Кривава осінь в місті Лева - Шевченко Наталка. Страница 42

— Як звали сестру, не пам’ятаєте?

— Ліда. Лідія, як мою дружину. А ось прізвище, гм... треба підняти журнали. У нас усі відвідини, гм, фіксуються.

— Не подивитеся для нас? Можливо, там є її адреса чи телефон? Ми хотіли б також поспілкуватися з родичами пацієнтки, з’ясувати, чи не було в Ольги ранніх проявів хвороби, для повноти картини...

Цю маячню Олег промовляв автоматично — насправді йому все вже було зрозуміло. Картина стала цілісною на дев’яносто дев’ять відсотків. Усе, що залишалося зробити, — встановити власне місцезнаходження самої Ольги. Якщо тільки вона досі в місті...

В архівному журналі навпроти імені родички Ольги, Лідії Хорунжої, дійсно стояв номер телефону. Міський номер у Львові. Сокіл подякував лікарю, сунув йому до кишені ще десять баксів за труди, і вони з Лупибатьком полишили гнітючі простори Заклада енергійним спортивним кроком. І зітхнули з полегшенням, тільки коли сіли в машину, а сповнений безумства замок зник за поворотом.

До Львова вони повернулися під вечір. В агенції, відбиваючись нечленороздільним мугиканням від настійливих навідних запитань Ніни та Ради, Сокіл першим ділом запустив на ноутбуку реєстр фізичних осіб Львівської області — програму, яку теоретично мали право використовувати виключно співробітники МВС і яку Боря дуже практично купив у «піратів» за десятку, — і прогнав через неї спочатку ім’я Ясинської Ольги Микитівни. База слухняно видала адресу її покійного чоловіка на вулиці Хмельницького. Мало користі. Хоча нічого дивного, це ж версія дві тисячі четвертого року випуску, інших даних там і не може бути. Після вводу телефонного номера Лідії Хорунжої база виплюнула іншу адресу — троюрідна сестра розшукуваної мешкала на Нововознесенській.

— Евріка, Борю. — Сокіл відправив адресу на принтер і потрусив отриманим аркушем перед Лупибатьком, котрий підозріло мляво розвалився у кріслі по інший бік столу. — Потрібно ще декого відвідати.

— Шефе, я, між іншим, сьогодні лише снідав і зараз дуже хочу їсти. Не кажучи про те, що моє особисте життя скінчилося з вашим поверненням з Оксфорда... але, це, мабуть, лише збіг обставин. Може, перенесемо візит на завтра?

— Борю, сибаритствувати будемо потім, коли впіймаємо нашу вбивцю. Незабаром вже кінець...

— Та куди вона дінеться? Вже в усіх новинах пролунало, що Окозбирач на тому світі. Їй тепер взагалі боятись нічого. А от мені слід боятися виразки.

— Можеш перекусити в гастрономчику на іншому боці вулиці.

— Ну ви й садюга... Гаразд, зателефонуйте цій Ліді. Якщо вона вдома — з’їздимо. А потім відвезете мене додому і дасте грошей на хорошу вечерю.

Сокіл хмикнув і набрав номер. На тому кінці лінії за два гудки пролунав чоловічий голос:

— Слухаю.

Знизивши голос до басу, Олег відрекомендувався майором міліції Петренком і попросив до телефону Лідію. Хвилину слухав. І зрештою поклав трубку.

— Чорт забирай. Вона працює касиркою в супермаркеті в нічну зміну. І вже пішла на роботу.

— От бачите! — клацнув пальцями Лупибатько. — Сам Всевишній проти подовженого робочого дня! Не кажучи вже про мене, простого смертного... Так що до завтра, шефе. Я відкланююсь. — Він дійсно відкланявся і прожогом вискочив з офісу.

— Ледар, — пробурчав Олег.

— Нічого, зате в нього коефіцієнт корисної дії високий. Олеже, — Ніна підійшла до столу і вимогливо глянула на шефа, — а може, й нам час додому рушати? По дорозі розповіси, що цікавого ви дізналися сьогодні...

— Та з чого ти взяла, що я взагалі збираюся щось тобі розповідати? — насуплено поцікавився Сокіл, але підвівся. Як не крути, а Борис має рацію. Вже нічого він сьогодні не висидить. Усі потрібні йому установи припинили свою роботу згідно з чинним трудовим законодавством.

— Це все серце. — Ніна урочисто приклала руку до грудей, чим змінила напрямок Олегових думок. — Воно сказало мені, що ти не такий поганий, яким хочеш здаватися. Ти не дозволиш мені мучитися від гострого запалення цікавості... Ходімо додому, любий. Ранок вечора мудріший.

