Долина совісті - Дяченко Марина Юріївна. Страница 52

Богорад не міг не помітити, що Влад вражений і засмучений. Але Богорад не уявляв, що саме так вразило його клієнта. І вже, звісно, він не міг і помислити, що йому самому — детективові Богораду — загрожує та ж таки небезпека, що погубила всіх Анжелиних чоловіків.

— Зрозуміло, — сказав Влад. — Певна річ, усе, про що ви мені розповіли, має документальне підтвердження?

Богорад ледь помітно посміхнувся:

— Ну, звісно… І я готовий передати вам ці документи. Тільки врахуйте — не всі з них можуть бути використані в суді. Дещо отримано, гм-гм-гм, не цілком законними методами.

— Я не збираюся ні з ким позиватися, — заперечив Влад.

Богорад покінчив з морозивом і відсунув вазочку:

— Пане Палій, ви задоволені моєю роботою?

— Так, — повільно сказав Влад. — Більш ніж. Я перекажу решту суми протягом…

Богорад нетерпляче махнув рукою, даючи зрозуміти, що фінансове питання наразі його не турбує:

— Так-так… Пане Палій, можна мені запитати?

— Про що?

— Бачте, — Богорад почухав кінчик носа. — Я приватний детектив, мені траплялося бачити людей у скрутну годину… Але те, що сталося з вами — надзвичайний випадок.

— Із мною поки нічого не сталося, — сказав Влад.

Богорад похитав головою:

— Сталося. Ви познайомилися з цією жінкою. Ви підтримуєте з нею стосунки ось уже кілька місяців, наскільки я можу судити… І ви запідозрили лихе. Адже так? Інакше навіщо вам було би звертатися до мене?

Влад зиркнув на дно своєї чарки. Двісті грамів коньяку зникли, залишивши по собі важкість замість полегшення і сумовиту тверезість замість ейфорії.

— Я не готовий до цієї розмови, — зізнався Влад. — Крім того, я плачу за збір інформації — а не за корисні поради.

Богорад відкинувся на спинку крісла. Покусав губу, не зводячи з Влада уважних сірих очей.

— Я не хотів бути різким, — сказав Влад, відвертаючись.

— З огляду на суму, яку ви перерахували на мій рахунок і яку ще додасте, — ви можете бути не тільки різким, — серйозно повідомив Богорад. — Ви можете бути грубим, істеричним, зарозумілим. Власне, дехто з моїх клієнтів дозволяє собі доволі ризиковані речі. Я додаю їх до рахунку — ото й по всьому.

— Я зайнята, — сказала Анжела.

Не слухаючи її, Влад увійшов до кімнати. Анжела сиділа перед люстром, волосся її було забране під клейончастий ковпак, обличчя вкрите зеленувато-бежевою підсохлою уже масою.

— Я ж сказала, що зайнята, — монотонно повторила Анжела без тіні зніяковіння. Побачила Владове обличчя в дзеркалі і різко обернулася:

— У чому річ? Що сталося?

Влад, не відповідаючи, гепнувся в крісло.

— Ну? Чого тобі? — Анжела підвищила голос.

Влад мовчав.

— Або ти скажеш мені, що тобі треба, або йди і дай мені закінчити, — сказала Анжела на тон нижче, але все ще дуже нервово. — Ну?

— Поговорити, — кинув Влад.

— Щось сталося?

— Можливо.

— Мені не подобається, як ти зі мною розмовляєш, — Анжела насупила чоло, сіро-зелена маска вкрилася тріщинами.

— Це не має значення, — сказав Влад. — Попереду в нас довге-предовге життя пліч-о-пліч… Ми постараємося перетворити його в повноцінне пекло один для одного. Правда?

Якийсь час Анжела розглядала його, начебто збиралася плюнути в очі. Влад не відводив погляду, і Анжела раптом знітилася. Опустила плечі:

— Зачекай, я вмиюся…

Зісковзнула з табурета і сховалася у ванній. Влад сидів, сплівши пальці, слухав шум води і чекав.

Власне, чого він хоче від цієї жінки? Каяття? Зараз, коли він має всю інформацію, так ретельно нею приховувану… Викриття можна влаштувати у вигляді красивого повчального дійства. У вигляді цілого спектаклю. Викликати в неї послідовний подив, страх, сором, розпач…

Влад скривився. Подивився на себе в дзеркало — втомлена людина з сірим обличчям і на диво блискучими, хворобливими очима. Недарма Анжела відразу ж зачула лихе…

Анжела повернулася. Зараз вона виглядала молодшою на свої роки: вологі щоки вкрилися рум’янцем, волосся недбало розсипалися по плечах, мокрі вії кліпали частіше, ніж зазвичай. Сіла спиною до дзеркала, закинула ногу на ногу, витягла з кишені пачку цигарок, запалила:

— То про що ти хотів поговорити?

