Долина совісті - Дяченко Марина Юріївна. Страница 50

Вони спали на різних ліжках. Анжела зробила кілька спроб втішитися у Владових обіймах, однак він недвозначно пояснив їй, що цього робити не слід. Після остаточної його відмови Анжелина істерика покотилася, як по рейках, і кінець-кінцем Владова супутниця цілком втратила апетит і сон.

Перші кілька днів вони прожили в злиденному готелі біля кільцевої дороги, в одному великому, але на диво незатишному номері. Анжела взяла за моду підпирати двері кріслами, столом, ліжком, лякала прибиральниць різким криком «Хто тут?», спала при світлі й робила все можливе, щоб остаточно розхитати нерви собі та Владу. Після звістки про знайдений у лісі самоскид вони переїхали ближче до центру — в дуже великий, дуже сучасний, наче автоматизований мурашник, готель.

— Тут нас ніхто не знайде, — запевняв Влад.

Анжела гмикала. Для того, хто може вистежити маленьку машину, для того, хто може вчасно викрасти велику вантажівку, для того, хто може наздогнати маленьку машину на великій вантажівці на найбільш підходящій для замаху ділянці шляху, — для того не стане за клопіт знайти не тільки голку в скирті сіна, але й пожильців у великому і сучасному готелі, особливо якщо вони зареєструвалися за справжніми паспортами, під власними іменами, особливо якщо пожильці безтурботні й упевнені, що «тут нас ніхто не знайде»…

Такі — або приблизно такі — висновки стояли за коротким Анжелиним гмиканням.

— Ти ж не хочеш, щоб ми підробляли паспорти? — дивувався Влад. — Купували фальшиві документи?

Анжела знову гмикала, але цього разу Влад не міг — чи не бажав — зрозуміти, які такі роздуми ховаються за цим, ніби позбавленим інформації, звуком.

— Ти пам’ятаєш історію з неуважним стариганем, котрий вдерся до чужого номеру? Особисто мені й дотепер соромно згадувати… Що, коли за кермом цього дурного самоскида був якийсь місцевий пацан, котрому забаглося подвигів? Що, коли він не впорався з керуванням, або був п’яний, або його повело на мокрій дорозі? Що, коли він забився зараз у якусь нору, тремтить і боїться висунутися?

Анжела презирливо відверталася, і Влад замовкав.

Йому чомусь майже зовсім не шкода було авто. Можна сказати, що він узагалі про нього не шкодував. Ну, розбилося — і дідько з ним. Це було особливо дивно з огляду на ніжні почуття Влада до всіх звичних речей. Йому складно було старий светр викинути — а тут ціла машина! А Влад думав про неї відсторонено, наче про банку з-під кетчупа, красиву ребристу банку, яку без жалю кидаєш у найближчий сміттєвий бак.

Так, машина сконала. Либонь, найближчим часом можна буде купити нову — повертатися додому без авто нема рації, а гроші, слава Богу, надходили на рахунок справно. Інша річ, наскільки незручно буде Владу за новим кермом, у новому кріслі, впиратися ногами в незвично тугі педалі…

Іноді він думав про нову машину спокійно, а часом його раптом аж у піт кидало. Тоді здавалося, що він ніколи більше не сяде за кермо — не зможе подолати страху. На дорозі все міняється щосекунди, все рухається і несе в собі загрозу. Залізо, камінь, вогонь. Удар, скрегіт, біль, смерть…

Ночами йому снився брудно-помаранчевий самоскид. Влад лютився на себе, але нічого не міг вдіяти. На щастя, такі ночі траплялися не часто — Влад про себе називав їх «острівцями психозу» і дуже боявся, що про цю його слабкість довідається Анжела.

Тим часом остаточно й уповні настала весна. Зацвіли абрикоси, зникли геть із міста важкі чорні ворони, і незліченні білі голуби, яким, за рішенням міської ради, безкоштовно видавали протизаплідний засіб, почувалися привільно.

— Адже ти не хочеш безсмертя, Владе? Уяви: став би класиком, світового рівня письменником, а це означає — сторіччя і сторіччя поспіль терпіти мерзенних птахів, які гидять і гидять тобі на маківку…

Анжела стояла біля вікна, спрямованого на неширокий бульвар. Посеред бульвару, саме напроти готелю, стояв бронзовий поет на постаменті. На поетовій голові сидів голуб.

— Тим, хто пише про тролів, пам’ятники не ставлять, — заперечив Влад.

Анжела загадково посміхнулася, хотіла відчинити вікно — але останньої миті передумала. Навпаки — відсахнулася подалі вглиб кімнати:

— Знаєш що… Запни-но штори.

