Діви ночі - Винничук Юрій Павлович. Страница 20

— Дурний! Думай, що робиш!

Довелося мені плуганитися в ту резиденцію. По дорозі назад я наткнувся у холі на бармена.

— Це вам Віра передала, — сказав він, підкидаючи мені щось у кишеню.

То був конверт, а в ньому чотири двадцятьп’ятки. Мій нинішній гонорар. На папірчику, який був з грошима в конверті, писалося: «Передай тій дівчині, що Додик мазохіст і примушує шмагати себе ременем. Після чого вимагає орального сексу, бо в нього ніколи не буває повного стояка. Чао».

Треба було якимсь чином передати цю записку Дзвінці.

Чи то від випитого вина, чи то від несподіваного бажання плюнути на це все й чкурнути додому, яке враз мене охопило, але щойно я поклав цю записку в кишеню, як відразу ж за неї забув. Мені раптом стало нестримно нудно. Чомусь уже відпала охота вивчати життя. З квасною міною поплентався я до столу. Але стіл був порожній. Головні події відбувалися тепер у басейні.

Один із босів стрибнув у воду і тепер, стоячи в костюмі по пояс у воді й тримаючи в одній руці пляшку горілки, а в другій келишок, гостинно запрошував брати з нього приклад. Придивившись, я упізнав гостя з Києва, його високий ранг заразливо вилинув на решту партійців, і незабаром у воду почали стрибати й решта гостей. Всі вони небавом збилися в коло і зайнялися причащанням. Я спробував воду рукою. Вода була тепла, видно, басейн підігрівали. Але купатися в костюмі якось не хотілося. Додик стрибнув останній. Він верещав найбільше, голосно пирхав і бив руками по воді, очевидно, щоб його помітили. Але начальство жодної уваги на його подвиги не звертало. Ледве чи звернуло б і на мій.

Дівчата носили і кидали своїм кавалерам канапки, а одна навіть пожбурила пригорщу раків. Кавалери вдавали, що не можуть піймати закуску і та, плюснувши, осідала на дно. Товсті, лисі й мордаті, вони скидалися на звичайних хлопчаків, що вирішили трохи подуріти.

Микола звідкись приволік дикту і, наклавши на неї закуски, пустив цього плотика на воду. Мабуть, він не сподівався того, що сталося за кілька секунд. Хтось закричав:

— Ворожий корабель!

І всі враз, мов яке регулярне військо, розпочали шалену артпідготовку. Все, що було в руках, полетіло у ворожий корабель. Коли руки спорожніли, у рух пішли мешти. Поки на дикті не зосталося й сліду від гори канапок та салатів, артилеристи не заспокоїлися. Оце було видовище!

А потім аристократи республіканського і обласного масштабу повилазили з води і, взявши панночок попід руки, почимчикували до столу. Перша чарка по купелі пішла організовано і без пауз. Але тут якийсь дотепник, скинувши шкарпетки, викрутив їх у порожню чарку. За ним усі повторили цей пікантний вчинок і вже друга чарка пилася з таким голосним реготом, що в суцільному гаморі годі було щось второпати.

Пили всі, крім Додика. Він у цей час героїчно пірнав на дно у пошуках потоплених «снарядів» і «торпед», сиріч мештів. Мокре взуття він поскладав на бережку, а сам метнувся до будинку, звідки повернувся з оберемком барвистих халатів. За ним приплентався і бармен з піжамами і великим пакетом пантофель. Боси, регочучи та пугукаючи, пірнули за кущі і там переодяглися в сухе.

Коли вони повсідалися у халатах за стіл, то вже ніщо не відрізняло їх від розбещених панків, яких начебто мала змести з лиця землі жовтнева революція. Коли подали гаряче, всі вже були добряче п’яні, і ніхто не церемонився з етикетом. Дівчата дбайливо підливали й підливали, весь час провокуючи нові тости. Дзвінка теж намагалася не пасти задніх, але Додик хмелів надто повільно. Та ось із динаміків гримнув «Готель „Каліфорнія“», і всі враз заметушилися та кинулися одне одного волочити на танцювальний майданчик. Окремі вуйки були такі п’яні, що дівчата мусили їх вести, а в танці вони повісилися дівчатам на шиї і тільки тупцяли, наче ведмеді, на місці.

