Тарасові шляхи - Иваненко Оксана Дмитриевна. Страница 32
- Не знаю, чи приїде цієї зими, — сказав Вася. — Він так і сказав «приїде» а «не приїдуть», бо перед очима була лише одна з племінниць...
Вони говорили, говорили без кінця, нарешті на півслові голова Штернберга схилилася на подушку Тарасового ліжка, де він сидів, і юнак заснув міцним сном, з усмішкою на устах.
«Є на світі такі щасливі люди, — думав Тарас, дивлячись на одверте, щире Васине обличчя. - Їм не потрібна ніяка рекомендація. Не встигнеш і отямитись, а стаєш уже з ним рідним, без найменшого зусилля з твого боку. А є й такі найнещасніші люди, з якими з семи пічок хліба з'їси, а все-таки не дізнаєшся, що воно таке — людина чи амфібія? Подалі від таких!» Він одразу відчув, що Вася Штернберг саме належить до першої категорії.
Тарас раптом усміхнувся, схопив олівець і накидав портрет несподіваного друга.
Вони стали жити вкупі. Саме з Штернбергом потоваришував Тарас найдужче може й тому, що зустрівся з ним уже вільним і почував себе з ним рівним.
- А як закінчимо Академію, — захоплено казав Тарас,— поїдемо на Україну.
- А за кордон? — питав Штернберг.
- Ой, за кордон треба, і яка охота! Але спочатку на Україну. Змалюємо все її життя, наші річки, гаї, наших людей, картини з історії. І знаєш, треба поширювати гравюри, тоді ж усі люди, в кожній хаті, зможуть знайомитися з високим мистецтвом живопису.
А поки що вчилися, бігали на лекції, інколи підробляли, малюючи портрети, ілюстрації до журналів, інколи сиділи без грошей, інколи справляли свята з будь-якого випадку, наприклад, купівлі... лампи! Веселе було свято на честь лампи.
Про цю дешеву, звичайнісіньку лампу довго мріяли і Тарас і Штернберг. Нарешті, одержавши гроші за роботу, купили-таки лампу, урочисто принесли додому, і так кортіло їм спробувати її, що запалили її серед білого дня. Сіли поважно і серйозно один проти одного (лампа на столі посередині) і вдавали, що без цього світла читати не можна.
- Чи ви здуріли, хлопці? — засміявся їхній товариш по Академії, Петровський, зайшовши до кімнати.
- Бачиш, лампу купили! — сказав з дитячою погордою Штернберг.
- Ну, то треба покропити, якщо таке свято! — загомонів Петровський.—Хлопці, не відкручуйтеся.
- Воно й правда, треба! —згодився Тарас.
- А гроші ще лишилися?—спитав хазяйновито Штернберг.
І гроші і харчі в них були по-студентському спільні. Тарас вивернув кишені.
- Чорт ма! — зітхнув він. — На самий чай та сухарі вистачить.
- Ну, прощаю на сей раз — питимемо чай з сухарями та з твоїми, Тарасе, піснями.
Усі знали, що Тарас любить музику, співи.
Так весело відсвяткували придбання лампи.
На жарт, на різні витівки хлопці були мастаками. Петровський, який жив у дворі Академії, саме працював над картиною «Агар в пустині». Він умовив позувати йому тихеньку скромну дівчинку — дочку сторожа, але потрібні були крила, крила для янгола, який з'являється до Агар.
- Треба купити гусака, — вирішив він. — Гусяче крило буде за модель.
Тому що грошей не було, Петровський одяг шинель і поплентався в другий кінець міста до матері по карбованець.
Але ж друзі — в тому числі Тарас — вирішили, що це буде несправедливо: купувати гусака, коли всі сидять без копійки. Карбованець був негайно конфіскований, і на столі з'явилася вечеря.
- Розбійники! - патетично підіймав угору руки Петровський. — Де я тепер візьму янгольські крила? Я своєчасно не здам програму.
- Почекай, — раптом збагнув Тарас. — Зараз будуть тобі янгольські крила.
За кілька хвилин він з'явився, ховаючи під полою плаща здоровенного гусака. Гусак бився величезними крилами і витягав шию. Та шию бідолашному негайно скрутили і білі крила відрізали.
- Чим тобі не янгол! — сміявся Тарас, начепивши собі крила на плечі.
- Та де ти його взяв? — допитувалися хлопці. - А там, за садком Академії, пасуться багато. - Та то ж комендантові!
- Ну, бог з ним, поквитаємося.