— З якого дива? — поцікавився Влад.

Анжела не відповіла.

— Ти що ж, боїшся снайперів? — з усмішечкою випитував Влад.

Анжела зустрілася з ним очима. Повільно відвернулася до вікна, стала посередині прорізу, розвівши руки в боки, і вчепилась у фіранку:

— Мені здається, ти вже почуваєшся бронзовим. Бронза витерпить усе.

Влад загаявся. Потім підійшов, зупинився позад неї. Жінка стояла, як на розстрілі, і широко розплющеними очима дивилася в далечінь. Вона справді вірила, що щосекунди може нечутно пролунати «плі»…

— Поки я поруч, я нікому не дам тебе скривдити…

Слова пролунали самі собою. Спливли, напевно, звідкись з генетичної пам’яті. Напевно, мільярди чоловіків мільярди раз казали це своїм жінкам. Але тільки деякі змогли дотримати обіцянки.

— Не залишай мене саму, — тихо попросила Анжела.

Мільярди жінок говорили це мільярдам своїх чоловіків. Але тільки деяким пощастило побачити своє бажання — виконаним…

…Напевно, він пожалів її. Напевно.

РОЗДІЛ ЧОТИРНАДЦЯТИЙ

Правда

— У мене є для вас новини, — почав Захар Богорад. — На жаль, погані. Дуже.

Вигляд приватного детектива цілком відповідав принесеним ним новинам — словом, все кепсько. Сіра шкіра, мішки під очима, запалі щоки; Влад подумав, що людина, котра отримала за свою роботу настільки значну суму грошей, не має права виглядати погано. Заможнім завжди добре — незалежно від того, які новини вони принесли клієнтові.

— Я вас слухаю, — сказав Влад.

Вони сиділи під строкатим тентом тієї-таки кав’ярні. З часу їхньої першої — і останньої — зустрічі минув майже місяць. Влад із Анжелою жили в четвертому за ліком готелеві. Влад купив старий автомобіль, а якби не оплата нелегкої роботи детектива — купив би новий. Щастя іще, що книги продавалися «на ура», і гроші від видавництва надходили вчасно.

— Я вас слухаю, — повторив Влад, бо Богорад зовсім не збирався розповідати, а тільки супився, покусував губу і явно не знав, з чого почати, щоб не травмувати Влада завчасу.

— Скажіть, — ну, точно, Богорад вирішив ходити колами, як акула навколо потопаючого матроса, — скажіть, пане Палій… А чому ви вирішили звернутися до мене? У вас були причини… не довіряти цій жінці?

— Так, — сказав Влад, не заглиблюючись у пояснення.

— Зрозуміло, — Богорад зітхнув. — Бачите, пане Палій. У мене є підстави припускати, що ви ходите по лезу бритви… Ви в небезпеці. Розумієте?

Влад кивнув:

— Конкретно?

Богорад якийсь час його розглядав. Здається, Владова холоднокровність дивувала його. І, схоже, викликала повагу.

— Конкретно… Вона справді народилася в Опильні, справді рано осиротіла, справді працювала певний час на деревообробному заводі… До речі, хазяїн заводу помер раптово і несподівано для всіх. Щоправда, це було вже по від’їзді пані Анжели Стах з рідного селища… Дійсно, у медичному училищі номер двадцять три вчилася — була зарахована на перший курс — ця-таки Стах… Але вона не провчилася й року. А от уся історія з «проектом» продюсера Дарія Дія — вигадана. Такий продюсер справді був, його справді вбили — однак юна пані Стах навіть не була з ним знайома. Покійний Дій жодного разу не «розкручував» дівчаток-співачок — усі його «проекти» були юними істотами чоловічої статі.

— Отже, це брехня? — запитав Влад, мимоволі підбираючи пальці ніг у черевиках.

Детектив кивнув:

— Це фантазія… Творчий політ думки. Але це найбезневинніша інформація з усього, що я маю намір… Мда. Вам знайоме таке ім’я — Оскар Сніг?

— Так, — повільно сказав Влад.

— Можливо, ви бачили його на упаковках з вітамінами, льодяниками від болю в горлі, мікстурами, що цілюще впливають на потенцію й інше. Оскар Сніг — фармацевтичний, можна сказати, король. Багатющий. Удівець. Донька і двоє дорослих онуків. Усі вони зовсім не були в захваті, коли батько-дідусь оженився знову, причому на молодій, безрідній, рішучій жінці… Коротше, на нашій із вами Анжелі Стах. Це сталося чотири роки тому…