Глава 14

Ранок, втім, видався не мудрим, а цілком буденним. Рада трохи припізнилася, Ніна вкотре продивлялася бухгалтерські книги, безуспішно намагаючись знайти хоч якісь недоробки, а Боря, який, хоча й утік учора з агенції досить рано, позіхав так, ніби зовсім не спав, і слухав Сокола впіввуха. Від цього Олег нервувався, поки нарешті не витримав, нагримавши на підлеглого:

— Слухай, мене геть не обходить, де ти був, що аж такий сонний, але доки я тут керую, а ти маєш горе на мене працювати, увімкни, будь ласка, слух, бо в мене можуть з’явитися слушні думки щодо зменшення твоєї зарплати.

— Вибачте, шефе, — негайно розкаявся Боря.

— Прийнято. Отже, поїдь до родички Ольги Ясинської і в разі, якщо застанеш її вдома, розпитай про все, починаючи від прізвища нашої розшукуваної і закінчуючи будь-якими біографічними даними, а також нинішнім місцезнаходженням. Тільки не кажи, що її у вбивствах підозрюють. Скажи, що це по справі загиблого Ясинського. Раптом сестра підкаже, де її зараз шукати. Ясно?

— Так точно. А ви?

— А в мене виникла ще одна ідея. Змотаюся до Центрального РАГСу, спробую копнути інформацію по цій парочці. Рік одруження на фото є, так що, гадаю, щось та знайдеться. Порядок той самий — я на зв’язку, тож телефонуй, щойно буде якась інформація. За діло.

Лупибатько благополучно відбув. Натомість на роботі намалювалася Рада. Жіночі кадри, не отримавши жодних настанов, почали відверто нудьгувати. Якщо Раді на допомогу, як завжди, прийшли вірні нігті, що потребували фарбування, то Ніна, з кислим виглядом погортавши гросбух, спрямувала на Сокола страждальницький погляд.

— Любий шефе, як щодо того, щоби й мене зайняти роботою? Я завжди вважала, що отримувати гроші на дурняк — то злочин.

— Я ж не винен, що ти так швидко вирішила всі наші бухгалтерські проблеми, — озвався Сокіл, порпаючись в якихось паперах на своєму столі. — Так що відпочинок цілком заслужений. Тисячі інших бухгалтерів світу зараз заздрили б тобі найчорнішою заздрістю, а ти ще й бурчиш. Якщо вже зовсім кепсько, можеш завантажити якусь іграшку на моєму ноутбуку.

— Красно дякую, — єхидно мовила Ніна. — Краще я знову займуся дедукцією.

— На здоров’я, але виключно в межах офісу. Якщо раптом вирахуєш місцезнаходження Кривавої Ольги раніше за мене — телефонуй, обговоримо. А тепер, дівчата, мушу бігти. До...

Раптом задзвонив телефон. Подія була настільки унікальною й визначною, що Рада покинула перетворювати нігті на закривавлені пазурі та вхопила слухавку, а Сокіл вирішив затриматися у дверях ще на секунду.

— Охоронно-пошукова агенція «Деррік», слухаю вас, — пафосно виголосила у трубку Рада, але в наступну мить скривилася від огиди.

— Це майор, — повідомила вона, притиснувши слухавку до плеча. — Хоче вас.

— Пасків?! Мене? Якого дідька йому ще від мене треба?

— Не маю честі знати. Будете говорити з цим блаженним?

— Так. — Сокіл перетнув офіс і зняв трубку з апарата на своєму столі.

— Чого тобі, Пасків? Тільки не кажи, що прозрів і тепер тебе сумління мучить.

— Даремно смієшся, — сказав майор. По голосу не відчувалося, що він телефонує, аби блиснути новими скабрезностями. Тон був на диво серйозним. — Дещо сталося. Визнаю, я був неправий, а ти таки мав рацію.

— Стосовно чого?

— Стосовно Окозбирача.

— Та невже? Яка несподіванка!

— Припини іржати. Справа серйозна. Сазоненку я нічого не повідомляв. У мене є вигідна для нас пропозиція — у виграші будемо обоє.

— Може, нарешті, припиниш ці шаради? — не витримав Сокіл. — Кажи прямо!

— Не телефонна розмова, — тоном професійного шпигуна відказав Пасків. — Зможеш підскочити до мене в Сихів?

— Додому? Ти не на роботі?

— У мене сьогодні заслужений відгул. Я ж учора відзначився, забув?

— Слухай, я дуже зайнятий. Якщо це якась чергова ідіотія...

— Ні. Вважай, що твої пошуки завершено.