Влад мовчав.

— Ну? — Анжела навіть підстрибнула на стільці. — Що вирячився? Кажи…

Влад витяг із сумки пачку паперу в прозорій поліетиленовій течці. Мовчки простяг Анжелі.

Анжела, гмикнула, але взяла. Глянула на течку скоса, як ворона на блискучу брошку…

Добре, що вона змила маску. Бо раптову блідість, яка миттєво змила з її щік безневинний дитячий рум’янець, було зараз особливо видно.

Згори паперової течки лежала велика фотографія, вирізана зі старої газети. Моложавий чарівний чоловік дивився крізь прозорий поліетилен, а Анжела вирячилася на нього, як дивляться на примар, і цієї миті й без того фантастична ймовірність того, що Богорад брехав, розтанула цілком.

Анжела швидко глянула Владу в очі. Повільно опустила теку, впустила на потертий готельний палас:

— І?..

— Я найняв людину, яка зібрала все це для мене, — мовив Влад. З-поміж усього, що він збирався сказати Анжелі, ця фраза була найтяжчою. Найбільш слизькою і неприємною для язика.

— І?.. — повторила Анжела. Подивилася на цигарку в своїй руці, струсила попіл на підлогу.

— Нічого, — сказав Влад. — Треба ж було знати, з ким мене пов’язано до смерті… З ким доведеться провести довгі роки. Тому що, як ти пам’ятаєш, я збираюся жити довгенько.

— Усі збираються жити довго, — сказала Анжела. — Не всім вдається.

— Так, — погодився Влад. — У цих людей, — він кивнув на теку біля Анжелиних ніг, — не вийшло.

Анжела нахилилася. Доторкнулася течки кінчиками пальців, скривилася, наче занурила руку в нужник. Відстібнула прозорий клапан, витягла папери і відразу ж перевернула обличчям униз фотографію Єгора Єлистая. Зазирнула всередину, перегорнула кілька сторінок. Виписки з архівів, із книги цивільного стану (шлюб, розлучення, знову шлюб, смерть), газетні статті, перезняті аматорські фотографії, копії банківських рахунків…

— І ти заплатив за це? — тихо запитала Анжела.

— Так, — сказав Влад.

— А ти мерзотник, — констатувала здивовано. — Гад, виродок, негідник, підлота…

Влад хотів запитати: «А ти?», але втримався і промовчав.

— Який би добрий чарівник, — прошипіла Анжела крізь зуби, — позбавив мене необхідності бачити твою самовдоволену пику. Тепер я розумію — це мені кара… Бути прикутою до такої сволоти, як ти.

— По заслузі, — сказав Влад.

— По заслузі, — крізь зуби погодилася Анжела. — А тепер геть звідси. І не показуйся мені на очі, поки не покличу.

Оголосили посадку. Влад залишив недопитою каву і прилаштувався в хвіст невеликого натовпу, завмерлого в очікуванні посадки на літак. До турнікета підійшов довгий автобус, корпус його був так низько посаджений, що, здавалося, він ось-ось доторкнеться черевом до теплого бетону.

Поїхали.

Стояла ясна передполуднева година. Праворуч і ліворуч маячіли крилаті силуети, майоріли емблеми на косих хвостах. Влад стояв, тримаючись за ремінну петлю на поручні, і дивився на сонце — високе тоноване скло плюс дуже темні Владові окуляри дозволяли дивитися на нього, майже не мружачись.

Дивно, але він був навіть щасливий. Сьогодні він став одноосібним господарем кожної своєї хвилини, й у нього попереду було два довгих, насичених подіями дні.

Він звик бути хазяїном свого життя. Господарем, а не жильцем. Тепер виявилося, що життю цьому може настати кінець — із причин, не залежних від Влада. Інші люди тепер вирішують, жити йому чи не жити, і їхня ненависть спрямована проти Анжели, вони уявлення не мають, що дитячий письменник Влад Палій переживе авантюристку щонайбільше на тиждень.

Навіть якби вони знали це — навряд чи така дрібниця змусила б їх змінити плани. Можливо, і Влад, коли б був на їхньому місці, вчинив би точно так само.