Кривава осінь в місті Лева - Шевченко Наталка. Страница 47

Тоді ти помреш відносно легко та безболісно.

Ніна несподівано зраділа цьому похмурому висновку і кивнула йому, як доброму приятелю. Пригадалися очі в баночках. Серця. Плід, що дивився на справу материнських рук мертвим поглядом.

Хто сказав, що вбиває лише ненависть?

Рот також поволі заповнювався гарячою, солонуватою рідиною з металевим присмаком. Кров. Вона ж досі кусає губи. Ніна сплюнула і зосередилась на руках. «Ну ж бо, давайте... ворушіться!» У неї завжди були тоненькі зап’ястки, навіть мама, коли ще була мамою, називала їх стеблинками... Ну! Права рука, здається, нарешті проходить... Ніна смикнула нею ще раз, сильніше. Здавалося, що вона тягне кисть крізь звернутий у трубку наждак, але це вже нічого не важило. Їй вдалося. Вкрита кров’ю, зчесана правиця звільнилася! Більш за все Ніні хотілося знову впасти на коліна та заплакати. Але часу на сльози вже точно не було.

Зісмикнути мотузку з шиї та обмотати (тимчасово) навколо іншої руки було справою хвилини. Тепер вона вже мала змогу досхочу роздивлятися віконце нагорі. Це, втім, не особливо обнадіювало, зважаючи на висоту, на якій воно знаходилося. До нижнього краю метрів два з половиною. Навіть якщо підстрибнути з усіх сил, вона не дотягнеться.

Для чого стрибати, дурненька? Банки.

Не інакше, як цей безтілесний голос належав її ангелу-охоронцю, до того ж добряче підкованому в домашньому господарстві. Сама вона ніколи б не додумалася до трюку з клеєм. Може, хіба щодо банок...

Будеш сперечатися за патент, чи як?

Він має рацію — думати потім, діяти зараз, благо, руки вже вільні. Ніна почала у пришвидшеному темпі знімати з полиці трилітрові бляшанки з фарбами та ставити одна на одну під вікном. Вона носилася взад-вперед, як гостинна господарочка, котра планує вразити дорогих гостей кількістю страв на столі. Банки, що були у межах досяжності, скінчилися досить швидко, з них вийшов вузенький постамент близько метра заввишки. Допомогти влізти на нього повинна була порожня металева каністра для бензину, яку вона відшукала в дальньому кутку своєї імпровізованої камери. Вся ця конструкція дихала на ладан і за одного невірного руху мала ефектно розвалитися, але Ніна вирішила, що невірні рухи в її становищі — невиправдана розкіш.

Перед тим як почати штурмувати цю висоту, Ніна прислухалася, чи не чути кроків на сходах. Раптова поява маніячки могла відчутно зіпсувати сходження на вершину. Тій, власне, було б достатньо просунути в сітку швабру і добряче штовхнути цей саморобний п’єдестал. Проте з боку сходів не долинало ані звуку.

Зате через вікно вона вловила слабенький звук, що потроху наближався.

Гарчав автомобільний двигун.

Якщо машина прямує сюди, то варіантів усього два: або це їде Сокіл, або ж його везуть, як обіцяла Ольга. У будь-якому випадку їй життєво необхідно якнайшвидше опинитися зовні.

Приставивши каністру до банок, Ніна обережно, проте рішуче почала своє сходження.

Увесь короткий шлях у межах Львова Олегу здавалося, що позаду виють сирени, однак це було не так. Він вшився з місця пригоди з усією можливою швидкістю і сподівався, що й надалі ніхто не стане в нього на шляху; якщо ж стане — він був готовий таранити цю перепону. Тепер вже розумів, що виклик проклятого Пасківа був відволікаючим маневром. Доки він перся в Сихів, а потім звідти через усе місто до виїзду, божевільна жінка спокійнісінько навідалася до агенції, скориставшись відсутністю чоловічої половини, захопила Ніну та вже напевно доставила її в місце, яке недоумок-майор мав необачність виказати раніше за потрібне. Дачники срані... Скоріше за все, Ольга спостерігала за «Дерріком» з вікна продуктової крамнички на протилежному боці вулиці, і... і щоб він луснув, якщо там не стояв зелений «фольксваген», такий само, який мав Пасків! Якого дідька він не звернув на це уваги раніше?

А якби і звернув — то що далі?

