Тарасові шляхи - Иваненко Оксана Дмитриевна. Страница 30

З усією енергією і молодим запалом взявся Тарас до роботи. Він почував стільки сили в собі, стільки бажання вчитися, наздоганяти пропущене в панських передпокоях, на Ширяєвському горищі, на всіх поплутаних шляхах свого важкого життя.

А від кожного погляду, від кожної похвали любимого вчителя ці сили і бажання подвоювалися, потроювалися.

Тарас учився не тільки в своїй Академії. У вільні години він ходив на різні лекції до Військово-медичної академії, університету, вивчав з товаришем французьку мову, захоплювався театром, а найбільшою наукою були книги і дружба з Карлом Брюлловим.

Чим тільки не цікавився їхній маестро! В його бібліотеці на столі лежало багато книжок, що вказували на найрізноманітніші інтереси хазяїна бібліотеки. Тут були історія стародавніх і новітніх часів, і мандрівки, і романи, і книги з природознавства, і книги про новітні відкриття фізики.

А в майстерні навіть стояла електрична машина! Часто під час перепочинку Карл Павлович примушував хлопців крутити її, щоб з індуктора сипались іскри.

- А погляньте, панове, тепер на речі — які бліки! Коли я їх наношу світлою фарбою на малюнки, мені здається, що вони тріщать і блищать. А без них — яке зів'яле неживе місце!

Він інколи, як студент, сидів і слухав лекцію в Університеті. Захоплювався астрономією і радів, як дитина, коли в обсерваторії в Академії наук в трубу побачив Сатурна з його кільцем.

Жадобою пізнання він запалював і своїх учнів.

Незабутні роки Академії, роки навчання, роки щирої молодої дружби!

Тарас любив товариство, любив своїх друзів, і друзі любили його. У цьому охайно вдягненому, веселому, життєрадісному хлопцеві важко було пізнати бідака Тараса.

Скромний, спокійний Сошенко навіть дивувався такій різкій зміні і інколи докірливо дивився на Тараса, коли той у новому плащі на дрожках їхав із Мокрицьким до театру, хвилювався, щоб дістати квитки на італійську чарівницю - царицю балету Тальйоні або вирушав із своїм маестро «на біржу» — так звали вечори у братів Кукольників, де збиралися літератори, художники, де до ранку слухали чудесну музику Михайла Глінки.

Але не тільки «богемне» життя вабило його. Як він цінив спокійні, затишні вечори в «сімейних» домах! Він міг годинами сидіти із старенькою матір'ю свого товариша по Академії — Петровського, слухати її нехитрі оповідання, розважати її своїми.

Сошенко не розумів: адже Тарас був позбавлений всього цього все своє життя, і він радів, як дитина, і своїм новим знайомим, і своєму одягу, і тому, що в театрі він може сидіти в партері, а не десь у райку на контрамарку, сунуту Карташовим.

Але ж він і наполегливо працював. У малюванні не тільки Брюллов, а й інші професори Академії вже відзначили його, незважаючи на великий вплив романтичної школи Брюллова. Палко закоханий у Карла Великого, в свої малюнки, він вносив І щось своє, своєрідне, властиве лише йому, риси реалізму, життєвої правди. Він починав уже критичніше ставитися до поглядів старших друзів. От наприклад, Василь Андрійович Жуковський привіз із Німеччини великий портфель естампів Корнеліуса, Генріха Геса, інших живописців мюнхенської школи. Жуковський почав захоплюватися творами цієї школи і навіть сказав:

- У тебе, Карле Павловичу, надто все земне, надто матеріальне, а тут, погляньте, скільки божественного, ідеального.

- Василю Андрійовичу! - не стримавшись, вигукнув Тарас.—Та це ж вони наче охлялі — і мадонни і херувіми, а довгі які, а неживі.

Карл Павлович задоволено підморгнув учням, йому подобалось, що Тарас сміливо критикує закордонних майстрів. Та це ж просто колекція ідеальної потворності, -продовжував підбадьорений Тарас. — Ви пробачте, Василю Андрійовичу, хіба ж можна тепер, у наш час, так малювати, якісь мученики і мучениці! Це ж крок назад до середньовічного Гольбейна, Дюрера! А погляньте сюди, — він показав рукою на полотна і етюди Брюллова. — Оце мистецтво, що живе і всміхається до всього живого!

Лагідний Жуковський не чекав такого нападу.

- О, ви всі просто зіпсовані учні Карла Павловича,— замахав він руками.

