелі звисали білі застиглі шмарклі, що правили за люстру. На стінах мчали мисливці на конях і трубіли в ріжки, а перед ними летіли сполохані сарни.

Несподівано залунали кроки, і на сходах об’явився якийсь тип років за сорок у чорному костюмі з метеликом під квадратовою щелепою. А його пронизливий погляд, яким він старанно обмацав моє обличчя, драглиста усмішка товстих губ на всі кінські тридцять два і холодна спітніла долоня викликали в мене неприємні спомини. Саме такі типи уважно вчитувалися в мої рукописи і відповідали такою ж усмішкою на кожне моє заперечення.

Микола кинув чародійне слово «наш», киваючи на мене, а я непомітно витер долоню. Господи, чиїм я тільки не був за оці дні! Скільки різних людей проявило до мене довіру, а я їх безбожно дурив. Переслідуючи лише одну єдину мету — вивідати щось сенсаційне.

— Значить так, — сказав тип. — На вас лежить ще одна відповідальна місія — припильнувати, як будуть накриватися столи. Усе має бути суворо за меню. Щоб жодних проколів. А я ще маю за раками поїхати. По дорозі перестріну гостей і припроваджу сюди.

Говорячи це, підвів нас до великого глобуса, відкинув його вершок і показав нам багатющий бар.

— Випийте собі… І до роботи.

Але поки він не вийшов, ані я, ані Микола не доторкнулися до пляшок.

Я налив собі мартіні, а Микола геннесі.

— Я чув, що Щербицький щодня випиває по чотириста грамів геннесі, — сказав, прицмокуючи. — Хоча, так по-правді, не відчуваю я якогось особливого кайфу. А ти?

— Мартіні як мартіні. Засолодке. Краще я його розбавлю сухим шампаном.

Щойно ми встигли перехилити по келишку, як будинок враз ожив, і з глибини коридору випірнули якісь люди, траґаючи довгого стола.

— Ну, я пішов розставляти столи, — сказав Микола. — А ти катай на кухню.

Проте на кухню мені чогось не спішилося, і я, піднявшись. по сходах, спробував дослідити, чим живе другий поверх. Але він нічим не відрізнявся від звичайних готельних коридорів, а двері були замкнені.

— Фу, як нецікаво! — обурився я вголос і раптом почув чиєсь шепотіння.

Я завмер і прислухався. Шепіт линув з правого боку, а за мить почулося ще й тихеньке постукування у двері.

— Ви сам? — почув я жіночий голос.

— Ну, сам.

— Хто ви?

— А хто ви?

— Ви знаєте, де ключі від кімнат?

— Ні.

— Тоді ви не звідси.

— Не звідси.

— Випустіть мене.

— Як же я вас випущу?

— Ключі в кінці коридору. Там висить картина з цими… ну, як їх?.. Амурчиками чи що… За картинкою дверцята. Там ключі.

Коли я відчинив двері, то побачив люксусовий покій у килимах, а посеред нього овальне широке ліжко. Праворуч — двері до лазнички. Перед дзеркалом розчісувалася дорідна панночка, налита по самі вінця здоров’ям і сексом. Вона простягла мені руку:

— Віра.

Я назвав себе.

— Нап’єтеся?

І не чекаючи відповіді, відкрила бар. Вибір був той самий, що і в глобусі.

— Чінзано, — проказав я таким тоном, начеб те чінзано було для мене звичне, як чай.

— Я теж його люблю. Сідайте.

Віра налила келих і в мить, коли я почав цмулити оте буржуйське чінзано, схопилася і метнулася до дверей. Усе відбулося за лічені секунди. Мені вдалося її упіймати щойно за дверима.

— Випусти мене! — зашипіла вона розлючено, опинившись знову в кімнаті. — Випусти! Чуєш?

— Спокійно. Я не можу тебе випустити. Мені зовсім не хочеться втручатися у ваші порядки. Якщо тебе тут хтось зачинив, то, видно, мав на це якісь підстави.

— Всі ви такі! — захлипала вона.

— Якщо ти маєш на увазі мужчин узагалі, то я з тобою згоден. Але якщо йдеться про адміністрацію цього шановного закладу, то це мене не стосується. Той, хто мав тебе випустити, уже пішов. А коли прийде, то легко з’ясує, де ти поділася. А так, між нами, то його морда не викликає довір’я.

— О, це така сволота! Я б його… — вона аж скреготнула зубами, а потім зацокотіла ними по келиху, випиваючи своє вино.

— Чого він тебе закрив?

— Чого? Дуже просто. Хоче, щоб я на ніч зосталася. Я вже одну ніч із ним провела. Більше не можу. Що я скажу чоловікові?

— О, то в тебе ще й чоловік?

— А чого ти дивуєшся? Чому в мене не може бути чоловіка?

— При твоїй професії?

— При якій такій моїй професії? Що ти знаєш про мою професію? Може, ти думаєш, що я проститутка? Так?

— Ну, вибач, якщо я помилився.

— Я секретарка. Розумієш? Нормальна радянська секретарка. Мій чоловік у відрядженні. Сьогодні по обіді приїде. Ти уявляєш, що мене чекає?.. А цей мене просто тероризує! Силоміць забрав учора з роботи і завіз аж сюди, до чорта на роги.

— Як називається ця місцевість?

— Що? — здивовано подивилася Віра. — То ти навіть не знаєш, де… Якого ж ти біса голову морочиш? Хто ти такий?

— Це ти мені морочиш. А я тут службово.

— Службово?! І не знаєш, де ти?

— Мене привезли в автобусі із заштореними вікнами.

— А-а, то ти бармен? Чи кухар? — у ці слова вона вилила усю свою зневагу до мене.

— Мушу тебе розчарувати. Ні те, ні друге. Я привіз дівчаток для розваги. І то не таких, як ти, секретуточок, а…

— Заткайся! Негайно мене звідси випусти! Як не випустиш, я все розкажу Додикові!

— Якому ще Додикові?

— А цьому самому, якого ти теж боїшся! Таке у нього прізвисько. Але я його ще й не так називаю. І він мені все вибачає. Усе на світі… Бо знає, що спати він може тільки зі мною. Тільки зі мною! Ніхто його більше не стерпить! Він же з дефектом! — і несподівано розсміялася, та так істерично, що я мусив їй ще налити. — У нас із ним дуже специфічні стосунки: ха-ха-ха! А тому він мене обожнює. А я його ненавиджу. Він мене всюди переслідує! Я уже хотіла звільнитися з роботи, щоб його більше не бачити… Не звільнили. Якийсь жах. Ще й погрожує, що мій чоловік буде мати неприємності. А в нього така робота, що… взагалі, чого я тобі все це розповідаю?… Ти ж все одно нічим не зарадиш. А може, й не кращий за Додика… Слухай, дам тобі сотню! Хочеш? Уже даю. Випусти!