Кривава осінь в місті Лева - Шевченко Наталка. Страница 41

— Це точно про нас. Давай лишатися такими й надалі. — З цими словами Сокіл пройшов до буди, яка усе ж виявилася вахтовим приміщенням, а не туалетом, і, склавшись навпіл — бо тільки так йому вдалося побачити, чи є в будці хтось живий, — голосно і чітко сказав у напівкругле віконце:

— Нам потрібен Жмиренко Степан Федорович. Це лікар.

Дідусь-вахтер, на вигляд — ровесник палацу, витягнув з рота чорну люльку, душевно прокашлявся, потім навіщось зняв з голови синього фірмового картуза, з тих, котрі змушували носити таксистів ще за часів Радянського Союзу, покрутив його в руках і несподівано зичним басом відповів:

— Тю, ну вам треба — ви й шукайте. Хіба я вам бороню?

Утім, Степан Федорович знайшовся досить швидко — дорогу до його кабінету їм показала якась літня медсестра. Пройшовши довгим коридором з обідраними стінами та вікнами, шар пилу на яких практично унеможливлював проникнення до лікарні сонячного світла, детективи опинилися у просторій кімнаті без дверей, зате з убогими меблями. Для відвідувачів там передбачався лише один стілець, напевно поцуплений з дитсадка. У кутку біля вікна стояла металева медична шафа зі скляними полицями, де зазвичай тримали медикаменти — дуже давно. Зараз на полицях лежав шар пилу, такий товстий, що в нього вже можна було висаджувати фіалки. На стелі підсліпувато блимала гола лампочка Ілліча, а вікно затуляли дві темно-вишневі штори — вірніше, колись вони були такими, а тепер нагадували дві драні ганчірки, невідомо навіщо причеплені до карниза. За робочим столом, що в славному минулому був шкільною партою, сидів дядько середніх літ у білому халаті, накинутому на плечі, і щось зосереджено записував у величезному журналі.

— Степан Жмиренко, так? — з порога звернувся до нього Сокіл, попередньо постукавши по дверному косяку.

Дядько звів на нього здивований погляд захованих за товстелезними скельцями окулярів очей.

— Ви до мене?

— Так, до вас. Дозволите увійти?

— Прошу.

Степан Жмиренко виявився дивною особою. Якоюсь ніякою. Він був не високий і не низький — Олег оцінив те, коли той підвівся, щоби привітатися. Не товстий і не худий. Не красень і не потвора. Карі очі в полоні окулярних лінз скидалися на мальків у банці, а губи, тоненькі, мов шворка, без упину зміїлися в посмішці. Можливо, згідно з медичною логікою, така зовнішність якнайкраще підходила для того, аби викликати в пацієнтів беззастережну довіру до лікаря і провокувати їх на відвертість, але Соколу довелося зробити над собою чимале зусилля, аби просто простягнути йому руку для привітання.

— Присідайте, — деренчливим, як звук працюючої дрелі, фальцетом запросив лікар. Олег та Борис перезирнулися і вмостилися на обтягнуту клейонкою кушетку, більше схожу за розмірами на підлітковий диван. — Ви є... гм... е-е...

— Іларіон Кашпор, судово-психіатричний експерт першої категорії, — поважно відрекомендувався Сокіл. — А це мій помічник, Семен Драч.

— А можна ваші, гм...

— ...Наш відділ зараз проводить дуже важливе дослідження психічних розладів у жінок, їх симптоматику і діагностування, і ми б хотіли отримати дані про одну із ваших колишніх пацієнток. Прізвище — Ясинська.

— Ясинська, Ясинська... А, так, пригадую, — це ви мені, гм, телефонували сьогодні?

— Я, — підтвердив Олег. — Нас цікавить історія її хвороби.

— У вас, гм, є відповідний запит із прокуратури чи, може, якесь інше письмове направлення?..

— Безумовно. — Сокіл поліз до кишені. — Ось офіційний запит особисто від Бенджаміна Франкліна у двох примірниках, — детектив поклав на стільницю двісті доларів. — Ваша допомога для судової медицини буде неоціненною.

— Розумію... гм... — Купюри перемістилися до нагрудної кишені білого халата. — А що, з Ольгою якісь проблеми?

— Ні, з Ольгою ніяких особливих проблем. Просто нас дуже зацікавив її випадок.