Довелося визнати, що в заключній грі клятий Пасків ледь не переграв його. І ще мав шанс взяти реванш навіть з того світу. Бо переможець той, за ким останній бій, і доки Ніна в руках тієї навіженої тварюки, битву ще не завершено.

Потрібну дачу знайти буде неважко, бо біля неї має стояти той самий зелений «фолькс» в дідька почилого майора. Далі діяти слід швидко, але ефективно. Кривава Ольга чатує на нього, однак теоретично і гадки не має, що він приїде сам. Цю перевагу треба використати, доки та курва не отямилася від неочікуваної інтимності візиту. Єдиний дійовий наразі план — ракетою влетіти на ту дачу і бити всіх, хто не Ніна. Просто, зате надійно. Практично безвідмовно.

Господи, тільки б із малою нічого не сталося. Тільки б він встиг.

Де він ще знайде такого бухгалтера?

Рій розпачливих думок обірвав дзвінок мобільного. Сокіл чортихнувся, вхопив апарат і зиркнув на дисплей. Номер невідомий. Першим бажанням було не відповідати, та потім він все ж натиснув зелену кнопку — раптом це Ніна?

— Я!!! — гаркнув він у слухавку, притуливши трубку до правого вуха, — ліве досі було суцільною гарячою грудкою болю.

— Олеже, це Денисенко! Маєте хвилинку? — голос капітана звучав стурбовано, та Олегу було на це начхати. Своїх турбот аж по дах насипало.

— Ні.

— А коли матимете? Я поговорити з вами хотів, є в мене деякі підозри. Щось тут не стикується, в цій справі. Я про Окозбирача. І ще я підозрюю... — Денисенко замовк. Видно, субординація напала, та Сокіл не збирався чекати завершення цих моральних страждань.

— Якщо ти підозрюєш Пасківа, то вітаю — твої підозри справдилися. Можеш змотатися на Городоцьку, він там увесь розмазаний по асфальту неподалік від місця вашого вчорашнього подвигу. Саме час відшкрібати, доки не засмердівся. А якщо хочеш реально допомогти — пришли кого-небудь на дачний кооператив «Сокіл-3», що під селом Бартатів. Когось, хто поближче. Там якраз і є лігво Окозбирача — покійний майор постарався. Справжнього Окозбирача, зауваж, а не того, хто у вас у морзі лежить. І ще там Ніна. Я якраз їду її визволяти. Всі звинувачення ваша компанія зможе пред’явити мені прямо там, але не раніше, ніж я рознесу те гадюче кубло. Як зрозумів?

— Олеже. — Видно, що така купа сенсаційної інформації була для Денисенка як сніг на голову, та все ж хлопець намагався думати і реагувати швидко. — Олеже, я все зрозумів. Тільки не гарячкуйте! Нам потрібні докази, інакше, самі розумієте, станете цапом-відбувайлом. І...

— Будуть вам докази, — пробурмотів Сокіл і від’єднався, додавши про себе: — Якщо залишаться.

Дорога до дачного містечка не забрала багато часу. Він звернув із шосе в потрібному місці, вперше завваживши, що саме тут неподалік була знайдена третя жертва кровожерливої тітки. Ще кілометрів п’ять Сокіл гнав по не дуже добре заасфальтованій трасі, яка вела прямісінько до місця призначення. І зрештою вкотився у ворота однойменного кооперативу, скинувши швидкість, аби уникнути зайвих проблем із вартовим у будці охорони.

Потрібний йому будинок знайшовся також досить швидко, і саме так, як він і передбачав, — біля фасаду стояв той самий зелений «фолькс» іуди Пасківа. Сокіл скерував свою машину до середніх розмірів двоповерхової будівлі з білої цегли, вкритої бордовою фінською черепицею. Зупинив на певній відстані, виліз із-за керма, висмикнув з кобури свою «беретту-92», перевірив магазин, зняв із запобіжника і з рішучістю берсерка посунув до входу.

І звідкілясь збоку почув надривний крик Ніни.

До ручки, яка відпирала вікно, їй не вистачило десяти сантиметрів.

Ніна була готова вовком вити. Невже фортуна знову повернулася до неї м’яким місцем? Це несправедливо! Нечесно! Але факт залишався фактом — пальці не діставали.

Згадалася пригода в італійця. Там також було примхливе вікно... але вона таки вибралася. Головне — не здаватися.

Ну так. Одна справа, коли не повертається ручка, а зовсім інша — коли до неї навіть не дотягнутися. Що гірше?

Ні, чому ж. Дістати ручку можна. Якщо підстрибнути.