Приватне життя феномена - Гуцало Євген Пилипович. Страница 41

перекинув на чуже. А вже яка латиноамериканська дрібна держава задумає тягатися з Америкою та мірятися з нею чубами, то як твоє довше, то утнуть, а як коротше, то натягнуть. Із тим гидольннм комплексом краще не знатись і не цілуватись, бо скільки йому не годи — однаково тобі рябу корову не подарує, вредний і хитрий: у нього й шило голить і голило, а в тебе й ніж не візьме.

—  О, розбалакався, мов гуска зі свинею,— невдоволено буркнула Мартоха.— Чи там для Хоми нема трудящого люду, що він має брататися з усякими комплексами? Побачать вони Хому, як свою потилицю! Знатиметься з тими, що кують залізо, поки гаряче, хто зробить, лиш стань та подивися, хто в шахту спускається — з світом прощається, хто з ткача не виб’ється на багача, а із швачки —• в багачки!

—  Так то воно так,— згодився робот Вася.— Треба за морем знатися з тими, у кого густа рука, що й не треба дрюка, у кого ремесло хмелем не поросло, хто що вхопить, то в нього і вродиться. А також із тими, кому проклятий капіталізм залип сала за шкуру, кого визискувачі б’ють і плакать не дають, кого банки ганяють, як солоного зайця, кого експлуатація запрягла ще й нукає. Бо лиш бідняки зрозуміють тебе, Хомо, оті, що заробляють три вирви в шию, а четверту навздогінці, хто доробився на конвейєрах, як сіль на окропі, хто тягне на заводі лямку, поки йому викопають ямку! Ось хто захоче поговорити про Яблунівку та довідатись щиру правду про колгосп «Барвінок». Розкажи, хай довідаються, що тут минулись часи, коли працювали, як коняки, а їли, як собаки, коли в багачів працювали, а болячку заробляли, коли ходячи наїдались, а стоячи висипались!

За цими словами робот Вася звівся з-за столу, хрест-навхрест почоломкався з Хомою і заквапився на ферму.

РОЗДІЛ ТРИДЦЯТЬ ПЕРШИЙ,

у якому Мартоха голосить за Хомою, а також розказано про терористичну акцію гітлерівського офіцера

Хома полетів.

Суперавіалайнер зайшов на посадку на сільській околиці тоді, коли Яблунівка після трудового дня спала, як дитина після купелі. Потужний рев реактивних двигунів авіалайнера навіть не побудив собак, які теж спали, якби шовком шили. Ось тому-то перший політ по міжнародній трасі аеропорт імені Кеннеді — Яблунівка зостався всіма непоміченим, навіть листоношею Федором Горбатю- ком, котрий подеколи й спить, як полоханий заєць, або ж ловить уві сні мишей, але на цей раз спав, наче після маківників.

Суперавіалайнер як сів, так і злетів, прихопивши Хому Прищепу, на честь якого й було прокладено цю авіалінію, а листоноша Федір Горбатюк і далі боровся зі сном, наче з волом. Про те, що Хома полетів, Яблунівка довідалась від Мартохи. Звісно, могла б довідатись і з зарубіжної преси, як і раніше довідувалась про найважливіші події з життя старшого куди пошлють. Скажімо, з «Мессадже- ро», «Оррор», «Фігаро», «Дейлі-телеграф», «Тайме оф Індія» і т. д. Але ж рань була ще така рання, що чорти й навкулачки не бились, отож самогонниця Вівдя Оберемок іще не могла зі своїм підпільним товаром звинутись на районний ярмарок і повернутися звідти з друкованим органом якої-небудь лейбористської, соціал-демократичної, ліберальної чи республіканської партії. Значить, Вівдя Оберемок іще не звинулась у район і не повернулася з району, як Мартоха заголосила по своєму Хомі. Оскільки це голосіння було голосінням-інформацією, що з успіхом замінило не завжди правдиву, а здебільшого лицемірну буржуазну пресу, то прислухаймось!

— Ой, Хомонько, ти з доброго кореня, то й сам окоренок нівроку, з гарного коріння, то й славне твоє насіння, й родюче твоє сім’ячко, бо зросло на зеленому зіллячку! Й треба ж тобі та Америка? Пізнаєш, відкіль гримить, пізнаєш, що сук таки не верба, пізнаєш, як ото мішатись ополонику поміж ложками. Либонь, чуєш мене в небі, не можеш не чути, й киваєш, мов кінь гривою. Кивай, Хомо, поки там тобі хвоста не підкосили, поки тебе там не забили на бузан оті щербаті акули імперіалізму. А чи я тобі колись дівчиною не була, що мала стільки ласки, як на тихому ставу ряски? А хіба з тієї гарної дівки та й не вдалася гарна молодиця? Не було в мене гріхів чубатих, тому-то мене й посватав, і любив ти свою любку, як голуб голубку, і були твої поцілунки милісінькі, хоч по одруженню ходили обоє голісінькі. А як на фронт подався, то хіба за тобою я дух не ронила, хоч огинався тут один поліцаюка, що начебто ненароком коло мене терся боком. А як повернувся з війни, згадай, після окопів здавався людям, як постіл, а мені був такий, як сокіл. І прилип ти до мене, як сліпий до тіста, а я прилипла до тебе, як сліпа до па- кола в тину. Ти мене любив — кулаками ніколи не голубив, хоч колись я всі гроші потринькала, а в хаті нічим було підперезатись, щоб на роботу зібратись. І хоч кажуть у Яблунівці, щоб не вірити жінці вдома, а кобилі в дорозі, але ж, Хомо, стара вже тебе не покине, а молодої, може, ти й сам уже не захочеш. Не знайдеш ти в Америці такої, що тебе роззує та ще й поцілує, яка продасть корову і вишле гроші на дорогу, яка, може, світитиме, та не грітиме і тільки в бога марно хліб їстиме. Отож чуєш мене в небі, чуєш! Затям, що в Америці ти будеш такий мужчина, як без хвоста скотина, будеш отим самоваром, який кипить, та нікому з нього пить, і будеш ти там в Америці однесенький, як макогін у макітрі, серед усяких там хмародряпів. Еге ж, і сам станеш схожий на хмародряп! Згадуватимеш, як перед від'їздом сидів на постаменті під ясеном, бо ж мусив за звичаєм посидіти перед дорогою, а сльози з очей лились, а корова з хліва чує твою печаль і теж кричить, як опарена, реве, наче по мертвому, так що тільки кривавії в худобини не ллються. Згадуватимеш, як перед від’їздом заходив до музею, дивився на свій солдатський портрет, приглядався до експонатів. Ті вила-згрелі з музею, ті сокира, молоток і долото снитимуться тобі в Америці жар-птицями, але журба не дасть ні Яблунівки, ні Мартохи!