— Що ж, — Степан Федорович довго не вагався. — Я пам’ятаю її, так. Ясинська Ольга Микитівна... Дійсно, гм, випадок той ще. Маніакально-депресивний психоз, ускладнений проявами шизофренії. Ольгу Ясинську привіз сюди чоловік. Він був сильно схвильований, гм... воно й не дивно. Він сам лікар, знаєте. Хоча, звісно, і не психіатр, але... також пізнає клінічну картину. Ольга ганялася за ним із ножем, хотіла вбити. Типовий маніакальний синдром.

— Ви це самі бачили? — встряг Борис. Пан Степан глянув на нього із здивованим незадоволенням.

— Звісно ж, ні. Яким чином? Мене там, гм, не було. Та, як я вже зазначив, пан Ясинський — медик. Він переповів мені усі прояви, які спостерігав, а підстав не довіряти його словам я не маю. Стан пацієнтки промовляв сам за себе.

— Що ще вам переповів цей ваш колега? — запитався Олег. Безкінечні гмикання психіатра почали діяти йому на нерви.

— Він, гм, пояснив мені, що стало поштовхом до розвитку хвороби в його дружини. Вкрай сумна, гм, історія. Ольга Ясинська довгий час не могла завагітніти, а коли їй це нарешті вдалося, аналізи показали, що дитинча тяжко хворе. На, гм, генетичному рівні. У її, гм, віці таке часто трапляється. Довелося робити штучні пологи, на шостому місяці. Це стало настільки тяжким, гм-гм, стресом для жінки, що вона вбила собі в голову неймовірне.

— Здогадуюся — що її дитина була здоровою, а чоловік примусив Ольгу перервати вагітність, бо завів собі коханку, — проказав Сокіл, відчувши, як шкірою раптом забігали мурашки, у роті відчувся присмак міді, а горло пересохло. Шостий місяць. Боже. Ось звідки все почалося.

— О, то ви вже в курсі? Так, це стало її ідеєю-фікс. Чоловік сказав, що після пологів Ольга, гм, викрала свій плід. Витягла зі сміттєвого бака, гм. І куди вона поділа його потім, він не знав. Відтоді їй ставало, гм, дедалі гірше. Сюди її доставили у стадії загострення: постійні істерики з характерними емоційними реакціями, судоми, агресія до оточуючих, галюцинації. Вона пробула в нас повні чотири місяці. На контакт не йшла, проте загалом... її стан суттєво покращився і зрештою стабілізувався. Тоді ми її виписали.

Тишу, що запала після цього бадьорого твердження, розпоров лютий, сповнений болю крик. Він забринів у повітрі, як натягнута струна, поволі трансформуючись у стогін, а потім увірвався, і після секундної паузи пролунав зловісний регіт, схожий на ті звуки, що їх видають гієни. Олег, який і так щохвилини проганяв від себе дитячі спогади про божевільну тітку, сіпнувся. Боря зблід. Психіатр лишився незворушним.

— Чим лікували хвору? — поцікавився Сокіл, знов опанувавши себе.

Лікар так здивувався цьому питанню, що аж рота роззявив.

— Та нічим, — щиросердно визнав він. — Психотерапія тобто. Ніякої фармакології.

— Розмовами, значить? — захопився Боря. — Майстри, що сказати.

— Слухайте, юначе, — лікар почав злитися, — візьміть ваші моралі та занесіть їх до, гм, облради. Ви що, вважаєте, жи я, гм, тут за партою сиджу, бо впав у дитинство? У нас на їжу для хворих виділяється з бюджету півтори гривні на день. У нас, гм, із заспокійливих є лише валер’янка та колискова. Чули цей, гм, крик? Це хворий, якому здається, що у нього в шлунку живе кубло гадюк. І все, що я, гм, можу зробити, — це щодня запевняти його, що я зроблю операцію і всіх тотих змій повитягаю. На ранок він усе забуває, і все починається спочатку. Якось я, гм, на хитрість пішов. Показав на його шрам від апендициту і сказав, що ось, усіх тих гадів із нього вийняли. Так він відповів, що, гм, там лишились яйця. Як вам?

— Пане Жмиренко, — обірвав цей словесний потік Сокіл, подумки відзначивши, що Степану Федоровичу самому не завадила б психотерапія, — а чи пацієнтку хтось відвідував, доки вона тут перебувала?

— Чоловік — ні, більше не приходив. І це, гм, неважко зрозуміти. Вона ж чарівною жінкою була до, гм, хвороби. Він просто не міг бачити.

Авжеж, не міг. Скоріше, не хотів бачити, що він із нею зробив. Та й навіщо?

— Я втямив. А ще хтось бував?

— Її родичка. Якась троюрідна, здається, сестра, гм. Львів’янка. Тричі приходила. Печиво приносила, воду мінеральну. Ольга до неї, гм, приязно ставилася.