Приватне життя феномена - Гуцало Євген Пилипович. Страница 78

Звісно, після стількох невдач перепадешся на смик, станеш схожий на отого сліпого, що доганяє глухого. Проте бородань і не думав здаватись чи відступати — великою незламністю світились очі, де моторошним блиском знову іскрився космічний пил.

—  А вихід усе-таки є,— мовив художник, і в голосі почувся далекий гуркіт надзвукового літака.

—  Так, вихід має бути,— поквапливо згодився я. Й поспитав: — А який?

—  Як основоположник рухомого живопису, я постійно припускаюсь прикрої помилки, бо в основу свого малярського методу не кладу рушійну ідею використання модерного стилю.

—  Ай справді! — зрадівши, вигукнув я.

—  Ось над цим і слід подумати. Річ у тому, що я вже не маю права помилятись чи зазнавати невдач. Адже моє мистецтво належить колгоспу «Барвінок».

Я хотів побачити бодай фрагменти, бодай рештки панно трудової слави, нишпорив поглядом по стінах, по кутках — і марно. Чи в святому невдоволенні колективний портрет сучасника знищено, чи сховано. Попрощавшись, я подався геть із фойє, а перед очима бовваніла згорблена постать змарнілого митця, який так нещадно спалював і спалює себе на вогні натхнення. При такому самоспаленні скоро від нього зостанеться, наче після кремації, жменька попелу, захована в синій джинсовий костюм.

РОЗДІЛ П'ЯТДЕСЯТ ТРЕТІЙ,

де розказано про брудні прийоми буржуазної преси, що в кривому дзеркалі сенсаційності писала про перебування грибка маслючка за океаном, про позицію районної газети, а також про французьку горлодерку, з якою незмінно пов’язувалось ім’я Хоми.

Не можна сказати, що про перебування Хоми за океаном не писала світова преса. Серед світової преси найбільшу увагу йому приділяла районна газета, і, слід сказати, саме на її сторінках появилась найдостовірніша інформація. Кажемо — найдостовірніша, бо всякі буржуазні рупори часто так препарували факти, так тенденційно подавали події, так необ’єктивно писали про зустрічі грибка маслючка з трудящими чи діловими колами країни, що могло здатись, наче мова йде про відщепенця чи дисидента, про кримінального злочинця, який хоче видати себе за поборника прав людини в обітованій Яблунівці. Буржуазні рупори, зчиняючи лемент довкола небуденної постаті старшого куди пошлють, намагались рівняти ягня проти коня, вони брехали сяк, так, накосяк, аби не по-людському, в них яка ляпанина була, така й хапанина, але ніяк не вдавалось їм очорнити Хому. І велику роль тут знову ж таки відіграла районка, яка сміливо вступила в єдиноборство з найбільшими концернами дезінформації світової громадськості, насамперед — із західнонімецьким концерном Акселя Шпрінгера. І хоча районка виходила тричі на тиждень на чотирьох вузеньких сторінках, вона вміло виводила на чисту воду своїх нечистоплотних опонентів. У цьому поєдинку районної газети зі спрутами капіталістичної дезінформації взяла участь навіть знаменита пройдисвітка і спекулянтка Одарка Дармограїха, котра вмістила допис на шпальтах свого улюбленого органу. Покаянно б’ючи себе в груди, ловкачка і крутійка заявила, що винна в багатьох гріхах, а найдужче в тому, що позичала Хому за породисту телицю, а сам грибок маслючок, будучи чесним і наївним, як дитина, не розгледів ошуканства. Скрегочучи зубами від безсилої люті, деякі буржуазні рупори не так передрукували допис яблунівської спекулянтки, як вмістили короткий його виклад серед усякої реклами, оголошень, що читачі навряд чи помітили.

Отже, як бачимо, світова преса таки писала про Хому, хоч не без лицемірства та брехні, бо, звісно, буржуазним