Поки Хома в небі у літаку летить, а Мартоха на землі з розпуки кричить, авторові кортить розповісти про те, що старший куди пошлють із колгоспу «Барвінок» міг би й не потрапити в літак, міг би й не полетіти в Америку, якби... Вміти не вміти — треба говорити, отож слід іти і йти вперед, наче мила ковтнувши!.. Міг би й не полетіти, якби в історію не втрутилась козацька ватага.

Ні ви про автора, ні сам автор про себе не скаже, що в нього язик, мов у собаки хвіст, що він бреше на свою голову, будучи схожий на шевця, котрий що ступить, то збреше. Але як не засвідчити правду, хоч, може, та правда така, як мухи коня з’їли, а вовк помагав?.. Ясен місяць угорі світив, коли Хома ступив зі своєї хати через поріг, зоставивши вдома непритомну від горя й сліз Мартоху, наряджену в пояс цнотливості. Хома згорбився, наче йшов по лихо, а очі його були так нагострені горем, що погляд їхній був тонший і гостріший від місячного проміння. І вже коли ступив із обійстя, за ворітьми від стовбура тополі відірвалася загадкова тінь, наче виткана з найглупішого мороку найглупішої ночі. Тінь похмуро й зловісно посувалася за Хомою, котрий, пригноблений розпачем, не помічав страховидної й непрошеної супутниці.

Тінь посувалася скрадливо, наче наїлась лихої нужди, а кроки її шеберхали так, як шеберхали б кроки злої години, котра дасть знати, почім ківш лиха. В центрі села Хома Прищепа звернув до братської могили, щоб узяти пригірщ рідної яблунівської землі в дорогу далеку, то тінь похмура причаїлася за кущами, чатувала, як біда, котра не сама йде, а й другу за собою веде, чигала, як горе, котре і з ніг звалить і задавить.

Хома, взявши з братської могили пригірщ землі й зав’язавши у вузлику, ступив на дорогу - й зловісна тінь вигулькнула з потайної криївки, й кроки знову зашелестіли, мов кажани, мов лихо, яке посувається тихо, й чому Хома не чув, чому не бачив?

І враз, коли з-за хмари знову місяць вихопився, мов краснопір зринув над водою, тінь ота на коротку хвилю постала зовсім не тінню, а гітлерівським офіцером. Зблиснули фашистські погони на плечах, знаки на грудях, нашивки на рукавах, а в руці смертельною блискавкою зблиснув пістолет. Місячне проміння зазміїлося гострим шерехатим сяйвом на воронової барви стволі хижому, на пекельної чорноти оцупкуватому руків’ї, й здалось, що зараз рука, яка стискає пістолет, злетить угору, й з його смертовбивчого жерла вирветься віхоть золотого полум’я, й те полум я громом своїм уб’є Хому. І не дійде старший куди пошлють із колгоспу «Барвінок» до сільської околиці, не сяде в літак, котрий уже реве в небі, заходячи на посадку. А впаде, вбитий підступною рукою, на сиру землю, цілуючи її скривавленими вустами,— і якби він не вмер, то довго жив би, але ж візьме його впоперек живота, неначе отого кота, і вже по смерті не буде Хомі ні життя, ні каяття. І скажуть тоді про нього в Яблунівці: «Умер Хома— й добра нема!» Заперечать: «А застерігали його, казали, щоб не квапився, бо не звалить когось, коли квапитиметься, то не послухав!» Докинуть: «Який Хомка, така його й тонка». Згадають: «Бо вживав зілля од похмілля». Виправдовуватимуть: «Хома купував, Хома випивав, бо Хома гроші заробляв». Оббріхуватимуть: «А ноги такі були в того Хоми, що частенько самі тягли чоловіка до куми». Зводитимуть наклепи: «Мастили Хому смолою, а Хома все зоставався Хомою». Доливатимуть масла в огонь: «Було, коли Хома захоче, то й сама відьма захихоче». Обмовлятимуть: «Впертий вдався: нехай його батька журавлі, а вже мого — чаплі. А то як заведуться Ярема з Хомою, то Ярема в воду, а Хома на дно, бо обоє вперті». Бурчатимуть: «О, хто про Хому, а він про Ярему».