Я смакував грузинські вина і не зводив очей з Дзвінки. Я відчував до неї щось більше, ніж симпатію, а, спостерігаючи як притискає її Додик, навіть нервував і мені здавалося, що це досить помітно, тому я намагався скоріше сп’яніти. Але пиття на природі має ту підступну властивість, що сп’яніння не відчуваєш доти, доки не потрапиш у приміщення. Після «Каліфорнії» пролунало «Ай кен ай ду», і мені стало жахливо сумно, що це не я гойдаюся зараз у танці з Дзвінкою, а цей тупорилий чекіст з товстою задницею. А тут ще й Дзвінка у ті моменти, коли поверталася обличчям до столів, то сміялася до мене, то показувала язика, роблячи комічні міни і всім своїм виглядом демонструючи, як її дістав цей Додик. Через це я мусив увесь час ловити її погляди, бо коли один раз відвернувся, то потім вона погрозила мені кулачком.

Було десь біля першої ночі, коли панство в супроводі милих дівчаток посунуло спати.

— Ходімо і ми, — позіхнув Микола, хитаючись.

Я був майже тверезий. Це мене гнітило. Тому я потягнув зі столу пляшку чінзана.

Коли ми всі опинилися в холі, я раптом голосно вишлякався: забув же ж передати записку Дзвінці!

Тим часом пари вже піднімалися сходами.

— Ваша кімната там! — тицьнув грубим пальцем Додик, коли я вже поставив ногу на сходинку.

Наша кімната була у правому крилі нижнього поверху. Адже ми до відповідальних товаришів не належали. Ну й начхати! Але як же передати записку?

Тут мені в око впав якийсь чмурик, що ніс на випростаних руках цілу гору рушників. В одну мить я тицьнув Миколі пляшку і, цвиркнувши, «Йди, я зараз», мовби ненароком спіткнувшись, налетів на чмурика так, що гора рушників нахилилася й от-от мала б хляпнути на підлогу, якби я вчасно не переловив її. Таким чином, у мене в руках опинилася половина тих рушників. Той ошелешено закліпав маленькими очима.

— Нічого, — сказав я. — Ходімо, я поможу.

— Та що ви, дякую… я сам… — плямкав розгублено.

— Ходімо, ходімо, — кинув я уже зі сходів, і йому нічого не залишилось, як теліпати за мною.

Нагорі я нікого вже не застав, пари були у своїх покоях.

— Рушники! Рушники! — загукав я, незважаючи на перелякане шипіння чмурика.

Розрахунок був простий: за рушниками повинні визирнути дівчата. А коли сам стукатимеш у двері, то невідомо на кого наткнешся.

— По три рушники на особу! — почув я за спиною.

«Весело живуть!» — подумав я. Аж по три! Якщо визирне Додик, то можна буде передати записку через будь-яку іншу дівчину. Але визирнула таки Дзвінка. Я без слів позбувся записки й шістьох рушників, підморгнув їй і, крутнувшись на підборах, вивалив решту рушників на руки чмурика.

— Щось мене живіт розболівся, — ляпнув я перше, що спало на гадку, і щез.

У нашій кімнаті було два великі тапчани. Микола вже блаженно хропів, навіть не роздягнувшись. Я розчахнув вікно, налив собі у склянку чінзана і, вмостившись на тапчані, почав уявляти, що твориться у кімнатах нагорі. Але моя фантазія була ще надто вбога в цій галузі. Спати чомусь не хотілося. Мабуть, через переповнений шлунок. Та, як на злість, у кімнаті не було жодної книжки. Лише на накаслику лежала стопка «Советского агитатора» та кілька газет. Я розгорнув одну і побачив фото Леоніда Ілліча. Генсек стояв за трибуною. А нижче публікували чергову програму про те, як високо піднявся наш життєвий рівень. З нудьги я втупився в неї і почав читати. Під чінзано це діло йшло хвацько. За кілька хвилин я вже не читав, а впівголоса наспівував «рєчь любімого вождя», наче арію модерної опери «Кремлівський цирульник». За цим милим заняттям я й заснув.

Прокинувся я від гучного стукоту в двері. Поки Микола йшов відчиняти, я зиркнув на годинника — за чверть одинадцята.

У дверях виріс бармен:

— Ви не бачили Додика? — запитав сполоханим голосом.

— Ще не вистачало, аби ми його уві сні бачили, — буркнув я.

— В кімнаті його нема. Вже котра година, а я не знаю, який розпорядок. Накривати стола чи ні? Треба ж іще машини по гостей викликати. Що він собі думає?

— От про це ти в нього і спитай.

— Але там нема нікого.

— І Дзвінки нема? — здивувався я, і неясна тривога раптом підняла мене з ліжка й примусила вдягнутися.