писакам не міг сподобатись тріумф яблунівського колгоспника, глибока пошана до його особи трудових верств, а також гнаних і упосліджених класового суспільства. Вони часто запрошували старшого куди пошлють якщо не в свої робітничі клуби, то додому на чашечку кави та бісквіт. Хома, звичайно, не стомлювався розказувати їм про колгосп «Барвінок» і тваринницьку ферму, де працював, про види на урожай у цьому році, про виконання й перевиконання планів. Слухали, затамувавши дихання, про трагічну смерть колгоспного бухгалтера Петра Зосимовича Варави на своєму посту в бухгалтерії, й про непередаваний вираз його очей, якого вони прибирали після спожитого під варені раки свіженького бочкового пива. Не стомлювались розпитувати про дідків Гапличка та Бенерю, котрі вже повиходили на пенсію, про соціальне забезпечення в колгоспі, бо, звісно, обидва дідки для заокеанського ладу були за близьких та рідних... Авжеж, багато відбувалося зустрічей, розмов, та марно було б шукати докладний звіт про ці палкі єднання сердець на сторінках преси, що відкрито служить монополіям, військово-промисловому комплексу, великому капіталу. Це замовчування стало ще одним свідченням продажності й лицемірства тих, що маніпулюють інформацією, що формують громадську думку у вигідному для себе руслі. Та господь із ними — з отими, що і сміх, і біда, людям сором казать, що зроблять із лемеша швайку, що пишуть, мов курка лапою.

Сенсація — ось що годує їх, на чому тримаються вони. Можуть не помічати річки народної крові чи китайської агресії проти стражденного В’єтнаму, зате в фантасмагоричних тонах розмалюють адюльтер підтоптаного товстосума з голлівудською кінозіркою. А коли нема сенсації, то слід вигадати її, вдавшись до найнедостойніших прийомів, хоча в них нема достойних чи недостойних, усі прийоми хороші, коли дають зиск і гроші.

Ось до якого трюкацтва вдались, щоб опорочити Хому. Саме тоді гастролювала за океаном знаменита французька співачка, яку рідна жінка Мартоха в нападі безпідставних ревнощів називала горлодеркою. В бульварній пресі появились недвозначні натяки, що всесвітньовідома шансо- ньєтка свій приїзд із Парижа до США приурочила до приїзду Хоми з Яблунівки. А старший куди пошлють — у свою чергу! — приурочив свій приїзд із Яблунівки в США до приїзду шансоньєтки з Парижа. Відділи світської хроніки звіти про їхнє перебування вміщували поряд, часто навіть об’єднуючи спільною шапкою. Крім того, поряд друкувались їхні портрети — чарівна шансоньєтка у вечірній сукні, пошитій у наймоднішого паризького кравця, і грибок маслючок у традиційному своєму одязі. Пролазливі хронікери в різній формі ставили знаменитій француженці запитання: «Як ви ставитесь до Хоми?» Співачка незмінно відповідала: «О!» Вечірні й ранкові газети виходили з крикливими заголовками: «О! О! О!» Тобто зміст відповіді перекручувався до невпізнанності. Продажні писаки питали і в Хоми: «Як ви ставитесь до французької шансоньєтки?» Старший куди пошлють незмінно відповідав: «Ого!» А вечірні і ранкові газети аршинними літерами заголовків кричали: «Ого! Ого! Ого!» Тобто виходило, що мішків гречаної вовни Хома набалакував утричі більше, ніж насправді.

Районна газета писала, що маршрути Хоми і шансоньєтки в Америці ні разу не перетнулись, проте буржуазна преса, схильна до брудних наклепів та інсинуацій, цю безсумнівну істину подавала дуже дивно. Так, наприклад, одна з газет у курортному місті Майамі-Біч писала: «У нас немає доказів на користь версії, що вони зустрічались інкогніто в одному з готелів нашого міста, але ж немає доказів, які спростували б цю версію, отже, є всі підстави стверджувати, що не можна відкидати жодну з версій, котрі або допускають можливість зустрічі, або ж заперечують». Даруйте неоковирність цитованої тут фрази, перекладеної дослівно і. зі збереженням усіх знаків пунктуації, проте вона яскраво свідчить про казуїстичне мислення й лукаве фарисейство тих прес-королів, які на газетній кухні варять отаке вариво, присмачуючи його пошлістю, еротикою, штампами дезінформації і брехні.

Французька шансоньєтка, закінчивши бліц-гастролі, відбула на береги Сени, так ніде і не здибавшись із Хомою й не потиснувши йому чесної руки. І що ж? Якийсь брудний газетний листок, що виходить у столиці розваг Лас-Вегасі, у цьому центрі наркоманії, розпутства і злочинності, вийшов із заголовком на першій сторінці: «Тепер між ними не океан розлуки, а океан любові!» Гаразд, що саме цей номер не потрапив до рук рідної жінки Мартохи, котра, звичайно, уважно стежила за буржуазною пресою, інакше б вона щось та вдіяла: чи з собою, чи з поясом цнотливості, дарованим невірним і лукавим Хомою, а чи з лебедем, що, очунявши, не думав кидати їхнє обійстя.