Другого дня, одержавши гроші в журналі за ілюстрації, Тарас урочисто поніс карбованця за гусака комендантові і віддав з таким чемним поклоном, що той не встиг і розсердитися. Та й чого було сердитися, коли карбованець — цілком добра ціна — був у нього в руці.
Академія, лекції, робота, товариські вечірки, зустрічі з старшими друзями - Брюлловим, Жуковським, Вієльгорським, Григоровичем, Гребінкою, нові знайомі — це були щасливі, світлі роки життя Тараса.
Тепер він сам був на Олімпі, поряд з ними, своїми друзями. Та ні! Для нього це не був Олімп. На цю гору він піднявся з самого низу, шлях був важкий, невторований, і зійшовши на гору, він не забув його. Навпаки, з гори він побачив далеко більше, ніж усі його друзі, його вчителі, бо крім того чистого знання науки, мистецтва, літератури, що мали вони і передавали йому,— озброєний цим, він ще дужче зрозумів, ще яскравіше бачив страшні контрасти життя і не міг байдуже ставитися до цього, йому мало було відтворювати це в лініях і фарбах. Його енергія, сила протесту жадала іншого виходу. І не в живопису, а в творчому слові він відчув найбільшу свою міць.
КОБЗАР
Десь там на Україні його рідні брати й сестри... Як давно він їх не бачив!..
«Микито, рідний брате!» пише ввечері, залишившись на самоті, Тарас листа в далеку Кирилівку. Як живуть вони -питає, просить писати.
«... А тепер про себе скажу от що: слава богу милосердному, живий, здоровий, учуся малювати. Коли трапиться — заробляю гроші. Оце на тім тижні заробив трохи, то й тобі посилаю 25 карбованців. А коли буде більше, то й ще пришлю. Так от, бач, живу, учуся, нікому не кланяюся...
Велике щастя бути вільним чоловіком. Робиш, що хочеш, ніхто тебе не спинить. Поклонись усім родичам від мене, а надто дідові, коли ще живий, здоровий. Скажи, нехай не вмирає, швидко побачимося. Поцілуй брата Йосипа, як би я його поцілував, і сестер Катерину, Ярину і Марусю, та скажи, будь ласка, як і де вона живе, чи одягнена, чи обута. Купи їй що-небудь к святкам з оцих грошей, що я тобі посилаю — поки що, а то я буду присилати їй окремо, коли трапляться у мене гроші».
... Маленьке сліпе дівча—сестричка Марійка, наче простягає до нього замурзані худенькі рученята. Він завжди жалів її, коли щастило заробити якогось п'ятака, купував цукерку чи бубличка... Метка Яринка, вірний друг дитинства, кучерява, ясна, наче сонечко, Оксаночка. Які вони зараз? Що з ними?.. Що може бути з ними, кріпацькими дівчатами? Хіба змінилося що в Кирилівці?.. Бур'яни, як хащі, коло першої його школи... Скільки разів ховався він там від п'яного дяка. Останнім часом щоночі бачить їх уві сні — братів, сестер, рідну Кирилівку.
Тарас тяжко зітхає.
«... Та, будь ласка, пиши мені по-нашому... Та нехай же я хоч через папір почую рідне слово, нехай хоч раз поплачу веселими сльозами...»
...Ні, ні на одну хвилинку не забуває він, уже вільний, що вони ще нещасні кріпаки. Ні на одну хвилинку не забуває він далеку Україну. Безмежні широкі степи. Прекрасна Україна в усій своїй задумливій красі. Білі хатки понад ставами, понад річками. Але скільки горя, скільки сліз у цих хатах!
Красуні-дівчата розцвітають, як польові квіти, а що чекає їх, крім недолі, наруги, безпросвітної праці, приниження. Так було з матір'ю, з милою сестрою Катрусею, її подругами.
Перед очима високі могили, свідки далекої старовини, повстань гайдамаків, селян за волю. Тільки сліпі кобзарі співають про них засмученим знедоленим людям.
Тараса охоплює якесь невідоме хвилювання.
Замислений, відчужений від усього, сидить він у своїй кімнаті «під небесами» з напівкруглим вікном, з мольбертом і стареньким стільцем-калікою. На столі розкиданий його інструмент художника — пензлі, фарби, ескізи, етюди і багато паперу, списаного дрібним, нерозбірливим почерком.
Він знає, що треба малювати, треба наполегливо працювати над новою академічною програмою, але він не може стримати себе, він кидає початий малюнок і схоплює шматок паперу, а коли нема під рукою чистого, він пише на клаптичках, де трапиться, навіть на шпалерах, те, що вилилося несподівано в його голові.