- Які, сподіваюсь, перевершать свого вчителя, — засміявся Карл Павлович. — На Тараса я покладаю великі надії, у ньому є щось своє. От у мене в молодшому класі починає вчитися один хлопець, Федотов,— теж цікавий! Ні, Василю Андрійовичу, хай вони будуть ближче до життя, до земного.

Так, Тарас був ближче до життя, ніж його вчителі.

Дивлячись на Тарасову картину «Хлопчик, що ділиться милостинею з собакою», глядачі говорили: «Звідки в цьому молодому художнику стільки мудрості, стільки глибокого розуміння життя?»

Адже не всі знали, який важкий шлях пройшов цей хлопець з сірими живими, жадібними до знання очима. Недарма Брюллов виділив його з усіх своїх учнів, і тепер уже чи не більше за Аполлона Мокрицького Тарас був своєю людиною в «портику» Великого Карла.

Які чудові вечори проводили вони там!

- Ну-с, молоді люди, — звертався до них Карл Павлович. — Звольте доповідати, як провели сьогодні день?

- Надзвичайно, відповідав захоплений Мокрицький.— Удвох з Тарасом ми ходили сьогодні до Ермітажу. Я ніколи не мав такого задоволення, як сьогодні.

- Оце добре, — похвалив маестро. — Художникам слід ходити до Ермітажу частіше, ніж на пошту. Треба вдивлятися, треба звикати до речей першокласних майстрів.

Молоді люди, підштовхнувши один одного, сідали задоволено на краєчок червоної канапи, де лягав у своїй любимій позі маестро. Вони знали, що зараз почнеться найцікавіша своєрідна лекція.

- Я найвище ставлю Веласкеза, Корреджіо, Рубенса, Ван-Дейка. Чи звернули ви у Веласкеза увагу на надзвичайну ліпку, правду колориту, м'якість тіла і характер виразу? Його майстерність володіти пензлем незрівнянна. У нього свіжість і соковитість живопису, яка обов'язково зникає при повільній, несміливій, копіткій роботі. Люблю я Веласкеза.

А Корреджіо? Він почував божественну гармонію в колориті і таку грацію рухів і експресію, таку тонкість ліній малюнка, що, здається, його твори писані рукою янгола...

Як любили хлопці ці несподівані характеристики! Карл Павлович захоплювався і говорив далі:

- Рубенс молодець, він не прагне подобатися і не намагається обманути глядача правдоподібністю, а просто пишається від того, що багатий, прибирається пишно і красиво, бо це йому до лиця; багатий, розкішний і люб'язний, а це не всім щастить. Не завжди він строгий до істини, від того,

Що вигадливий та примхливий, від того, що багатий, а багатство і мудрість, як відомо, рідко поєднуються. Чи не правда, в його картинах розкішний бенкет для очей! Та у багатія на бенкетах їж-пий, тільки розуму не пропий! Співай, танцюй, гуляй, а додому прийшовши, бенкетів не починай, а то і розум проп'єш або з торбою по світу підеш - і буде бенкет твій схожий на поминки, де звичайно шлунок усміхається, а уста плачуть. Дивіться, у Рубенса бенкетуйте, та з ним не тягайтеся і його не наслідуйте... От Ван-Дейк - побенкетував у Рубенса — і досить. Обмежив свої витрати, жив розумно, чесно, для втіхи і користі інших. Таке життя і вам, товариші, раджу брати за зразок. Молодець! Спасибі йому, добрій людині!

Тарасові найбільше до душі був Рембрандт. І про нього говорив немало Брюллов.

Вже заходила ніч, а молоді люди ніяк не могли покинути свого маестро, який був хаме у настрої.

- Ви не повірите, - ділився він своїми найглибшими думками, — як важко створити справжню, хорошу річ. Важко кораблю боротися з хвилями у відкритому морі, зате йому ввірені сотні життів людей. А після щасливого плавання зустрінуть його пострілами гармат, радісними вигуками і урочисто введуть у порт, де він спочиватиме до нового плавання. Так і художник із новою картиною.

Але коли маестро вже зібрався лягати спати, він не відпустив хлопців.

Ще Тарас мусив почитати вголос переклад нового французького романа Гюго — «Собор Паризької богоматері», ще Карл Павлович розповідав про свої подорожі по Італії, по Греції і, розвеселившися спогадами, почав перед Аполлоном і Тарасом показувати не лише людей, а навіть тварин. З надзвичайною жвавістю схоплювався він з канапи, скручувався на килимі на підлозі і удавав цуценя, яке спить на соломі. Хлопці сміялися так голосно, що камердинер Лукіян вбіг до кімнати — що трапилося?